povnij zmist shhodennik maga koelo p 1 6 - Шкільний Всесвіт

Пауло Коэльо

Щоденник мага

Анотація

«ЩОДЕННИК МАГА», або «Паломництво», як ще називають цю книгу, — це опис подорожі Пауло Коэльо по легендарному Шляху Сантьяго, пройденому мільйонами пілігримів із часів середньовіччя. У своєму пошуку він зустрічає містичних провідників і демонічних вісників, учиться розуміти природу істини, для знаходження Сили знайомиться із вправами ритуалами містичного Ордена RAM.

«Щоденник мага» займає найважливіше місце в становленні Коэльо як письменника. Хоча це його перша книга, вона не уступає феноменальному «Алхімікові» по глибині й пошуку змісту.

В 1986 році, коли Пауло Коэльо робив своє паломництво, по Шляху Сантьяго пройшло всього 400 чоловік. На наступний рік після публікації «Щоденника мага» цим шляхом пройшло більше півмільйона пілігримів.

Пауло Коэльо

Щоденник мага

Присвята

Починаючи своє паломництво, я думав, що от — виконується одне із самих заповітних мріянь моєї юності. Ти був для мене магом доном Хуаном, і в пошуках Чудесного я прожив въяве сагу Кастанеды.

Однак ти запекло пручався всім моїм спробам зробити тебе героєм. Це сильно ускладнювало наші відносини, покуда я не усвідомив, що Чудесне живе на Шляху Звичайних Людей. Сьогодні це усвідомлення стало одним із самих дорогоцінних моїх надбань. Воно дозволяє мені зробити всі що завгодно. Воно пребудет із мною до кінця.

И тому, на подяку за це розуміння — яким я зараз хочу поділитися з іншими людьми, — ця книга присвячується тобі, Петрус.

Автор

Передмова

Уявіть собі царювання Рамира Першого, битву під Логроньо й святим Иакова верхи на білому коні, що очолює переможне християнське воїнство й наносить поразку маврам під предводительством Абдуррахмана Другого. З тої далекої пори всі, хто володів землею в Кампус Стеллі, іспанському містечку, розташованому в подножья гори Педросо, де й розігрався достопам’ятний бій, щорічно приносять апостолові Иакову дарунки у вигляді вина або зерна. Незабаром після битви, коли мешканці тамтешніх місць упевнилися в тім, що тіло святого поховане саме там, це маленьке містечко стало місцем паломництва. В 997 році маври розграбували його, з 1809 по 1814 французи окупували його, але цей край уже був священний, а шляхи, що ведуть у нього, осіняла магія. Усякий шлях, якщо тільки він веде до наших мрій, є шлях магічний.

А той, хто треба за магією, для досягнення своєї мрії має потребу в Шляху. Людський дух, з незапам’ятних часів отыскивающий джерела, які могли сприяти у відгадці таємниць буття, користується будь — яким світлом, здатним розігнати їхній морок, що огортає. Принадність і чудо цієї книги — у тім, що вона обіцяє: ти сам повною мірою здатний пройти своїм шляхом, досягти своєї мрії, знайти свій меч.

Сантьяго, або святий Иаков Старший, був одним із дванадцяти апостолів, братом Іоанна й рибалкою. Після узяття Христа під варту він зник з Єрусалима, але негайно після страти повернувся туди й зробився провісником нової віри — настільки полум’яним, що Ірод Агриппа присудив його до смерті в 44 роки.

И так само, як у Сантьяго, Віра й Наснага очевидні в Пауло Коэльо. Коли я познайомилася з ним, те й уявити собі не могла, що хто те здатний відкрити мені зовсім новий і невідомий мир. І, подібно Любові в шістнадцять і Філософій — у двадцять років, Пауло Коэльо продемонстрував мені, що мир набагато, незмірно більше наших подань про нього. Для того щоб виявити приховане, у союзники до строгої логіки варто взяти сліпучі прозріння натхнення. Для тих, хто проходить по дорозі знаходження своєї мрії, феномени, неможливі з погляду традиційних філософів, відкривають можливість духовного зору.

И через діалоги, які ведуть Пауло й Петрус, Шлях народжується в нас самих. От вони йдуть по дорозі — Петрус і Пауло, Петро й Павло. Святі Петро, Иаков і Іоанн ніколи не харчували особливо ніжних почуттів до святого Павла — навпроти: вони, переконані каббалисты, віддавали досить значну данину язичеським таємницям. Св. Павло, що перевершував їх інтелектуально, тому що незрівнянно краще знав філософію й був значно образованней, примушений був зносити образи від тих, хто вважав, начебто він отруєний Гнозисом, або мудрістю грецьких містерій. І зовсім не випадково ті, хто здійснює шлях, описаний в «Щоденнику мага», носять імена Петра й Павла. І от вони йдуть — розмовляючи, випиваючи, підкріплюючись і відкриваючи для себе мир.

Віра, Надія (Наснага) повинні привести нас до Милосердя (Любові). Пауло — людина, обдарована всіма трьома якостями. Але не чи Віра привела Сантьяго до зустрічі з життям? Не чи Надія змушувала його робити шлях з наснагою? Не забудемо, що по гречески «ентузіазм» — синонім Божественного, а буквально означає « Бога, щомає, усередині себе». У надлишку наділений він і Любов’ю, що за грецькою традицією підрозділяє на Ерос, Филос і Агапе. Остання — і найважливіша — іпостась Любові переводилася коли те як «трапеза», що негайно відсилає нас до діалогів Платона. Адже його «Бенкет» — теж скоріше оповідання, ніж діалог, і нехай німецькі філософи зволіли слову «Бенкет», що закріпився в латинській традиції, слово «Симпозіум». У наші дні бенкет і симпозіум — явища принципово різного порядку. Але адже, подібно їжі, знання, що стало перед нами, може бути спробувано, вивчено, а якщо прийшлося до смаку — поглинене й засвоєно. Знання і їжа, як і предмет любові, стають складовою частиною нас самих. Греки в черговий раз виявилися праві.

Такий «Щоденник». Це — зустріч із самим собою. Це — велика мрія, що знаходиться наприкінці довгий і важкий шляхи. Шлях цей може бути прокладений кожним — кожним, хто захоче прокласти його. Як і улюблений їм Вільям Блейк, Пауло Коэльо пориває з колишньою традицією й створює свою власну. Він проміняв гламур на харизму, а стереотипи — на полум’яніючі символи. Для нього предмети зримого миру видимі також і очами уяви. Пам’ятаючи уроки Блейка, вооружась власною, непозиковою відвагою, зумів Коэльо поставити навпроти один одного тигра (досвід) і ягняти (безвинність) і визначити обох як однаково прекрасних, тому що той і інший «побачені оком, створені долонею безсмертного». Шлях Пауло Коэльо прекрасний і плідний — ми плескаємо йому. Нехай кожний з нас спробує здійснити свій власний.

Клаудия Кастелло Бранко

Замість передмови, або двадцять років через

Я сиджу в саду в містечку, розташованому на півдні Франції.

И при погляді на гори мені пригадується, як двадцять років тому я пройшов по цих горах пішки, уперше вступивши в контакт зі Шляхом Сантьяго.

И час начебто тече назад: передвечірню годину, чашечка кава й склянка мінеральної води, навколо ходять і розмовляють люди. Тільки цього разу декорацією цій сцені служать рівнини Леона, і звучить іспанська мова, і наближається день мого народження, і вже пройдено ледве більше половини шляху, що веде в Сантьяго де Компостелу. Я дивлюся вперед і бачу монотонний пейзаж і провідника, що теж попиває кава в барі, що виник немов би нізвідки. Дивлюся назад — той же монотонний пейзаж, і різниця лише в тім, що в пилу ще видніються відбитки моїх підошов, але це адже ненадовго: ще до пришестя ночі вітер замете сліди. Усе здається мені примарним. А що я роблю тут? Це питання не дає мені спокою, хоча минуло вже кілька тижнів.

Я шукаю свій меч. Я виконую ритуал RAM — маленького ордена, що входить у католицьку церкву й не знаючих інших чудес або таємниць, крім спроби зрозуміти символічну мову миру. Я думаю, що зробив прорахунок, що духовні пошуки позбавлені змісту й логіки й що краще було б мені сидіти в Бразилії так займатися своїми звичайними справами. Я сумніваюся в тім, що буду щирий у духовних пошуках, — тому що безмірно важко відшукувати Бога, Що ніколи не проявляє Свою присутність, молитися в певні годинники, бродити дивними шляхами, беззаперечно коритися наказам, що здаються мені безглуздими.

Так так, справа саме в цьому — я сумніваюся у своїй щирості. Всі ці дні Петрус повторював мені, що цей шлях належить усім, що це шлях звичайних людей, і слова його розчаровували мене. Я те думав, що безмірні мої зусилля забезпечать мені видне місце серед деяких вибраних, що наближаються до великих архетипів Світобудови. Я те вважав, що нарешті підтвердиться істинність всіх історій про таємні уряди тибетських мудреців, про магічну здатність викликати любов там, де немає й простого потяга, про ритуали, роблячи які ти побачиш, як відкриваються перед тобою врата раю.

А Петрус сказав мені — вибраних немає. Вибрано, виділений і предпочтен усякий, хто замість того, щоб ламати голову над питанням «Що я тут роблю?», вирішить зробити хоч що нибудь або розбудити в серце своєму наснага. До вратам раю веде працю, чинена з жаром, а до Бога — перетворююча нас любов. І з Духом Святим зв’язує наснага, а не сотні, тисячі разів класичні тексти, що перечитуються. І чудесам траплятися дозволяє бажання вірити, що життя є чудо, а не горезвісні «таємні ритуали» або «обряди присвяти». І лише рішення людини виконати призначене йому робить його людиною — а не міркування, разводимые їм навколо таємниці буття.

И от я тут. А за — ледве більше половиною шляху, що веде в Сантьяго де Компостелу.

У той день у Леоні, у тепер уже такому далекому 1986 році, я ще не знаю, що місяців через шість або сім напишу книгу про те, що побачив і відчув на цьому шляху, що в душі моєї вже пускається на пошуки скарбів пастух Сантьяго, що жінка по ім’ю Вероніка наглотается таблеток, щоб покінчити із собою, що Пилар уже незабаром сяде на березі Рио Пьедра й заплаче, і почне вести щоденник. Нічого цього я ще не знаю. Почуваю тільки, що напружено й напружений, і нездатний вести бесіду з Петрусом, тому що цю мінуту зрозумів: ніколи вже більше не вдасться мені повернутися до колишніх моїх справ і турбот, навіть якщо це обіцяє пристойну суму наприкінці кожного місяця, настрій без перепадів і коливань, роботу, що мені знайома і яку я вмію робити дуже непогано. Я повинен змінитися й рушити убік своєї мрії, який би безглуздо дитячої й зовсім нездійсненної не здавалася вона, — іншими словами, стати письменником. У глибині душі, потай від себе самого, я завжди хотів саме писати, але не наважувався звалити на себе цей тягар.

Петрус допиває свій кава й мінералку, просить мене сплатити по рахунку й відразу продовжити шлях, благо до наступного містечка залишається всього кілька кілометрів. Мимо проходять, розмовляючи, люди, поглядаючи краєчком ока на двох пілігримів середнього років і думаючи, напевно: «Є ж на світі диваки, завжди готові спробувати пожвавити давно вже мертве минуле» . День хилиться до вечора, жару — не менше 27 градусів, а я в тисячний разів запитую себе, що ж я тут роблю.

Я хотів змін? Мабуть, ні, однак цей шлях змінив мене зовсім. Я хотів збагнення таємниць? Мабуть, так, однак цей шлях невпинно вселяв мені, що таємниць немає взагалі, тому що, по слову Христа, немає нічого таємного, що не стало б явним. Словом, усе відбулося в точності навпаки в порівнянні з очікуваним.

…Ми піднімаємося й мовчачи продовжуємо шлях. Я занурений у свої думи, я млоїмо непевністю, Петрус же, мабуть, міркує про свою роботу в Милане. А тут він виявився тому, що виконує якийсь обряд Традиції, але, вероятней усього, теж чекає, коли завершиться цей похід і можна буде повернутися до улюблених занять.

