povnij zmist shhastya chexov a p - Шкільний Всесвіт

ЩАСТЯ

Присвячується Я. П. Полонскому

У широкої степової дороги, називаної більшим шляхом, ночувала отара овець. Стерегли її два пастухи. Один, старий років вісімдесятьох, беззубий, із тремтячою особою, лежав на животі в самої дороги, поклавши лікті на курні листи подорожника; іншої — молодий хлопець, з густими чорними бровами й безвусий, одягнений у рядно, з якого шиють дешеві мішки, лежав на спині, поклавши руки під голову, і дивився нагору на небо, де над самою його особою тягся Чумацький Шлях і дрімали зірки.

Пастухи були не одні. На сажень від них, у сутінку, що застеляв дорогу, темнів осідланий кінь, а біля її, опираючись на сідло, стояв чоловік у більших чоботах і короткої чумарке, по всім видимостям панський об’їждчик. Судячи з його фігури, прямій і нерухливої, по манерах, по обігу з пастухами, конем, це була людина серйозний, розважливий і знаючий собі ціну; навіть у сутінках були помітні в ньому сліди військової постави й те величаво — поблажливе вираження, яке здобувається від частого обігу з панами й керуючими.

Вівці спали. На сірому тлі зорі, що починала вже покривати східну частину неба, там і сям видні були силуети неспалих овець; вони стояли й, опустивши голови, про щось думали. Їхньої думки, тривалими, тягучими, викликуваними поданнями тільки про широкий степ і небо, про дні й ночі, імовірно, вражали й гнітили їх самих до непритомності, і вони, коштуючи тепер як укопані, не зауважували ні присутності чужої людини, ні занепокоєння собак.

У сонному, застиглому повітрі стояв монотонний шум, без якого не обходиться степова літня ніч; безупинно тріскотіли коники, співали перепели, так на версту від отари, у балці, у якій тік струмок і росли верби, ліниво посвистували молоді солов’ї.

Об’їждчик зупинився, щоб попросити в пастухів вогню для трубки. Він мовчачи закурив і викурив всю трубку, потім, ні слова ні сказавши, облокотился об сідло й задумався. Молодий пастух не звернув на нього ніякої уваги; він продовжував лежати й дивитися на небо, старий же довго оглядав об’їждчика й запитав:

— Ніяк Пантелей з Макаровской економії?

— Я самий, — відповів об’їждчик.

— Те — Те я бачу. Не довідався — богатым бути. Звідки бог несе?

— З Ковылевского ділянки.

— Далече. Під скопчину віддаєте ділянку?

— Різне. І під скопчину, і в оренду, і під бакчи. Я, властиво, на млин їздив.

Більша стара вівчарка грязно — білого кольору, кошлата, із жмутами вовни в очей і носа, намагаючись здаватися байдужої до присутності чужих, разу три покійно обійшла навколо коня й раптом зненацька, зі злісним, старечим хрипеньем кинулася позаду на об’їждчика, інші собаки не витримали й повскакали зі своїх місць.

— Цыц, проклята! — крикнув старий, піднімаючись на лікті. — А, щоб ти лопнула, бесова тварина!

Коли собаки заспокоїлися, старий прийняв колишню позу й сказав покійним голосом:

— А в Ковылях, на самий Вознесеньев день, Юхим Жменя помер. Не до ночі будь сказано, гріх таких людей сгадывать, поганий старий був. Мабуть чув.

— Ні, не чув.

