povnij zmist sivij merin paustovskij k g - Шкільний Всесвіт

На заході колгоспних коней гнали через брід у луги, у нічне. У лугах

вони паслися, а пізньою ніччю підходили до обгородженим теплим стогам і спали біля них, коштуючи, схропуючи й потряхивая вухами. Коні просипалися від кожного шереху, від лементу переспівала, від гудка буксирного пароплава, що тяг по Оці баржі. Пароплави завжди гуділи в тому самому місці, біля перекату, де був видний білий сигнальний вогонь. До вогню було не менше п’яти кілометрів, але здавалося, що він горить недалеко, за сусідніми вербами.Щораз, коли ми проходили повз зігнані в нічне коней, Рувим запитував мене, про що думають коня вночі.Мені здавалося, що коня ні про що не думають. Вони занадто утомлювалися за день. Їм було не до міркувань. Вони жували мокру від роси траву й вдихали, раздув ніздрі, свіжі заходи ночі. З берега Прірви доносився тонкий захід шипшини, що відцвітає, і листів верби. З лугів за Новоселковским бродом тягло ромашкою й медункою[ii], — її запах був схожий на солодкий захід пилу. З лощин[iii] пахнуло кропом, з озер — глибокою водою, а із села зрідка доносився захід тільки що спеченого чорного хліба. Тоді коня піднімали голови й іржали.Один раз ми вийшли на рибний лов о другій годині ночі. У лугах було сутінно від зоряного світла. На сході вже займалася, синіючи, зоря.Ми йшли й говорили, що самий безмовний час доби на землі завжди буває перед світанком. Навіть у більших містах у цей час стає тихо, як у поле.По дорозі на озеро стояло кілька верб. Під вербами спав сивий мерин. Коли ми проходили повз нього, він прокинувся, махнув худим хвостом, подумав і побрів слідом за нами.Завжди буває небагато моторошно, коли вночі кінь увяжется за тобою й не відстає ні на крок. Як не оглянешся, вона все йде, погойдуючи головою й перебираючи тонкими ногами. Один раз удень у лугах до мене от так само пристала ластівка. Вона кружлялася біля мене, зачіпала за плече, кричала жалібно й наполегливо, начебто я в неї відняв пташеняти, і вона просила віддати його назад. Вона летіла за мною, не відстаючи, друга година, і зрештою мені стало не по собі. Я не міг догадатися, що їй потрібно. Я розповів про цьому знайомій справі Митрию, і він посміявся треба мною. — Эх ти, безокий! — сказав він. — Так ти дивився чи ні, чого вона робила, ця ластівка. Видать, що немає. А ще окуляри в кишені носиш. Дай покурити, тоді я тобі все поясню.Я дав йому покурити, і він відкрив мені просту істину: коли людина йде по некошеному лузі, він лякає сотні коників і жуків, і ластівці нема чого вишукувати їх у густій траві — вона літає біля людини, ловить їх на лету й годується без усякої турботи.Але старий мерин нас не злякав, хоча і йшов позаду так близько, що іноді штовхав мене мордою в спину. Старого мерина ми знали давно, і нічого таємничого в тім, що він увязался за нами, не було. Попросту йому було нудно стояти одну всю ніч під вербою й прислухатися, чи не ірже де — небудь його приятель, гнідий одноокий кінь.На озері, поки ми розводили багаття, старий мерин підійшов до води, довго неї нюхав, але пити не захотів. Потім він обережно пішов у воду. — Куди, диявол! — в один голос закричали ми обоє, боячись, що мерин розполохає рибу.Мерин покірно вийшов на берег, зупинився в багаття й довго дивився, помахуючи головою, як ми кип’ятили в казанку чай, потім важко зітхнув, начебто сказав: “Эх ви, нічого — те ви не розумієте!” Ми дали йому кірку хліба. Він обережно взяв її теплими губами, зжував, рухаючи щелепами зі сторони убік, як терткою, і знову вп’явся на багаття — задумався. — Все — таки, — сказав Рувим, закурюючи, — він, напевно, про що — небудь думає.Мені здавалося, що якщо мерин про що — небудь і думає, то головним чином про людську невдячність і безглуздість. Що він чув за все своє життя? Одні тільки несправедливі окрики: “Куди, диявол!”, “Заївся на хазяйських хлібах!”, “Вівса йому схотілося — подумаєш, який пан!”. Коштувало йому оглянутися, як його хльостали вожжой по пітному боці й лунав усе той самий загрозливий окрик: ” Але — Але, оглядайся в мене!” Навіть лякатися йому заборонялося — негайно візник починав накручувати вожжами над головою й кричати тонким зловтішним голосом: ” Боишьси — І, чорт!” Хомут завжди затягували, упираючись у нього брудним чоботом, і тим же чоботом штовхали мерина в черево, щоб він не надував його, коли затягували попругу.Подяки не було. А він все життя тягав, хриплячи й надриваючись, по пісках, по бруду, по липкій глині, по косогорах, по “битим” дорогах і кривих путівцях скрипливі, погано змазані вози із сіном, картоплею яблуками й капустою. Іноді в пісках він зупинявся відпочити. Боку його важко ходили, від гриви піднімалася пара, але в
