povnij zmist starij rik kazka gorkij m - Шкільний Всесвіт

Сказкав останній день свого життя Старий Рік — перед тим вернутися до Вічності — улаштовує щось начебто врочистої зустрічі своєму спадкоємцеві — він збирає перед своя особа всі людські Властивості й розмовляє з ними до дванадцяти годин — до фатального моменту своєї смерті, до моменту народження Нового Року.От і вчора було так само — увечері в гості до Старого Року стали збиратися дивних і невизначених істот, — істоти, чиї імена й форми відомі нам, але чиї сутності й значення для нас ми ще не можемо уявити собі ясно.Раніше всіх прийшло Лицемірство під руку зі Смиренністю, за ним важливо виступало Честолюбство, шанобливо супроводжуване Дурістю, а слідом за цією парою повільно йшла велична, але виснажена й, мабуть, хвора фігура — це був Розум, і хоча в його глибоких і проникливих очах багато блискало гордості собою, але ще більше було в них туги про своє безсилля.За ним ішла Любов — напівроздягнена й дуже груба жінка, з очами, у яких було багато чуттєвості й ні іскри думки.Розкіш, випливаючи за нею, що попереджає шепотом говорила: — Об Любов! Як ти одягнена! Фи, хіба такий костюм відповідає твоїй ролі в житті? — Ба! — відгукнулося Суемудрие, — чого ви хочете від Любові, пані? Ви завжди були й усе ще залишаєтеся романтичкой, от що — зі скажу. По мені — чим простіше, тим ясніше, тим краще, і я дуже досить, що мені вдалося зірвати з Любові покриви фантазії, у які неї одягали мрійники. Ми живемо на землі, вона тверда, і колір її брудний, а небеса так високі, що ніколи між ними й землею не буде нічого загального! Чи не так?А сама Любов мовчала — мова її давно вже майже ньому, немає в неї колишніх палких слів, її бажання грубі, і кров рідка й холодна.З’явилася також Віра — розбита й коливна істота. Вона кинула погляд непримиренної ненависті убік Розуму й непомітно зникла від його очей у юрбі, що прийшла до Старого Року.Потім за нею мигнула, як іскра, Надія, мигнула й зникла кудись.Тоді з’явилася Мудрість. Вона була одягнена в яскраві й легкі тканини, прикрашені масою фальшивих каменів, і наскільки ярок і блестящ був її костюм, настільки сама вона була темна й сумна.І от прийшла Зневіра, і все почтительно поклонилися йому, тому що воно в честі в Часу.Останньої ж прийшла Правда, боязка й забита, як завжди, хвора й сумна, вона, тихо й не замічена ніким, пройшла в кут і самотньо села там.Вийшов Старий Рік, подивився на своїх гостей і посміхнувся усмішкою Мефисто. — Здрастуйте й прощайте! — заговорив він. — Прощайте тому, що я вмираю, як те запропоновано Долею. Я смертний, і я радий, що смертно, тому що, якщо б час життя моєї продовжилося хоча на день один, — не виніс би я туги блідого життя моєї. Так нудно жити завжди, маючи справу тільки з вами! Искренно жалую вас — ви безсмертні. І за те ще жалую, що в день народження мого всі ви були більше сильні, свіжі й цільні, чим сьогодні, у день смерті моєї. Так, я искренно жалую вас — всі ви страшно зношені людьми, знебарвлені ними, здрібнені, і всі ви так близькі один одному в загальному вашім каліцтві. І це ви — те — людські Властивості? Ви — без сил, без кольору, без вогню! Жалую вас і людей.І Старий Рік посміхнувся й потім знову, оглянувши гостей, запитав у Віри: — Віра! Де сила твоя, що рухала людей на подвиги й одухотворяв життя? — Це він ограбував мене! — глухо сказала Віра, показуючи убік Розуму. — Це я їй зобов’язаний тим, що до цієї пори люди усе ще впевнені в моїй могутності. У боротьбі з нею я розтратив кращі сили мої! — гнівно відгукнувся Ум. — Не сваріться, нещасні! — знову безпристрасно посміхнувся вмираючий Старий і, помовчавши, сказав ще: — Так, страшно блідий і зжиті всі ви. Як, мабуть, нудно бути людиною й мати з вами справа день за вдень протягом багатьох лет? Хто це там ствердно качає головою? А, це ти, Правда! Ти всі така ж… не в честі в людей… Ну, що ж?.. Прощайте, що були супутники мої. Прощайте, мені нема чого більше сказати вам… Але… серед вас я не бачу когось? Так? Де ж Оригінальність? — Її давно вже немає на землі, — робко відповіла Правда. — Бідолаха земля! — пошкодував Старий Рік. — Як нудно їй! Жалюгідні й безбарвні люди, якщо вони втратили оригінальність дум, почуттів, учинків. — Вони навіть костюма не вміють собі створити такого, котрий хоча б трохи скрашував каліцтво їхніх форм, позбавлених древньої краси, — тихо поскаржилася Правда. — Що з ними? — задумливо запитав Старий Рік. — Вони втратили бажання й залишилися жити тільки з похотями… — пояснила Правда. — Хіба вони теж умирають? — здивувався Старий Рік. — Ні, — сказала Правда. — Вони ще живуть. Але як живуть? Більшість по звичці, дея