povnij zmist sevastopolski rozpovidi tolstoj l n chast 1 - Шкільний Всесвіт

Севастополь у грудні місяці

Ранкова зоря тільки що починає офарблювати небокрай над Сапун — Горою; темно — синя поверхня моря скинула із себе вже сутінок ночі й чекає першого променя, щоб заграти веселим блиском; з бухти несе холодом і туманом; снігу немає — все черно, але ранковий різкий мороз вистачає за особу й тріскотить під ногами, і далекий безугавний гул моря, перерива_ зрідка розкотистими пострілами в Севстополі, один порушує тишу ранку. На кораблях глухо б’є восьма стклянка.

На Північної денная діяльність потроху починає заміняти спокій ночі: де пройшла зміна вартових, побрякивая рушницями; де доктор уже поспішає до госпіталю; де солдатик виліз із землянки, миє закляклою водою засмагла особа й, оборотясь на зачервонілий схід, швидко хрестячись, молиться Богові; де висока важка маджара на верблюдах зі скрипом протяглася на цвинтар ховати закривавлених небіжчиків, якими вона ледве не доверху накладена… Ви підходите до пристані — особливий захід кам’яного вугілля, гною, вогкості і яловичини вражає вас; тисячі різнорідних предметів — дрова, м’ясо, тури, борошно, залізо й т.п. — купою лежать біля пристані; солдати різних полків, з мішками й рушницями, без мішків і без рушниць, юрбляться отут, курять, сваряться, перетаскують ваги на пароплав, що, димлячись, коштує біля помосту; вільні ялики, наповнені всякого роду народом — солдатами, моряками, купцями, жінками, — причалюють і відчалюють від пристані.

— На Графську, ваше благородіє? Подаруйте, — пропонують вам свої послуги два або три відставних матроси, встаючи з яликів.

Ви вибираєте той, котрий до вас ближче, крокуєте через напівзгнилий труп якогось гнідого коня, що отут у бруді лежить біля човна, і проходите до керма. Ви відчалили від берега. Навкруги вас блискуче вже на ранковому сонці море, спереду — старий матрос у верблюжому пальто й молодий білоголовий хлопчик, які мовчачи ретельно працюють веслами. Ви дивитеся й на смугасті громади кораблів, близько й далеко розсипаних по бухті, і на чорні невеликі крапки шлюпок, що рухаються по блискучій лазурі, і на гарні світлі будови міста, пофарбовані рожевими променями ранкового сонця, що видніються на тій стороні, і на пінливу білу лінію бона й затоплених кораблів, від яких де смутно стирчать чорні кінці щогл, і на далекий ворожий флот, що маячить на кришталевому обрії моря, і на пінливі струмені, у яких стрибають соляні пузырики, що піднімаються веслами; ви слухаєте рівномірні звуки ударів весел, звуки голосів, по воді долетающих до вас, і величні звуки стрілянини, що, як вам здається, підсилюється в Севстополі.

Не може бути, щоб при думці, що й ви в Севстополі, не проникнули в душу вашу почуття якоїсь мужності, гордості й щоб кров не стала швидше звертатися у ваших жилах…

— Ваше благородіє! прямо під Кистентина 1 тримаєте, — скаже вам старий матрос, оборотясь назад, щоб повірити напрямок, що ви даєте човну, — вправо керма.

— А на ньому пушки — те ще всі, — помітить біловолосий хлопець, проходячи повз корабель і розглядаючи його.

— А те як же: він новий, на ньому Корнілов жив, — помітить старий, теж взглядывая на корабель.

— Бач ти, де розірвало! — скаже хлопчик після довгого мовчання, взглядывая на білу хмарину розбіжного диму, що раптом з’явився високо над Південною бухтою й супроводжуваного різким звуком розриву бомби.

