povnij zmist shirshe krok maestro shukshin u m - Шкільний Всесвіт

Притворяшка Солодовників знову спізнювався на роботу. Спізнювався він майже щодня. Головлікар, товста Ганна Панасівна, говорила: — — — і Солодовників, напишу мамі!Солодовників бентежилася; Ганна Панасівна (Анфас — — — і називав її Солодовників у листах до колишніх однокурсників своїм, котрих доля теж розштовхала по таких же кутах; вони ще писали один одному, скаржилися й гострили) починала рухатися — — — і сміялася. Мовчачи. Їй подобалося бути наставником і заступником молодого лікаря, молодого дон — жуана. Солодовників же, награючи зніяковілість, жалував, що рідке дарування його — — — і подобатися людям — — — і пропадає зрячи: Анфас не могла зіграти в його долі скільки — небудь істотну роль; дай боже їй надалі й завжди добувати для лікарні спирт, камфору, листове залізо, радіатори для парового опалення. Це вона вміла. Ще вона вміла виколупувати апендицит, Солодовникову траплялося робити дещо посложнее, і він знову жалував, що ніхто цього не бачить. “Я отут ледве було не спокусився на аутотрансплантацию, — — — і писав він якось товаришеві своєму. — — — і Хотів більшу підшкірну загнати в руку — — — і начитався новинок, згадав наш старого. Але… і але: злякався. Ні, не те: глядачів ні, от що. Хучь бий мене, хучь ріж мене — — — і я актор. А моя дорогоцінна Анфас — — — і не аудиторія. Немає”.Солодовників поспішав. Подумки він уже програв ранкову сцену з Ганною Панасівною: він насупиться винувато, сунеться до годинників… Взагалі він після таких сценок іноді почував себе досить погане. “Бридка натура, — — — і думав. — — — і Головне, навіщо! Адже навіть не в порятунок, адже не потрібно!” Але при цьому випробовував і якесь приємне почуття, отаке дороге серцю заспокоєння, що — — — і все в порядку, все понятно, справа чоловіче, неодружене.Солодовників вибіг на ґанок, відкрив важкі двері на пружині, притримав її, щоб не трахнула… І, роздягаючись на ходу, поспішив до вішалки в коридорі, И коли роздягався, побачив на білій стіні, протилежної вікну, великий — — — і у вікно — — — і жовтий квадрат. Світло. Сонце… І якось він відразу раптом спалахнув у свідомості, ця квадратна жовта пожежа, — — — і весна! Надворі бажана, мила весна, Летів по вулиці, хрумтів льодком, думав чорт знає про що, не помітив, що — — — і весна. А тепер… навіть зупинився з пальто в руках, задивився на жовтий квадрат. І радість, особлива радість — — — і якась теж ясна, надійна, що обіцяє й уперед теж тепло й радість — — — і штовхнулася в груди Солодовникова. У тих грудях билося жадібне до радості молоде серце. Солодовників навіть зачудувався й скоріше захотів зібрати воєдино всієї думки, зосередити їх на одному; от — — — і весна, треба тепер подумати й вирішити щось головне. Передчуття чогось гарного охопило його. Треба тільки, думав він, зібратися, міцно подумати. Усього двадцять чотири роки, спереду ціле життя, треба щось таке вирішити тепер же, коли й сила є, багато, і радісно, И весна. Треба почати жити крупно.Солодовників пройшов у свій кабинетик (у нього стараннями все тої ж найдобрішої Ганни Панасівни навіщо — те був свій кабинетик), сіл до стола й задумався, Не пішов до Ганни Панасівні. Вона зараз сама прийде.Ні про що певному він не думав, а всі жила в ньому ця радість, яка вломилася зараз — — — і з весною, світлом — — — і в душу, усе вникав він у неї, у радість, вслухувався в себе… І мимоволі став вслухуватися й у звуки за вікном: на жерсть підвіконня з бурульок, уже обігрітих сонцем, падали краплі, і мокрий звук, що шльопає, їх, такий несподіваний, дивний у цей ясний, сонячне ранок з легенею морозцем, став озиватися в серце — — — і кожним голосним ляпанцем — — — і радістю же. Ні, треба всі спочатку, думав Солодовників. Вистачить, Добре ще, що інститут закінчив, поки валяв дурня, в інших гірше буває. Він вірив, що почне тепер жити крупно — — — і самий час, весна: початок всіх початків. Відтепер беремо все у свої руки, вистачить. Двадцять п’ять плюс двадцять п’ять — — — і п’ятдесят. До п’ятдесятьох років треба мати… кафедру в Москві, зграю учнів і величезне число робіт. Не до п’ятдесятьох, а до сорока п’яти. Прийде, звичайно, попрацювати, але… чому б не попрацювати!Солодовників устав, пройшовся по кабинетику. Зупинився у вікна. Радість усе не вгамовувала. Величезна земля… Величезне життя. Але — — — і крок ширше, ширше крок, маэстро! Треба встигнути пройти далеко. І почнеться цей славний похід — — — і от звідси, від цієї весни.Солодовників знову підсів до стола, дістав ручку, пошукав папір у столі, не знайшов, вийняв з кишені записну книжку й написав на чистій сторінці:Відтепер буду так:Хо