Вся решта дня ми проходимо в мовчанні. У ту пору ще не існувало стільникових телефонів, факсів, електронної пошти. І ми замкнуті в шкарлупі нашого змушеного спілкування. Сантьяго де Компостела ще спереду, я й уявити собі не можу, що дорога приведе мене не тільки в це місто, але й у багато хто багато інших міст миру. Ні я, ні Петрус не підозрюємо, що в цю передвечірню годину, по леонской рівнині, я направляюся й у його рідний Милан, куди доберуся через десять років із книгою, що буде називатися «Алхімік». Я йду назустріч своїй долі, про яку так сильно мріяв і яку так часто відкидав.

Іду для того, щоб написати історію мого відродження.

Пауло Коэлъо Сен Мартен, січень 2006 р.

Вони сказали: Господи! От, тут два мечі.

Він сказав їм: досить.

Євангеліє від Луки 22:38

Пролог

— А тепер, перед священним ликом RAM, ти повинен доторкнутися до Слова Життя й знайти силу, що буде потрібно тобі, щоб стати свідком Його.

Наставник підняв угору мій новий меч у піхвах. Хмиз затріщав у полум’ї багаття — добра ознака: стало бути, таїнство повинне бути продовжене. Нахилившись, я голими руками прийнявся рити землю перед собою.

Справа була в ніч на 2 січня 1986 року, і ми перебували на одній з вершин гірської гряди, відомої за назвою Агульяс Неграс (Чорні Голки). Крім мене й Наставника були присутні: моя дружина, мій учень, провідник з місцевих жителів і представник найбільшої конгрегації, що поєднує эзотерические ордени всього миру й іменованої «Традиція». Всі п’ятеро — включаючи провідника, якого заздалегідь попередили про те, що повинне відбутися, — зібралися на церемонію присвяти мене в сан Майстра Ордена RAM.

И от я викопав неглибоку, але досить довгу яму. І зі свідомістю важливості цього моменту доторкнувся до землі, произнеся ритуальну формулу. Наблизившись, дружина вручила мені меч, яким я користувався протягом десяти років при здійсненні сотень магічних дій. Я уклав меч у яму, засипав землею, зарівняв, згадуючи тим часом про пройдені мною випробуваннях, про те, що пізнав, і про ті надприродні явища, які навчився викликати за допомогою свого старого вірного меча. Тепер він буде пожертий землею — залізо клинка й дерево рукояті нагодують собою те джерело, звідки черпали вони свою силу.

Наставник підійшов до мене, поклав додолу новий меч — саме поверх того місця, де був похований старий. Всі присутні широко розкинули руки, і з волі Наставника виник навколо нас дивний, нічого не висвітлює, але виразно видиме світло, і тепер, крім жовтуватих відблисків багаття, наші фігури озарились як те по іншому. Оголивши свій власний меч, він доторкнувся до мого чола, по черзі — до кожного плеча й сказав так:

— Могутністю й любов’ю RAM призначаю тебе відтепер і до кінця днів твоїх Майстром і Лицарем ордена. R — regnum, A — agnus, M — mundi. Взявши цей меч, не давай йому залежуватися в піхвах, тому що зброя іржавіє в бездіяльності. Але, оголивши його, не вкладай назад, не зробивши доброго діяння, не проторувавши шляхи, не давши йому напитися крові ворога.

И кінчиком меча він легонько кольнув мене в чоло. Із цієї мінути я не повинен був більше зберігати мовчання. Не зобов’язаний приховувати те, на що здатно. Міг не таїти від навколишніх своє ново знайдене вміння робити чудеса. Із цієї мінути я став магом.

И я простягнув руку до нового меча — сталь його клинка не надщербиться вовек, чорна й цінна деревина його рукояті ніколи не поглине земля, — до нового меча в чорних піхвах. Але в ту саму мить, коли мої пальці доторкнулися до них, Наставник раптом зробив крок уперед і з розмаху наступив ногою на мою руку так, що я, скрикнувши від болю, випустив меч.

Я дивився на нього непонимающе. Дивне світло зникло, і у відблисках багаття особа Наставника придбало фантасмагоричні обриси.

Оглянувши мене крижаним поглядом, він підкликав мою дружину і їй вручив новий меч. Потім обернувся до мене:

— Забери свою руку — вона обдурила тебе! Шлях Традиції — це шлях не для жменьки вибраних, але для всіх! Ти думаєш, що маєш могутність, але воно не коштує ні гроша, тому що не розділено з іншими людьми. Ти зобов’язаний був відмовитися від меча, і в цьому випадку він став би твоїм по праву, тому що ти залишився б чистий душею. Але, як я й побоювався, у вирішальну мить ти оступився й упав. І на кару за свою жадібність ти повинен будеш знову пуститися на пошуки свого меча. А на кару за гординю — шукати його будеш серед звичайних людей. А на кару за пристрасть до чудотворства тобі прийде здолати безліч перешкод, подолати з безліччю труднощів, перш ніж знову знайдеш те, що ледь не дісталося тобі просто так.

Мені почудилось — земля йде в мене з під ніг. Я по колишньому стояв на колінах, втративши дарунок мови й не бажаючи ні про що думати. Мій старий меч спочивав у землі, і скористатися ним тепер було вже не можна. А не вооружась новим, я повернувся до самого джерела, перетворися в цю мить у саму звичайну людину — беззахисного й неспроможного. У день мого торжества, у годину присвяти Наставник, наступивши мені на руку, отшвырнул мене назад — у мир Ненависті, у мир землі.

Провідник загасив багаття. Дружина допомогла мені піднятися. У руці в неї був мій новий меч, але, за законами ордена, я не мав права доторкнутися до нього без дозволу Наставника. Мовчачи випливаючи за ліхтарем провідника, ми пройшли по лісі, спустилися на вузьку ґрунтову дорогу, де були залишені машини.

Ніхто не попрощався із мною. Дружина поклала меч у багажник, включила запалювання. Покуда вона повільно об’їжджала вибоїни й вибої, ми мовчали.

— Заспокойся, — сказала вона, намагаючись підбадьорити мене. — Упевнена, що ти одержиш його.

Я запитав, що сказав їй Наставник.

— Три речі. У перших, що треба було потеплее одягтися — нагорі виявилося холодней, чим він очікував. У других, що все произошедшее його анітрошки не дивує: подібне вже траплялося з багатьма людьми, оказавшимися там же, де й ти. І в третіх, що твій меч буде чекати тебе в певну годину, у певний день, у певній крапці того шляху, що тобі прийде здолати. Я не знаю, що це буде за день і годину. Він назвав мені лише місце, де я повинна буду сховати меч для того, щоб ти знайшов його.

— А що це за шлях? — нервово запитав я.

— Він толком не пояснив. Сказав тільки, щоб ти знайшов на карті Іспанії стародавню середньовічну дорогу, що називається Шлях Сантьяго.

В аеропорті Бахадас митник досить довго розглядав меч, а потім запитав, що ми мають намір з ним робити. «Нічого особливого, — відповідав я. — Друзі обіцяли оцінити його, а ми виставимо на аукціон». Неправда допомогла: митник порадив внести меч у декларацію й пред’явити її, якщо по дорозі назад виникнуть складності.

Підійшовши до стійки компанії, що дає автомобілі напрокат, ми підтвердили наше замовлення на дві машини. Перш ніж роз’їхатися в різні сторони, вирішили перекусити в ресторані.

Уночі ми не заплющили очей — позначався страх перельоту, млоїло передчуття того, що очікувало нас, коли приземлимося, — але тепер обоє ми були схвильовані: сну — у жоднім оці.

— Заспокойся, — у тисячний разів повторила дружина. — Ти їдеш у Францію: там у Сен Жан Пье де Пор розшукаєш мадам Дебриль. А вуж вона знайде ті, хто проведе тебе по Шляху Сантьяго.

— А ти? — у тисячний разів запитав я, заздалегідь знаючи відповідь.

— А я поїду туди, куди повинна поїхати, і зроблю те, що було мені доручене. Потім проведу кілька днів у Мадриді й повернуся в Бразилію. З тамтешніми справами впораюся без тебе й не гірше тебе.

— Не сумніваюся, — відповів я, не бажаючи розвивати цю тему.

Однак мені не давали спокою справи в Бразилії. Уже через два тижні після події в Агульяс Неграс я досконально знав усе, що стосувалося Шляху Сантьяго, але треба було цілих сім місяців, перш ніж я зважився все кинути й відправитися в дорогу. Я тяг і відкладав доти, поки один раз ранком дружина не сказала мені: строки минають; не прийму рішення — цілком можу забути про Традицію й орден RAM. Я спробував було пояснити їй, що Наставник дав мені нездійсненне доручення й що я не можу так просто, за здорово живеш, відринути весь мій колишній життєвий уклад. Дружина посміхнулася у відповідь і сказала, що це — дурниця й порожні відмовки, всі ці сім місяців я тільки й робив, що запитував себе, їхати мені чи ні. А потім так, немов у цьому не було нічого особливого, дістала два авіаквитки із уже призначеною датою вильоту.

— Ми тут тому, що це ти так вирішила, — похмуро говорив я тепер, сидячи за столиком ресторану. — И я не впевнений, що надійшов вірно, дозволивши іншій людині прийняти за мене рішення відправитися на пошуки меча.

Дружина сказала, що, чим нести нісенітниця, краще вуж відразу нам распрощаться — сісти по машинах і роз’їхатися.

— Ніколи в житті ти нікому не дозволив би вирішувати за себе, тим більше — у такій важливій справі. Ідемо. Уже пізно. — Вона піднялася, перекинула через плече ремінь сумки й направилася на стоянку.

Я не втримував неї — сидів за столом, дивлячись, як недбало несе вона під пахвою мій меч: от от вислизне. Дружина раптом зупинилася, повернулася до столика, лунко цмокнула мене. І від цього поцілунку мене раптом осінило: я — в Іспанії, і назад шляхи немає. Так, звичайно, звичайно, все може скінчитися жахаючим провалом, але перший крок зроблений. І я обійняв дружину, вклавши в ці обійми всю свою любов, і помолился за всі, у що вірив, і за всіх, кому вірив, і попросив небеса даровать мені сили повернутися з нею й з мечем.

— Гарний який меч, правда? — донісся до мене жіночий голос із за сусіднього столика.

— Так досить тобі! — відгукнувся чоловічий голос. — Куплю тобі точно такий же. У тутешніх сувенірних крамницях їх повно.

Година за кермом — і далися взнаки утома й безсонна ніч. І, крім того, серпнева спека так розжарила повітря, що машина, хоч і летіла по вільному шосе, початку перегріватися. Я вирішив зупинитися ненадовго в маленькому містечку: дорожні покажчики повідомляли, що це — національний пам’ятник. І, піднімаючись по схилі пологого пагорба, ще раз перебрав у пам’яті все, що було мені відомо про Шляху Сантьяго.

Подібно тому як мусульманська традиція вимагає, щоб усякий правовірний хоча б раз у житті пройшов услід пророкові Магомету в Мекку й Медину, перше тисячоріччя християнства знало три шляхи, шанованих священними й сулящих Боже благословення й спокута гріхів кожному, хто пройде по них. Перший шлях — до гробниці святого Петра в Римі: идущие по ньому обрали собі як символ хрест і називалися ромейро. Другий — до Труни Господню в Єрусалимі; идущие цією дорогою йменувалися палмейро на згадку пальмових галузей, якими жителі міста привітали появу Ісуса. І нарешті, третій шлях вів до тлінних останків святого Иакова — по нашому Сантьяго, — похованим на Іберійському півострові в тім місці, де один раз уночі якийсь пастух побачив, як сіяє над полем яскрава зірка. Переказ говорить, що не тільки Сантьяго, але й сама Пречиста Діва відразу після смерті Рятівника перебувала в тамтешніх краях, несучи жителям слово Боже й обертаючи їх. Містечко це одержало назву Компостела — в ім’ї цьому з’єдналися слова «кампо», тобто поле, і «эстрела», що значить зірка, — і незабаром перетворилося в містечко, куди із всіх кінців християнського миру будуть стікатися прочани — їх називали пілігрими, а символом своїм зробили вони раковину.

В епоху найвищого розквіту, що пришелись на XIV століття, по Чумацькому Шляху (по ночах служившему прочанам орієнтиром) щорічно йшли більше мільйона чоловік із всіх куточків Європи. І в наші дні мистики, що вірують, учені пішки переборюють сімсот кілометрів, які відокремлюють французьке містечко Сен Жан Пье де Пор від собору св. Иакова Компостельского в Іспанії. Завдяки французькому священикові Эмерику Пико, в 1123 році совершившему паломництво в Компостелу, цей шлях і нині в точності той же самий, по якому в Середні століття пройшли в числі інших Карл Великий, святий Франциск Ассизский, королева Ізабелла Кастильская, а в наш час — тато Іоанн XXIII.

Справа в тому, що Пико написав про свою подорож п’ять книг, представлених як добутку тата Каликста II, затятого прихильника св. Иакова, а тому й получивших пізніше назва « Codex Calixtinus». У Книзі П’ятої Пико перераховує природні прикмети, джерела, лікарні, постоялі двори й міста, які зустрічаються протягом шляху. Керуючись замітками Пико, суспільство « Les Amis de Saint Jacques», тобто «Друзів святого Иакова», стежить за тим, щоб всі віхи цього шляху, що допомагають прочанам орієнтуватися на місцевості, не прийшли в занепад і збереглися у своєму первозданному виді.

В XII столітті образ Сантьяго придався іспанцям, коли почалася Реконкіста — війна з маврами, що захопили півострів. Уздовж Шляхи Сантьяго з’явилося трохи военно релігійних лицарських орденів, і порох апостола перетворився в могутній, хоча й нематеріальний талісман, що допомагав дати відсіч мусульманам, а ті, у свою чергу, запевняли, начебто в них є безцінна реліквія — рука самого пророка Магомета. Коли ж Реконкіста переможно завершилася, лицарські ордени придбали таку силу, що стали являти загрозу для самої держави, і, щоб не допустити ворожнечі між ними й аристократією, довелося втрутитися «католицьким государям». Із цієї причини став мало помалу забуватися

Шлях Сантьяго, і якби не рідкі сплески художнього генія — такі як картина Бунюэля «Чумацький Шлях» або «Мандрівник» Хуана Маноэля Серрата, — мало хто зараз пам’ятав би, що цим шляхом проходили тисячі людей, які згодом заселили Нове Світло.

Городок, у який я приїхав, начебто вимер. Після довгих пошуків я набрів на маленький бар, що містився в стародавньому будинку епохи середньовіччя. Хазяїн, не відриваючи око від телевізора — ішов який те серіал, — повідомив мене, що зараз сієста й тільки недоумок зважиться висунути ніс на вулицю в таку жару.

Я замовив прохолодного, уп’явся на екран, але думки мої були далеко. Я думав про те, що через двоє діб мені на результаті XX сторіччя призначено буде одержати частку великого людського досвіду — того самого, що вів Улисса від Трої, Дон Кихота — по Ламанче, Орфея й Данте змусив спуститися в пекло, а Христофора Колумба — пуститися на пошуки Америк. Я ж мав намір відправитися до Невідомого.

Небагато придя в себе, я повернувся до машини. Якщо навіть не знайду мій меч, паломництво по Шляху Сантьяго неодмінно окончится тим, що я знайду самого себе.

Сен Жан Пье де Пор

По головній вулиці містечка рухався карнавальний хід і музиканти в червоно зелене білих костюмах — квітах французької Басконии. Була неділя. Двоє доби я провів за кермом, і тепер мені не терпілося взяти участь у святкуванні. Однак мене очікувала зустріч із мадам Дебриль. Я обережно лавірував у юрбі, що обсипала мене лайкою, і от нарешті проїхав у стару частину міста, де жила мадам Дебриль. Навіть тут, у Піренеях, на великій висоті, було дуже пекуче, і з машини я виліз, обливаючись потім.

Постукав у двері. Ще раз. І ще. Відповіді не було. Я був пригноблений і розгублений. Дружина, пам’ятається, говорила, що я повинен виявитися тут саме сьогодні, — і от вам: ніхто не озивається. Може бути, вона бере участь у ході, а може бути, я все — таки приїхав занадто пізно й вона вирішила не приймати мене. Шлях Сантьяго завершився, не встигши початися.

Раптово двері розгорнули, і на вулицю вискочила маленька дівчинка. Здригнувшись від несподіванки, я на ламаному французькому запитав, чи можна бачити мадам Дебриль. Дівчинка засміялася й указала усередину будинку. Тепер тільки я зрозумів свою помилку: двері, що ведуть у величезний внутрішній двір, оточений середньовічними будинками з балконами, була відкрита, а я не зважився штовхнути її.

Я направився до того будинку, на який указувала дівчинка. Увійшов — і побачив літню гладку жінку, по баскски бранившую щуплого хлопчика з темно карими сумними очами. Я почекав, поки не скінчиться з’ясування відносин, — і дочекався: бідолаха під градом лайки був відісланий на кухню. Тільки тоді господарка обернулася до мене й, не запитуючи навіть, що мені завгодно, м’яко підштовхуючи, повела на другий поверх, весь складався з однієї невеликої кімнати. Це був кабінет, заставлений книгами, зображеннями Сантьяго й усякого роду пам’ятними штучками, пов’язаними зі Шляхом. Господарка зняла з полки книгу й, не запропонувавши мені присісти, розташувалася за письмовим столом.

— Ви, мабуть, черговий пілігрим, — без околичностей початку вона. — Я повинна внести вас у список.

Після того як я представився, вона запитала, чи привіз я виейры — більші раковини, що служили символом паломництва до могили святого й помогавшие прочан дізнаватися один одного. Перед тим як відправитися в Іспанію, я ще будинку, у Бразилії, побував у святилище Пречистої Діви, відомому як Апаресида до Норте, і купив там так звану візитацію — образ Богоматері, що відвідує св. Єлизавету. Образ був вправлений у три раковини.

— Красиво так неміцно, — заявила господарка, повертаючи мені їх. — По дорозі можуть розбитися.

— Не розіб’ються. Я покладу їх на гробницю апостола.

Мадам Дебриль, зважаючи на все, не збиралася приділяти мені багато часу. Вручила мені картку, за допомогою якої я міг знайти притулок у монастирях, розташованих уздовж Шляхи, відтиснула на ній печатка Сен Жан Пье де Пор, щоб засвідчити місце, з якого почалося паломництво, і сказала, що тепер, благословясь, можна й у шлях.

— А де ж провідник? — запитав я.

— Який ще провідник? — зачудувалася вона, однак ока її заблищали як те по іншому.

И мені стало ясно, що я забув яке що дуже важливе. Поспіхом я не вимовив Древнього Слова — щось подібне до пароля, завдяки якому зорієнтуються ті, хто належить або раніше належав до орденів Традиції. Я поспішив виправити цей недогляд і вимовив Слово. Мадам Дебриль швидким рухом вирвала в мене з рук картку:

— Вона вам не знадобиться, — сказала вона, виймаючи з під купи старих газет картонну коробку. — Іти й відпочивати будете залежно від того, як вирішить ваш провідник.

З коробки вона витягла капелюх і плащ із каптуром — старі, але прекрасно збережені. Попросила мене стати посередине кімнати й початку мовчачи молитися. Потім надягла капелюх мені на голову, накинула плащ на плечі. Я помітив, що й у тулію капелюха, і в поділ плаща вшиті раковини. Не припиняючи молитви, господарка взяла ціпок, що стояв у куті кабінету, і вклала його мені в праву руку. До ціпка була прикріплена невелика фляга для води. Ну й видок, мабуть, був у мене: під низом — джинси бермуди й майка з написом «I LOVE NY», а зверху — одіяння середньовічного пілігрима.

Мадам Дебриль підійшла до мене впритул і, немов у трансі, поклавши обидві руки мені на голову, вимовила:

— Так пребудет з тобою святий апостол Иаков; так виявить він тобі те єдине, що ти повинен відкрити; так не затягнеться твій похід, так не обірветься до строку, але протриває рівно стільки, скільки зажадають Закони й Необхідності Шляху… Беззаперечно корися своєму провіднику, навіть якщо наказ його здасться тобі смертельно небезпечним, святотатським або безглуздим. Клянися слухатися його у всім. Япоклялся.