povnij zmist smertnij vorog sholoxov m a - Шкільний Всесвіт

Жовтогаряче, негріюче сонце ще не зникло за різко обкресленою лінією

обрію, а місяць, що відливає золотом у густійій синявому західного неба, уже впевнено повз зі сходу й красив свіжий сніг сутінковою блакиттю.Із труб дим піднімався кудреватыми стовпами, що тануть, у хуторі попахивало паленим бур’яном, золою. Лемент ворон був сухий і виразний. Зі степу йшла ніч, згущаючи фарби; і тільки — но сіло сонце, над криничним журавлем зависла, мигаючи, зірочка, соромлива й збентежена, як наречена на перших смотринах.Повечерявши, Юхим вийшов на двір, щільніше загорнув приношенную шинель, підняв комір і, ежась від холоду, швидко покрокував по вулиці. Не доходячи до старенької школи, згорнув у провулок і ввійшов у крайній двір. Відчинив двері в сенцы, прислухався — у хаті гомоніли й сміялися. Ледь розгорнув він двері, розмова змовк. Біля грубки колихався тютюновий дим, телок посередині хати цідив на земляну підлогу тоненький струмок, на скрип дверей знехотя повернули капловуху голову й уривчасто замукав. — Здорово живете! — Слава богові, — недружно відповіли два голоси.Юхим обережно переступив калюжу, що повзе изпод телиця, і присів на крамницю. Повертаючись до грубки, де навпочіпках розташувалися що курили, запитав: — Збори не швидко? — А от як зберуться, народу мало, — відповів хазяїн хати й, шльопнувши раскоряченного телиця, присипав піском мокра підлога.Біля грубки загасив цигарку Гнат Борщов і, цвиркнув крізь зуби зеленуватою слиною, підійшов і сів поруч із Юхимом. — Ну, Юхим, бути тобі головою! Ми вуж отут мороковали про це, — глумливо посміхнувся він, погладжуючи бороду. — Трошки почекаю. — Що так? — Боюся, не поладимо. — Як — небудь… Хлопець ти підходящий, був у Червоній Армії, з бідняцького класу. — Вам людина зі своїх потрібний… — З яких це своїх? — А з таких, щоб вашу руку брав. Щоб таким, як ти, багатіям в очі заглядав так під вашу сопілочку пританцьовував.Гнат кашлянув і, блиснувши з — під папахи очами, підморгнув сидевшим у грубки. — Майже що й так… Таких, як ти, нам і даром не треба!.. Хто проти миру пре? Юхим! Хто народу, як кістка, поперек горла стає? Юхим! Хто вислужується перед біднотою? Знову ж Юхим!.. — Перед кулаками вислужуватися не буду! — Не просимо!Біля грубки, випустивши хмари диму, стримано заговорив Улас Тимофійович: — Кулаків у нас у хуторі ні, а босяки є… А тебе, Юхим, на виборну посаду поставимо. От, з весни худобину стерегти або на баштани.Гнат, махаючи рукавицею, поперхнувся сміхом, у грубки гоготали дружно й довго. Коли замовк сміх, Гнат витер обслюнявленную бороду й, ляскаючи зблідлого Юхима по плечу, заговорив: — Так — Те, Юхим, ми — кулаки, такі — сякие, а як весна зайде, вся твоя біднота, весь пролетарьят шапку з голови так до мене ж, до такому — сякому, з поклонцем: “Гнат Михалыч, зори десятинку! Гнат Михалыч, заради Христа, позич до новини мірку просца…” Навіщо ж ідете — те? Те — те й воно! Ти йому, сукину синові, зробиш повагу, а він замісце подяки бац на тебе заява: укрив, мол, посів від обкладання. А державі твому за що я повинен платити? Коли немає в калитці, пущай під вікнами ходить, либонь хто й кине!.. — Ти дав минулої навесні Дуньке Воробйовій міру проса? — запитав Юхим, судорожно кривлячи рот. — Дав! — А скільки вона тобі за неї працювала? — Не твоя справа! — різко обірвав Гнат. — Все літо на твоїй косовиці гнула хрип. Її дівки пололи твої городи!.. — викрикнув Юхим. — А хто на все суспільство подавав заяву на вкриття посіву? — заревів у грубки Улас. — Будете вкривати, і знову подам! — Затулимо рота! Не дужо гавкнеш! — Попомни, Юхим: хто миру не слухає, той богові супротивник! — Вас, бідноти, — рукав, а нас — шуба!Юхим тремтячими руками скрутив цигарку, дивлячись исподлобья, посміхнувся. — Ні, добродії старі, пішов ваш час. Перецвіли!.. Ми становили Радянську владу, і ми не дозволимо, щоб бідноті наступали на горло! Не буде так, як торік; тоді ви зуміли захопити собі чорнозем, а нам усучили піщаник, а тепер ваша не танцює. Ми в Радянської влади не пасинки!..Гнат, багряний і страшний, зі знівеченим чолом, зі знівеченим злістю особою, підняв руку. — Дивися, Юхим, не оступися!.. Поперек дороги не ставай нам!.. Як жили, так і будемо жити, а ти відійди убік!.. — Не відійду! — Не відійдеш — заберемо! З коренем висмикнемо, як погану траву!.. Ти нам не друг і не хуторянин, ти смертний ворог, ти — скажений собака!Двері розгорнули, і разом із клубами пари в хату протиснулося чоловік дванадцять. Баби хрестилися на ікони й відходили в сторонку, козаки знімали папахи, крякаючи й обриваючи з вусів намерзлі бурульки. Через півгодини, коли народу набилася повна кухня й Торница, голова виборчої комісії встав за столом, сказав звич