— Юхим Жменя, коваля Степанка дядько. Вся округа його знає. В, та й проклятий же старий! Я його років шістдесят знаю, з тої пори, як пануючи Олександра, що француза гнав, з Таганрога на підведеннях у Москву везли. Ми разом ходили небіжчика пануючи зустрічати, а тоді великий шлях не на Бахмут ішов, а з Есауловки на Городище, і там, де тепер Ковыли, дудачьи гнезды були — що ні крок, то гніздо дудачье. Тоді ще я примітив, що Жменя душу свою загубив і нечиста сила в ньому. Я там зауважую: коли який людина мужицького звання усе більше мовчить, старушечьими справами займається так норовить поодинці жити, то отут гарного мало, а Ефимка, бувало, змолоду все мовчить і мовчить, так на тебе косо дивиться, всі він немов дметься й бундючиться, як пивень перед куркою. Щоб він у церкву пішов, або на вулицю із хлопцями гуляти, або в шинок — не було в нього такої моди, а усе більше один сидить або з бабами шепотиться. Молодим був, а вуж у пасічники так у бакчевники наймався. Бувало, прийдуть до нього добрі люди на бакчи, а в нього кавуни й дині свистять. Раз теж піймав при людях щуку, а вона — го — го — го! зареготала… — Це буває, — сказав Пантелей. Молодий пастух повернувся на бік і пильно, піднявши свої чорні брови, подивився на старого. — А ти чув, як кавуни свистять? — запитав він. — Чути не чув, бог милував, — зітхнув старий, — а люди казали. Мудрованого мало… Захоче нечиста сила, так і в камені свистіти почне. Перед волею в нас три дні й три ночі скеля1 гуділа. Сам чув. А щука реготала, тому Жменя замісце щуки біса піймав. Старий щось згадав. Він швидко піднявся на коліна й, потискуючись, як від холоду, нервово засовуючи руки в рукави, залепетав у ніс, жіночою скоромовкою: — Урятуй нас, господи, і помилуй! Ішов я раз бережком у Новопавлівку. Гроза збиралася, і така була бура, що збережи цариця небесна, матінка… Поспішаю я що є сили, дивлюся, а по доріжці, проміж тернових кущів — терен тоді в кольорі був — білий віл іде. Я й думаю: чий це віл? Навіщо його сюди занесла нелегка? Іде він, хвостом махає й му — в — в! Тільки, ці саме, братики, доганяю його, підходжу близько, глядь! — а вуж це не віл, а Жменя. Святий, святий, святий! Створив я хрест, а він дивиться на мене й бурмоче, бельмы витріщивши. Испужался я, пристрасть! Пішли поруч, боюся я йому слово сказати, — грім гримить, молонья небо смугує, верби до самої води гнуться, — раптом, братики, покарай мене бог, щоб мені без покаяння померти, біжить поперек доріжки заєць… Біжить, зупинився й говорить по — людські: “Здорово, мужики!” Пішла, проклята! — крикнув старий на кошлатого пса, що знову пішов обходом навколо коня. — А, щоб ти издохла! — Це буває, — сказав об’їждчик, усе ще опираючись на сідло й не ворушачись; сказав він це беззвучним, глухим голосом, яким говорять люди, занурені в думу. — Це буває, — повторив він глибокодумно й переконано. — В, стервячий був старий! — продовжував старий уже не так гаряче. — Років через п’ять після волі його миром у конторі посікли, так він, щоб, виходить, злість свою довести, взяв та й напустив на всі Ковыли горлівка хворобу. Повымерло тоді народу без рахунку, сила — силенна, немов у холеру… — А як він хвороба напустив? — запитав молодий пастух після деякого мовчання. — Відомо, як. Отут розуму великого не треба, було б полювання. Жменя людей гадючим жиром морив. А цей такий засіб, що не те, що від жиру, навіть від духу народ мре. — Це вірно, — погодився Пантелей. — Хотіли його тоді хлопці вбити, так старі не дали. Не можна його було вбивати; він знав місце, де скарби є. А крім нього, жодна душа не знала. Скарби отут заговорені, так що знайдеш і не побачиш, а він бачив. Бувало, іде бережком або лісом, а під кущами й скелями вогники, вогники, вогники… Вогники такі, начебто немов від сірки. Я сам бачив. Всі так чекали, що Жменя людям місця вкаже або сам вириє, а він — сказане, сам собака не їсть і іншим не дає — так і помер: ні сам не вирив, ні людям не показав. Об’їждчик закурив трубку й на мить освітив свої більші вуси й гострий, строгого, солідного виду ніс. Дрібні кола світла стрибнули від його рук до картуза, побігли через сідло по кінській спині й зникли в гриві біля вух. — У цих місцях багато скарбів, — сказав він. І, повільно затягшись, він подивився навколо себе, зупинив свій погляд на сході, що біліє, і додав: — Повинні бути скарби. — Що й говорити, — зітхнув старий. — По всьому видать, що є, тільки, брат, копати їх комусь. Ніхто справжніх местов не знає, так по нинішньому времю, почитай, всі скарби заговорені. Щоб його знайти й побачити, талісман треба такої мати, а без талісмана нічого, ширяючи, не