ізника зі свистом витягали його ремінним батогом по тремтячих ногах і хрипнуло, з награною люттю кричали: ” Але — Про, ідол, немає на тебе погибелі!” И мерин, рвонувшись, тяг віз далі.Початок швидко світати. Зірки блідли, як би йшли від землі в глибину неба. Зненацька над головою, на величезній висоті, зайнялося ніжним рожевим світлом самотня хмарина, схоже на пух. Там, у височині, уже світило літнє сонце, а на землі ще стояв сутінок, і роса капала з білих зонтичних квітів дягеля в темну, що настоялася за ніч воду.Мерин опустив голову до самої землі, з його очей викотилася самотня стареча сльоза, і він заснув.Ранком, коли роса горіла від сонця на травах так сильно, що все повітря навколо був повний вологого блиску, мерин прокинувся й голосно заіржав. З лугів ішов до нього з недоуздком, перекинутим через плече, колгоспний конюх Петя, що недавно повернувся з армії білявий червоноармієць. Мерин повільно пішов до нього назустріч, потерся головою об плече Пети й безмовно дав надягти на себе недоуздок.Петя прив’язав його до огорожі біля стогу, а сам підійшов до нас — покурити й поговорити щодо клювання. — От ви, я дивлюся, — сказав він, спльовуючи, — ловите на шовковий шнур, а наші огольцы плетуть лісочки з кінського волоса. У мерина весь хвіст повыдергали, чорти! Незабаром обмахнутися від ґедзя — і те буде нема чим. — Старий своє відробив, — сказав я. — Відомо, відробив, — погодився Петя. — — — і Старий гарний, щиросердечний.Він помовчав. Мерин оглянувся на нього й тихо заіржав. — Почекаєш, — сказав Петя. — Роботи з тебе ніхто не запитує — ти й мовчи. — А що він, хворий, чи що? — запитав Рувим. — Так ні, не хворий, — відповів Петя, — а тільки тяги в нього вже не вистачає. Отслужил. Голова колгоспу — ну, знаєте, цей сухорукий — хотів було відправити його до коновала, зняти шкіру, а я перешкодив. Не те щоб шкода, а так… Все — таки полегкість до тварини треба мати. Для людей — будинку відпочинку, а для нього — що? Дуля! Так, виходить, і виходить — все життя запарюйся, а як прийшла старість — так під ніж. “Ні, говорю, Леонтій Кузьмич, не маєш ти в собі остаточної правди. Ти, говорю, за копійкою женися, але й совість свою бережи. Віддай мені цього мерина, нехай він у мене поживе на вільному повітрі, попаcеться, — йому й жити — те залишилося всього нічого”. Подивитеся, навіть морда в нього — і та навкруги сива. — Ну, і що ж голова? — запитав Рувим. — Погодився. “Тільки, говорить, я тобі для нього не дам ні полпуда вівса. Це вже, говорить, схоже на марнотратство”. — “А мені, говорю, на ваш овес начебто наплювати, я своїм годувати буду”. Отож і живе в мене. Моя баба, мамаша, спочатку скрипіла: навіщо, мол, цього дармоїда надворі тримаємо, а зараз звикла, навіть розмовляє з ним, з мерином, коли мене немає. Поговорити, знаєте, не з ким, от вона йому й розповідає всяку всячину. А він і радий слухати… Але — Про, диявол! — зненацька закричав Петя.Мерин, ощерив жовті зуби, тихенько гриз огорожу біля стогу. Петя піднявся. — Два дні в лугах погуляв, тепер нехай постоїть у дворі, у сараї, — сказав він і простягнув мені чорну від дьогтю руку. — Прощайте.Він повів мерина. Тихий ранок було повно такої свіжості, начебто повітря промили джерельною водою. В озері відбивалися білі, як перший сніг, квіти водокраса[iv]. Під ними повільно пропливали маленькі лини. І десь далеко, у квітучих лугах, добродушно заіржав мерин.[ii] Медунка — рід трав’янистих рослин із сімейства бурачниковых. Багаторічні трави, що зустрічаються в лісах Старого Світла; у нас звичайні М. узколистная (P. angustifolia) і М. лікарська (P. officinalis), що має застосування в народній медицині. Усе М. — медоноси.[iii] Лощина — — — і яр з пологими берегами.[iv] Водокрас — багаторічна трав’яниста водяна рослина із сімейства водокрасовых. В. зустрічається по всій Європі, Азії й Австралії. У нас звичайно в стоячих водах. Листи із сердцевидно — круглими плаваючими листовими пластинками, квітки білі дводомні на довгих квітконіжках; плід овальн., 6 — гнездный

Додав: