povnij zmist sobaka sologub f do chast 1 - Шкільний Всесвіт

Федір Сологубсобака

Так усе обридло в цій майстерні губернського закуткового міста, — ці викрійки, і стукіт машинок, і капризи замовниць, — у цій майстерні, де Олександра Іванівна й училася, і вуж скільки років працювала закройщицею. Усе дратувало Олександрові Іванівну, до усім вона чіплялася, сварила безмовних учениць, напала й на Танечку, молодшу з майстринь, учорашню тутешню же ученицю. Танечка спочатку відмовчувалася, потім увічливим голоском і так спокійно, що всі, крім Олександри Іванівни, засміялися, сказала: — Ви, Олександра Іванівна, сущий собака.Олександра Іванівна образилася. — Сама ти собака! — крикнула вона Танечке.Танечка сиділа й шила. Відривалася час від часу від роботи й говорила спокійно й неквапливо: — Зазавжди лаетесь… Собака ви і є… У вас і морда собача… І вуха собачі… І хвіст трепаный… Вас господарка незабаром вижене, тому що ви і є самий злющий собака, пес барбос.Танечка була молоденька, розовенькая, пухленька дівчина з безневинним, гарненьким, злегка хитреньким личком. Дивилася такою тихонькою, одягнена була як дівчинка учениця, сиділа боса, і вічка в неї були такі ясні, і брівки розбігалися веселими й високими дужками на рівно вигнутому, біленькому чолі під гладко причесаними темно — каштановими волоссями, які видали здавалися чорними. Голосок у Танечки був дзвінкий, рівний, солодкий, вкрадливий, — і якби слухати тільки звуки, не вслухуючись у слова, то здавалося б, що вона говорить люб’язності Олександрі Іванівні.Інші майстрині реготали, учениці фиркали, закриваючись чорними фартухами й опасливо поглядаючи на Олександру Іванівну, — а Олександра Іванівна сиділа багряна з люті. — Дрянь, — скрикувала вона, — я тебе за вуха видеру! Я тобі всі волосся повытаскаю!Танечка відповідала ніжним голоском: — Лапки коротенькі… Барбос лается й кусається… Намордничек треба купити.Олександра Іванівна кинулася до Танечке. Але, перш ніж Танечка встигла покласти шиття й устати, увійшла господарка, важка, широка, шумлячи складками лілового плаття. Строго сказала: — Олександра Іванівна, що це ви скандалите!Олександра Іванівна схвильованим голосом заговорила: — Ирина Петрівна, що ж це таке! Забороните їй мене собакою називати!Танечка скаржилася: — Излаяла нізащо, ні про що. Завжди по дрібницях до мене придирется й лается.Але господарка подивилася строго й на неї й сказала: — Танечка, я тебе наскрізь бачу. Не ти чи й починаєш? Ти в мене не уявляй, що вже якщо ти майстриня, так і більша. Як би я твою маменьку не запросила, по старій пам’яті.Танечка багряно спалахнула, але продовжувала зберігати безневинний і ласкавий вид. Смиренно сказала господарці: — Простите, Ирина Петрівна, більше не буду. Тільки я й те намагаюся їх не зачіпати. Так уже оне дуже строгі, слова їм не скажи, зараз — я тебе за вуха. Така ж майстриня, як і я, а вуж я їм з дівчисьок вийшла. — чи Давно, Танечка? — запитала господарка переконливо, підійшла до Танечке, — і в затихлій майстерні почулися два дзвінкі ляпаси й Танечкин слабкий зойк: — Ах! ах!Майже хвора від злості повернулася додому Олександра Іванівна. Танечка вгадала її хворе місце.”Ну, собака, і нехай собака, — думала Олександра Іванівна, — а ледве^ — те що за справу? Адже я не розвідую, хто вона, змія або там лисиця, чи що, — і не підглядаю, не вистежую, хто вона. Тетяна, та й по всьому. Про усіх можна довідатися, а тільки навіщо лаятися? Чим собака гірше кого іншого?”Літня світла ніч нудилася й зітхала, віючи із ближніх полів на мирні вулиці містечка истомою й прохладою. Місяць піднявся, ясна, повна, зовсім така ж, як і тоді, як і там, над широкою, пустынною степом, родиною диких, рикаючих на волі, і виючих від древньої земної туги. Така ж, як і тоді, як і там.І так само, як тоді, горіли тужні очі, і тужливо стискувалося дике, що не забуло в містах про степові простори серце, і болісним бажанням дикого крику стискувалося горло.Початку було роздягатися, так що! однаково не заснути.Пішла із дверей. У сінях теплі під босими ногами валандалися й скрипіли дошки бур’янистої підлоги, і якісь щепочки так піщини весело й забавно лоскотали шкіру ніг.Вийшла на ґанок. Бабуся Степанида сиділа, чорна в чорній хустці, суха й зморщена. Нагнулася, стара, і здавалося, що гріється в місячних, холодних променях.Олександра Іванівна села поруч із нею, на сходи ґанку. Дивилася на бабу збоку. Великий, загнутий старухин ніс здавався їй дзьобом старого птаха.”Ворона?” — подумала Олександра Іванівна.Посміхнулася, забуваючи тугу й страх. Розумні, як у собаки, очі її засвітилися радістю угадки. У блідо — зеленому світлі місяця зморщечки, що розгл