povnij zmist smix andryeyev l n - Шкільний Всесвіт

Леонід Андреевсмех

I

О пів на сьому я був упевнений, що вона прийде., і мені було запекло весело. Пальто моє було застебнуто на один верхній гачок і роздувалося від холодного вітру, але холоду я не почував; голова моя була гордо відкинута назад, і студентський кашкет сидів зовсім на потилиці; ока мої стосовно чоловіків, що зустрічалися, виражали заступництво й молодецтво, стосовно жінок — виклик і пещення: хоча вже чотири дні я любив одну тільки її, але я був так молодий, і серце моє було так багато, що залишитися зовсім байдужим до інших жінок я не міг. І кроки мої були швидкі, сміливі, що пурхають.У за чверть сьома пальто моє було застебнуто на два ґудзики, і я дивився тільки на жінок, але без виклику й пещення, а скоріше з відразою. Мені потрібна була тільки одна жінка — інші могли провалитися до чорта: вони тільки заважали й своєю мнимою подібністю з нею надавали моїм рухам непевність і різка мінливість. І без п’яти мінут сім мені стало пекуче.У без двох мінут сім мені зробилося холодно.Рівно в сім я переконався, що вона не прийде.У половині дев’ятого я являв собою саму жалюгідну істоту у світі. Пальто було застебнуто на всі ґудзики, комір піднятий, і кашкет насунений на посинілий ніс; волосся на скронях, вуси й вії біліли від інею, і зуби злегка постукували друг об друга. По ході, що шаркає, і зігнутій спині мене можна було прийняти за досить ще бадьорий старого, що вертається з гостей у богадільню.І все це зробила — вона! Про чорт… ні, не треба: може бути, і не пустили, або вона хвора, або вмерла. Умерла! — а я лаюся.II

— Там сьогодні і Євгенія Миколаївна, — сказав мені товариш, студент, без усякої задньої думки: він не міг знати, що я чекав Євгенію Миколаївну на морозі від семи до половини дев’ятого. — От як!.. — глибокодумно відповів я, а в душі вискочило: “Про чорт…”Там — це на вечорі в Полозовых. Полозовы — це люди, у яких я ніколи не бував. Але сьогодні я там буду. — Сеньйори! — весело крикнув я. — Сьогодні Різдво; сьогодні всі веселяться — будемо веселитися й ми. — Але як? — смутно відгукнувся один. — Але де? — підтримав іншої. — Нарядимося й будемо їздити по всіх вечорах, — вирішив я.І їм, цим байдужим людям, дійсно стало весело. Вони кричали, стрибали й співали. Вони дякували мені й уважали кількість готівки. А через півгодини ми збирали по місту всіх самотніх, всіх нудьгуючих студентів, і, коли нас набралося десять весело стрибучих чортів, ми поїхали в перукарню, — вона ж костюмерна, — і наповнили її холодом, молодістю й сміхом.Мені потрібно було що — небудь похмуре, гарне, з відтінком витонченого смутку, і я попросив: — Дайте мені костюм іспанського дворянина.Імовірно, дуже це був довгий дворянин, тому що в його плаття я зник весь без залишку й відчув себе вже зовсім самотнім, як у великому й безлюдному залі. Вийшовши з костюма, я попросив що — небудь інше. — чи Не хочете клоуна? Строкатий, з бубонцями. — Клоуна! — презирливо скрикнув я. — Ну бандита. Отакий капелюх і кинджал.Кинджал! — це підходить до моїм намірам. На жаль, бандит, з якого дали мені плаття, навряд чи досяг повноліття. Найімовірніше, це був зіпсований хлопчисько років восьми від роду. Його шляпенка не покривала моєї потилиці, а з оксамитових штанів мене повинні були витягтися, як з пастки. Паж не годився — був весь у плямах, як тигр. Чернець був у дірах. — Що ж ти? Пізно! — квапили мене вже, що одяглися товариші.Залишався єдиний костюм — знатного китайця. — Давайте китайця! — махнув я рукою, і мені дали китайця. Це було рис знає що таке! Я не говорю вже про самий костюм. Я замовчую якісь ідіотські кольорові чоботи, які були мені малі, увійшли наполовину й в іншій своїй, найбільш істотній частині стирчали у вигляді двох незрозумілих придатків по обидва боки ноги. Умолчу я и о рожевому шматку, що покривал мою голову у вигляді перуки й привязывался нитками до вух, отчого останні піднялися й стали, як у кажана.Але маска!Це була, якщо можна так виразитися, відвернена фізіономія. У неї були ніс, очі й рот, і все це правильне, варте на своєму місці, але в ній не було нічого людського. Людина навіть у труні не може бути так спокійний. Вона не виражала ні смутку, ні веселощі, ні здивування — вона анічогісінько не виражала. Вона дивилася на вас прямо й спокійно — і нестримний регіт опановував вами. Товариші мої качалися від сміху по диванах, безсило падали на стільці й махали руками. — Це буде сама оригінальна маска, — говорили вони.Я ледве не плакав, але, коли я глянув у дзеркало, сміх опанував і мною. Так, це буде сама оригінальна маска. — Ні в якому випадку не знімати масок, — переговорювалися товариші дорогою. — Дамо слово. — Слово! Слово!..III

Позитивно, це була сама оригінальна маска. За мною ходили цілими юрбами, вертіли мене, штовхали, щипали — і коли змучений, я із гнівом обертався до переслідувачів, — нестримний регіт опановував ними. Весь шлях мене оточувала й давила гуркітлива хмара реготу й рухалася разом із мною, а я не міг вирватися із цього кільця божевільних веселощів. Мінутами воно захоплювало й мене: я кричав, співав, танцював, і увесь світ кружлявся в моїх очах, як п’яний. І як він був далекий від мене, цей мир! І як самотній я був під цією маскою!Нарешті мене залишили в спокої. Із гнівом і страхом, зі злістю й ніжністю я глянув на неї й сказав: — Це я.Густі вії повільно й з подивом піднялися, цілий сніп чорних променів бризнув на мене — і сміх, дзвінкий, веселий, яскравий, як весняне сонце, сміх відповів мені. — Так, це я. Це я! — повторював я й посміхався. — Чому ви не прийшли сьогодні?Але вона сміялася. Весело сміялася. — Я так змучився. Так изболелось серце, — із благанням просив я відповіді.Але вона сміялася. Чорний блиск її очей потух, і усе яскравіше розпалювалася посмішка. Це було сонце, але сонце пекуче, нещадне, тверде. — Що з вами? — Це ви? — проговорила вона, стримуючись. — Який ви… смішний!Плечі мої опустилися, і голова поникла, і так багато розпачу було в моїй позі. І поки вона, з гаснучою зорею посмішки на особі, дивилася на веселі пари, що мчаться повз нас молоді, я говорив: — Соромно сміятися. Хіба за моєю смішною маскою ви не почуваєте живого страждаючої особи — адже тільки для того, щоб побачити вас, я надяг неї. Навіщо ви не прийшли?Швидко, із запереченням на милих, що посміхаються вустах, вона обернулася до мене — і жорстокий сміх всесильний опанував нею. Задихаючись, майже плачучи, закриваючи особу мереживною запашною хусткою, вона із працею вимовила: — Гляньте… на себе. Позаду в дзеркало… ПРО, який ви!..Зрушуючи брови, стискуючи від болю зуби, з особою, що похолоділа, від якого відлила кров, я глянув у дзеркало, — на мене дивилася идиотски — спокійна, непохитна — байдужа, нелюдськи нерухлива фізіономія. І я… я розсміявся. І з неостиглим ще сміхом, але вже із тремтінням гніву, що піднімається, з божевіллям розпачу, я заговорив, майже закричав: — Ви не повинні сміятися!І, коли вона затихла, я продовжував пошепки говорити про свою любов. І ніколи я не говорив так добре, тому що ніколи не любив так сильно. Про борошна очікування, про отрутні сльози божевільних ревнощів і туги, про свою душу, де все була любов, я говорив. І я бачив, як, опускаючись, кинули вії густу тінь на зблідлі щоки.Я бачив, як крізь їхню матову білизну кидав червоний відсвіт вогонь, що запалав, і як все гнучке тіло безвольно хилилося до мене. Вона була одягнена богинею ночі й, вся загадкова, немов імлою, одягнена чорним мереживом, що блискає діамантами зірок, була гарна, як забутий сон далекого дитинства. Я говорив — і сльози накипали в мене на очах, і радістю билося серце. І я побачив, побачив нарешті, як мила, жалюгідна посмішка розкрила її вуста, і, здригнувшись, піднялися вії. Повільно, боязко, з нескінченною довірою повернула вона до мене голівку, і… Такого сміху я ще не чув! — Ні, ні, не можу… — майже стогнала вона й, закинувши голову, знову вибухала звучним каскадом сміху.ПРО, якби мені хоч на мінуту дали людська особа! Я кусав губи, сльози текли по моїй розпаленілій особі, а вона, ця ідіотська фізіономія, у якій усе було правильно, ніс, очі й губи, дивилася з непоколебимо жахливим у своїй безглуздості байдужістю. І коли, шкутильгаючи на своїх кольорових ногах, я йшов, до мене довго ще доносився дзвінкий сміх: начебто з величезної висоти падав сріблистий струмок води й з веселим співом розбивалася об тверду скелю.IV

Розсипавшись по всій сонній вулиці, будячи нічну тишу бадьорими, збудженими голосами, ми йшли додому, і товариш мені говорив: — Ти мав колосальний успіх. Я ніколи не видал, щоб так сміялися… Постій, що ти робиш? Навіщо ти рвеш маску? Братики, він з розуму зійшов! Дивитеся, він роздирає свій костюм! Він плаче!

Січень 1901 г.

Додав: