povnij zmist stancijnij doglyadach pushkin a z chast 1 - Шкільний Всесвіт

Колезький реєстратор,

Поштової станції диктатор

Князь В’яземський

Хто не проклинав станційних доглядачів, хто з ними не бранивался? Хто, у мінуту гніву, не жадав від них фатальної книги, щоб вписати в оную свою марну скаргу на утиск, брутальність і несправність? Хто не почитає їхніми нелюдами людського роду, рівними покійним подъячим або, принаймні, муромським розбійникам? Будемо однак справедливі, постараємося ввійти в їхнє положення, і може бути, станемо судити про їх набагато поблажливіше. Що таке станційний доглядач? Сущі мученики чотирнадцятого класу, обгороджений своїм чином токмо від побоїв, і те не завжди (посилаюся на совість моїх читачів). Яка посади цього диктатора, як називає його жартівливо князь В’яземський? Чи не теперішня каторга? Спокою ні вдень, ні вночі. Всю досаду, накопичену під час нудної їзди, мандрівник зганяє на доглядачі. Погода нестерпна, дорога кепська, ямщик упертий, коня не везуть — а винуватий доглядач. Входячи в бідне його житло, що проїжджає дивиться на нього, як на ворога; добре, якщо вдасться йому незабаром позбутися від непрошеного гостя; але якщо не трапиться коней?.. боже! які лайки, які погрози посиплються на його голову! У дощ і сльоту примушений він бігати по дворах; у буру, у водохресний мороз іде він у покрову, щоб тільки на мінуту відпочити від лементу й поштовхів роздратованого постояльця. Приїжджає генерал; тремтячий доглядач віддає йому дві останні трійки, у тому числі кур’єрську. Генерал їде, не сказавши йому спасибі. Чрез п’ять мінут — дзвіночок!… і фельдъегерь кидає йому на стіл свою подорожню!.. Вникнемо в усі це гарненько, і замість обурення, серце наше здійсниться щирим жалем. Ще кілька слів: у плині двадцяти років сряду, з’їздив я Росію в усіх напрямках; майже всі поштові тракти мені відомі; кілька поколінь ямщиков мені знайомі; рідкого доглядача не знаю я в особу, з рідким не мав я справи; цікавий запас шляхових моїх спостережень сподіваюся видати незабаром; покаместь скажу тільки, що стан станційних доглядачів представлено загальній думці в самому помилковому виді. Ці настільки оклеветанные доглядачі взагалі суть люди мирні, від природи послужливі, схильні до гуртожитку, скромні в домаганнях на почесті й не занадто грошолюбні. З їхніх розмов (якими недоречно зневажають добродії проїжджаючі) можна почерпнути багато цікавого й повчального. Що стосується до мене, те, зізнаюся, я волію їхню бесіду мовленням якого — небудь чиновника 6 — го класу, що випливає по казенній потребі. Легко можна догадатися, що є в мене приятелі з поважного стану доглядачів. Справді, пам’ять одного з них мені дорогоцінна. Обставини ніколи зблизили нас, і про нього — те має намір я тепер поговорити з люб’язними читачами. В 1816 році, у травні місяці, трапилося мені проїжджати через скую губернію, по тракті, нині знищеному. Перебував я в дрібному чині, їхав на перекладных, і платив прогони за два коней. Внаслідок цього доглядачі із мною не церемонилися, і часто бирал я з бою те, що, у думці моєму, випливало мені по праву. Будучи молодий і запальний, я обурювався на низькість і малодушність доглядача, коли цей останній віддавав приготовлену мені трійку під коляску чиновного пана. Настільки ж довго не міг я звикнути й до того, щоб розбірливий холоп обносив мене блюдом на губернаторському обіді. Нині те й інше здається мені в порядку речей. Справді, що було б з нами, якби замість загальзручного правила: чин чина почитай, увело у вживання інше, на приклад: розум розуму почитай? Які виникли б суперечки! і слуги з кого б починали страва подавати? Але звертаюся до моєї повісті. День був жаркий. У трьох верстах від станції стало накрапати, і через мінуту заливний дощ вимочив мене до останньої нитки. По приїзду на станцію, перша турбота була скоріше переодягтися, друга запитати собі чаю. «Агов Дуня!» закричав доглядач, «постав самовар, так сходь за вершками». При цих словах вийшла через перегородку дівчинка років чотирнадцяти, і побігла в покрову. Краса її мене вразила. «Це твоя дочка?» запитав я доглядача. — « Дочка — З» відповідав він з видом задоволеного самолюбства; «так така розумна, така моторна, вся в покійницю мати». Отут він прийнявся переписувати мою подорожню, а я зайнявся розглядом картинок, що прикрашали його смиренну, але охайну обитель. Вони зображували історію блудного сина: у першої поважний старий у ковпаку й шлафорке відпускає неспокійного юнака, що поспішно приймає його благословення й мішок із грошима. В іншій яскравими рисами зображене розпусне поводження парубка: він сидить за столом, оточений помилковими друзями й безсоромними жінками. Далі, що промотався ю