поробиш. У Жм ені були талісмани, так нешто в нього, у чорта лисого, випросиш? Він і тримав — те їх, щоб нікому не дісталося. Молодий пастух підповз кроку на два до старого й, підперши голову кулаками, спрямував на нього нерухливий погляд. Дитяче вираження страху й цікавості засвітилося в його темних очах і, як здавалося в сутінках, розтягло й сплющило великі риси його молодого, грубої особи. Він напружено слухав. — И в писаннях писано, що скарбів отут багато, — продовжував старий. — Це що й говорити… і говорити нема чого. Одному новопавловскому старому солдатові в Ивановке ярлик показували, так у тім ярлику надруковано й про місце, і навіть скільки пудів золота, і в якому посуді; давно б по цьому ярлику скарб дістали, так тільки скарб заговорений, не підступишся. — Отчого ж, дід, не підступишся? — запитав молодий. — Повинне, причина яка є, не казав солдат. Заговорений… Талісман треба. Старий говорив із захопленням, начебто виливав перед проїзним свою душу. Він гугнявив від незвички говорити багато й швидко, заїкався й, почуваючи такий недолік своєї мови, намагався скрасити його жестикуляцією голови, рук і худих плечей; при кожному русі його полотняна сорочка м’ялася в складки, повзла до плечей і оголювала чорну від засмаги й старості спину. Він обдергивал її, а вона негайно ж знову лізла. Нарешті, старий, точно виведений з терпіння неслухняною сорочкою, підхопився й заговорив з гіркотою: — Є щастя, а що з його користі, якщо воно в землі зарито? Так і пропадає добро задурно, без усякої користі, як полова або овечий кал! Але ж щастя багато, так багато, хлопець, що його на всю би округу вистачило, так не бачить його жодна душа! Дочекаються люди, що його пани вириють або скарбниця відбере. Пани вже почали кургани копати… Зачули! Беруть їхні завидки на мужицьке щастя! Скарбниця теж собі на розумі. У законі так писано, що коли який мужик знайде скарб, те щоб до начальства його представити. Ну, це перегоди — не дочекаєшся! Є квас, так не про вас! Старий презирливо засміявся й сіл на землю. Об’їждчик слухав з увагою й погоджувався, але по вираженню його фігури й по мовчанню видно було, що все, що розповідав йому старий, було не ново для нього, що це він давно вже передумав і знав набагато більш того, що було відомо старому. — На своєму столітті я, зізнатися, раз десять шукав щастя, — сказав старий, конфузливо почухуючись. — На справжніх місцях шукав, так, знати, попадав усе на заговорені скарби. І батько мій шукав, і брат шукав — ні блазня не знаходили, так і вмерли без щастя. Братові моєму, Іллі, царство йому небесне, один чернець відкрив, що в Таганрозі, у міцності, в одному місці під трьома каменями скарб є й що скарб цей заговорений, а в ті пори — було це, пам’ятаю, у тридцять восьмому років — у Матвеевом Кургані армяшка жив, талісмани продавав. Купив Ілля талісман, взяв двох хлопців із собою й пішов у Таганрог. Тільки, брат, підходить він до місця в міцності, а в самого місця солдатів з рушницею коштує… У тихому повітрі, розсипаючись по степу, пронісся звук. Щось удалині грізно ойкнуло, ударилося об камінь і побігло по степу, видаючи: “тах! тах! тах! тах!”. Коли звук завмер, старий питально подивився на байдужого, що нерухомо стояли Пантелея. — Це в шахтах баддя зірвалася, — сказав молодий, подумавши. Уже світало. Чумацький Шлях бліднув і помалу танув, як сніг, втрачаючи свої обриси. Небо ставало хмур і мутним, коли не розбереш, чисто воно або покрито суцільно хмарами, і тільки по ясній, глянсуватій смузі на сході й по подекуди вцілілих зірках зрозумієш, у чому справа. Перший ранковий вітерець без шереху, обережно ворушачи молочаєм і бурими стеблами торішнього бур’яну, пробіг уздовж дороги. Об’їждчик опам’ятався від думок і струснув головою. Обома руками він потряс сідло, поторкав попругу й, як би не вирішуючись сісти на коня, знову зупинився в роздум. — Так, — сказав він, — близький лікоть, так не вкусиш… Є щастя, так немає розуму шукати його. І він повернувся особою до пастухів. Строга особа його було смутно й глумливо, як у розчарованого. — Так, так і вмреш, не побачивши щастя, яке воно таке є… — сказав він розміщенням, піднімаючи ліву ногу до стремени. — Хто помоложе, може, і дочекається, а нам вуж і думати настав час кинути. Погладжуючи своєю довгою, покритою росою вуси, він грузно сів на коні й з таким видом, начебто забув щось або не доказав, прищулив ока на далечінь. У синюватій далечіні, де останній видимий пагорб зливався з туманом, ніщо не ворушилося; сторожові й могильні кургани, які там і сям височіли над обрієм і безграничною степом, дивилися суворо й мертво; у

їхній нерухомості й беззвучии відчувалися століття й повна байдужість до людини; пройде ще тисяча років, умруть мільярди людей, а вони усе ще будуть стояти, як стояли, нітрохи не шкодуючи про померлих, не цікавлячись живими, і жодна душа не буде знати, навіщо вони коштують і яку степову таємницю ховають під собою. граки, Що Прокинулися, мовчачи й поодинці, літали над землею. Ні в ледачому польоті цих довговічних птахів, ні в ранку, що повторюється акуратно щодоби, ні в безмежності степу — ні в чому не видно було змісту. Об’їждчик посміхнувся й сказав: — Экая широчінь, господи помилуй! Піди — Ка знайди щастя! Отут, — продовжував він, понизивши голос і роблячи особу серйозним, — отут напевно зариті два скарби. Добродії про них не знають, а старим мужикам, особливо солдатам, до точності про них відомо. Отут, десь на цьому кряжі (об’їждчики вказав убік нагайкою), колись під час воно розбійники напали на караван із золотом; золото це везли з Петербурга Петру — Імператорові, що тоді у Воронежу флот будував. Розбійники побили возіїв, а золото закопали, так потім і не знайшли. Інший же скарб наші донські козаки зарили. У дванадцятому році вони у француза всякого добра, срібла й золота награбували сила — силенна.. Коли ворочалися до себе додому, те почули дорогою, що начальство хоче в них відібрати все золото й срібло. Чим начальству так зрячи віддавати добро, вони, молодці, взяли й зарили його, щоб хоч дітям дісталося, а де зарили — невідомо. — Я чув про ці скарби, — тужно промурмотав старий. — Так, — задумався знову Пантелей. — Так… Наступило мовчання. Об’їждчик задумливо подивився на далечінь, посміхнувся й торкнув приводу все з тим же вираженням, начебто забув щось або не доказав. Кінь неохоче пішов кроком. Проїхавши кроків сто, Пантелей рішуче струснув головою, опам’ятався від думок і, стьобнувши по коні, поскакав клуса. Пастухи залишилися одні. — Це Пантелей з Макаровской економії, — сказав старий. — Полтораста в рік одержує, на хазяйських харчах. Освічена людина… вівці, Що Прокинулися, — їх було біля трьох тисяч — неохоче, від нема чого робити прийнялися за невисоку, наполовину втоптану траву. Сонце ще не зійшло, але вже були видні всі кургани й далека, схожа на хмару, Саур — Могила з гострою верхівкою. Якщо піднятися на цю Могилу, то з її видна рівнина, таке ж рівне й безмежна, як небо, видні панські садиби, хутори німців і молоканин, села, а далекозорий калмик побачить навіть місто й поїзди залізниць. Тільки звідси й видно, що на цьому світлі, крім мовчазного степу й вікових курганів, є інше життя, який немає справи до заритого щастя й овечих думок. Старий намацав біля себе свою “герлыгу”, довгий ціпок з гачком на верхньому кінці, і піднявся. Він мовчав і думав. З особи молодого ще не зійшло дитяче вираження страху й цікавості. Він був під враженням чутого й з нетерпінням чекав нових розповідей. — Дід, — запитав він, піднімаючись і беручи свою герлыгу, — що ж твій брат, Ілля, із солдатом зробив? Старий не розчув питання. Він розсіяно подивився на молодого й відповів, пошамкавши губами: — А я, Санька, усе думаю про той ярлик, що в Ивановке солдатові показували. Я Пантелею не сказав, бог з ним, але ж у ярлику позначене таке місце, що навіть баба знайде. Знаєш, яке місце? У Багатої Балочке, у тім, знаєш, місці, де балка, як гусяча лапка, розходиться на три балочки; так у середній. — Що ж, будеш рити? — Спробую щастя… — Дід, а що ти станеш робити зі скарбом, коли знайдеш його? — Я — Те? — посміхнувся старий. — Гм!.. Тільки б знайти, а те… показав би я всім кузькину мати… Гм!.. Знаю, що робити… І старий не зумів відповісти, що він буде робити зі скарбом, якщо знайде його. За все життя це питання представилося йому в цей ранок, імовірно, уперше, а судячи з вираження особи, легковажн і байдужному, не здавався йому важливим і гідним міркування. У голові Саньки копошилося ще одне здивування: чому скарби шукають тільки старі й до чого здалося земне щастя людям, які щодня можуть умерти від старості? Але здивування це Санька не вмів вилити в питання, так навряд чи б старий знайшло, що відповісти йому. Оточене легкою каламуттю, здалося величезне багряне сонце. Широкі смуги світла, ще холодні, купаючись у росистій траві, потягуючись і з веселим видом, начебто намагаючись показати, що це не набридло їм, сталі лягати на землі. Сріблистий полинь, блакитні квіти свинячей цибульки, жовта сурепа, волошки — все це радісно замайоріло, приймаючи світло сонця за свою власну посмішку. Старий і Санька розійшлися й стали по краях отари. Обоє стояли, як стовпи, не ворушачись, дивлячись