— Це він з нової батареї нині палить, — додасть старий, равнодушно поплевывая на руку. — Ну, наляж, Ведмедик, баркас переженемо. — И ваш ялик швидше посувається вперед по широким брижам бухти, дійсно переганяє важкий баркас, на якому навалені якісь лантухи й нерівно гребуть неспритні солдати, і пристає між безліччю причалених усякого роду човнів до Графської пристані.

На набережній галасливо ворушаться юрби сірих солдатів, чорних матросів і строкатих жінок. Баби продають булки, російські мужики із самоварами кричать: збитень гарячий, і відразу на перших щаблях валяються заржавілі ядра, бомби, картечі й чавунні пушки різних калібрів. Небагато далі більша площа, на якій валяються якісь величезні бруси, гарматні верстати, що сплять солдати; коштують коня, візки, зелені знаряддя і ящики, піхотні до? злі; рухаються солдати, матроси, офіцери, жінки, діти, купці; їздять воза із сіном, з лантухами й з бочками; де проїдуть козак і офіцер верхи, генерал на дрожках. Праворуч вулиця загороджена барикадою, на якій в амбразурах коштують якісь маленькі пушки, і біля них сидить матрос, покурюючи трубочку. Ліворуч гарний будинок з римськими цифрами на фронтоні, під яким коштують солдати й закривавлені носилки, — скрізь ви бачите неприємні сліди військового табору. Перше враження ваше неодмінно саме неприємне; дивне змішання табірного й міського життя, гарного міста й брудного бівуаку не тільки не красиво, але здається огидним безладдям; вам навіть здасться, що всі перелякані, метушаться, не знають, що робити. buy albion gold Але вдивитеся ближче в обличчя цих людей, що рухаються навколо вас, і ви зрозумієте зовсім інше. buy albion gold Подивитеся хоч на цього фурштатского солдатика, що веде напувати якусь гніду трійку й так спокійно муркоче собі щось під ніс, що, мабуть, він не заблудиться в цій різнорідній юрбі, який для нього й не існує, але що він виконує свою справу, яке б воно не було — напувати коней або тягати знаряддя, — так само спокійно, і самовпевнено, і равнодушно, як би все це відбувалося де — небудь у Тулі або у Саранську. Те ж вираження читаєте ви й на особі цього офіцера, що у бездоганно білих рукавичках проходить мимо, і в особі матроса, що курить, сидячи на барикаді, і в особі робочих солдатів, з носилками, що чекають на ґанку колишніх Зборів, і в особі цієї дівиці, що, боячись замочити своє рожеве плаття, по камінчиках перестрибує чрез вулицю.

Так! вам неодмінно має бути розчарування, коли ви в перший раз в’їжджаєте в Севастополь. Дарма ви будете шукати хоч на одній особі слідів метушливості, розгубленості або навіть ентузіазму, готовності до смерті, рішучості, — нічого цього немає: ви бачите буденних людей, спокійно ком буденною справою, так що, може бути, ви дорікнете себе в зайвій захопленості, засумніваєтеся небагато в справедливості поняття про геройство захисників Севастополя, що склалося у вас по розповідях, описам і виду й звуків з Північної сторони. Але перш ніж сумніватися, сходите на бастіони, подивитеся захисників Севастополя на самому місці захисту або, краще, зайдіть прямо навпроти в цей будинок, що був колись Севастопольськими зборами й на ґанку якого коштують солдати з носилками, — ви побачите там захисників Севастополя, побачите там жахливі й смутні, великі й забавні, але дивні, що піднімають душу видовища.

Ви входите в більшу залу Зборів. Тільки що ви відчинили двері, вид і захід сорока або п’ятдесятьох ампутаційних і самих важко поранених хворих, одних на ліжках, здебільшого на підлозі, раптом вражає вас. Не вірте почуттю, що втримує вас на порозі зали, — це дурне почуття, — ідіть уперед, не соромитеся того, що ви начебто прийшли дивитися на страждальців, не соромитеся підійти й поговорити з ними: нещасні люблять бачити людську співчуваючу особу, люблять розповісти про свої страждання й почути слова любові й участі. Ви проходите посередині постель і шукаєте особу менш строге й страждаюче, до якого ви зважитеся підійти, щоб поговорити.

— Ти куди поранений? — запитуєте ви нерішуче й робко в одного старого схудлого солдата, що, сидячи на ліжку, стежить за вами добродушним поглядом і начебто запрошує підійти до себе. Я говорю: «робко запитуєте», тому що страждання, крім глибокого співчуття, вселяють чомусь страх образити й високу повагу до тому, хто перенесе їх.

— У ногу, — відповідає солдат; але в цей самий час ви самі зауважуєте по складках ковдри, що в нього ноги немає вище коліна. — Слава Богові тепер, — додає він, — на виписку хочу.

— А давно ти вже поранений?

— Так от шостий тиждень пішов, ваше благородіє!

— Що ж, болить у тебе тепер?

— Ні, тепер не болить, нічого; тільки начебто в ікрі ниє, коли непогода, а то нічого.

— Як же ти це був поранений?

— На п’ятому баксионе, ваше благородіє, як перша бандировка була: навів гармату, став відходити, отаким манером, до іншої амбразури, як він ударить мене по нозі, рівно як у яму оступився. Глядь, а ноги немає.

— Невже боляче не було в цю першу мінуту?

— Нічого; тільки як гарячим чим мене пхнули в ногу.

— Ну, а потім?

— И потім нічого; тільки як шкіру натягати сталі, так саднило начебто. Воно перша справа, ваше благородіє, не думати багато: як не думаєш, воно тобі й нічого. Усе більше тому, що думає людина.

У цей час до вас підходить жінка в сіренькому смугастому платті й зав’язана чорною хусткою; вона втручається у вашу розмову з матросом і починає розповідати про нього, про його страждання, про розпачливе положення, у якому він був чотири тижні, про те, як, бывши поранений, зупинив носилки, для того щоб подивитися на залп нашої батареї, як великі князі говорили з ним і подарували йому двадцять п’ять рублів, і як він сказав їм, що він знову хоче на бастіон, для того щоб учити молодих, коли вже сам працювати не може. Говорячи все це одним духом, жінка ця дивиться те на вас, то на матроса, що, відвернувшись і начебто не слухаючи її, щипає в себе на подушці корпію, і ока її блищать якимось особливим захватом.

— Це господарка моя, ваше благородіє! — зауважує вам матрос із таким вираженням, начебто говорить: «Уж ви її вибачите. Відомо, жіноча справа — дурні слова говорить».

Ви починаєте розуміти захисників Севастополя; вам стає чомусь совісно за самого себе перед цією людиною. cheap albion silver Вам хотілося б сказати йому занадто багато, щоб виразити йому своє співчуття й подив; але ви не знаходите слів або незадоволені тими, які приходять вам у голову, — і ви мовчачи відмінюєтеся перед цією мовчазною, несвідомим величчю й твердістю духу, цією соромливістю перед власним достоїнством.

— Ну, дай Боже тобі скоріше поправитися, — говорите ви йому й зупиняєтеся перед іншим хворим, що лежить на підлозі й, як здається, у нестерпних стражданнях очікує смерті.

Це білявий, з пухкою й блідою особою людин. Він лежить горілиць, закинувши назад ліву руку, у положенні, що виражає жорстоке страждання. Сухий відкритий рот із працею випускає подих, що хриплять; блакитні олов’яні очі закачены догори, і з — під ковдри, що збилося, висунуть залишок правої руки, обгорнутий бинтами. Важкий захід мертвого тіла сильніше вражає вас, і пожираючий внутрішній жар, що проникає всі члени страждальця, проникає начебто й вас.

— Що?, він без пам’яті? — запитуєте ви в жінки, що йде за вами й ласкаво, як на рідного, дивиться на вас.

— Ні, ще чує, так уже дуже поганий, — додає вона пошепки. — Я його нині сподіваємося напувала — що ж, хоч і чужий, всі треба жалість мати, — так уже не пив майже.

— Як ти себе почуваєш? — запитуєте ви його.

Поранений повертає зіниці на ваш голос, але не бачить і не розуміє вас.

— У серце гхорить.

Небагато далі ви бачите старого солдата, що переміняє білизну. Особа й тіло його якогось коричневого кольору й худі, як кістяк. Руки в нього зовсім немає: вона вилущена в плечі. Він сидить бадьоро, він поправився; але по мертвому, тьмяному погляді, по жахливій худорбі й зморшкам особи ви бачите, що ця істота, що вже вистраждало кращу частину свого життя.

З іншої сторони ви побачите на ліжку страждальницька, бліда й ніжна особа жінки, на якому грає у всю щоку гарячковий рум’янець.

— Це нашу матроску п’ятого числа в ногу зачепило бомбою, — скаже вам ваша путеводительница, — вона чоловікові на бастіон обідати носила.

— Що ж, відрізали?

— Вище коліна відрізали.

Тепер, коли нерви ваші міцні, пройдіть у двері ліворуч: у тій кімнаті роблять перев’язки й операції. Ви побачите там докторів із закривавленими по лікті руками й блідими похмурими фізіономіями, зайнятих біля ліжка, на якій, з відкритими очами й говорячи, як у маренні, безглузді, іноді прості й зворушливі слова, лежить поранений під впливом хлороформу. Доктори зайняті огидними, але благодійною справою ампутацій. Ви побачите, як гострий кривий ніж входить у біле здорове тіло; побачите, як з жахливим, надривним лементом і прокльонами поранений раптом приходить у почуття; побачите, як фельдшер кине в кут відрізану руку; побачите, як на носилках лежить, у тій же кімнаті, інший поранений і, дивлячись на операцію товариша, корчиться й стогне не стільки від фізичного болю, скільки від моральних страждань очікування, — побачите жахливі, приголомшливі душу видовища; побачите війну не в правильному, гарному й блискучому ладі, з музикою й барабанним боєм, із прапорами, що розвіваються, і гарцюючими генералами, а побачите війну в сьогоденні її вираженні — у крові, у стражданнях, у смерті…

Виходячи із цього будинку страждань, ви неодмінно відчуєте, повніше вдихнете в себе свіже повітря, відчуєте задоволення у свідомості свого здоров’я, але разом з тим у спогляданні цих страждань почерпнете свідомість своєї незначності й спокійно, без нерішучості підете на бастіони… buy albion silver

«Що значить смерть і страждання такого незначного черв’яка, як я, у порівнянні зі стількома смертями й стількома стражданнями?» Але вид чистого неба, блискучого сонця, гарного міста, відчиненої церкви й військового люду, що рухається по різних напрямках, незабаром приведе ваш дух у нормальний стан легкодумства, маленьких турбот і захоплення одним сьогоденням.

Назустріч попадуться вам, може бути, із церкви похорони якого — небудь офіцера, з рожевою труною й музикою й корогвами, що розвіваються; до слуху вашого долетять, може бути, звуки стрілянини з бастіонів, але це не наведе вас на колишні думки; похорон здадуться вам досить гарним войовничим видовищем, звуки — досить гарними войовничими звуками, і ви не з’єднаєте ні із цим видовищем, ні із цими звуками думки ясної, перенесеної на себе, про страждання й смерть, як ви це зробили на перев’язному пункті.

Пройшовши церкву й барикаду, ви ввійдете в саму жваву внутреннею життям частина міста. По обидва боки вивіски крамниць, трактирів. Купці, жінки в капелюшках і хусточках, чепуристі офіцери — все говорить вам про твердість духу, самовпевненості, безпеки жителів.

Зайдіть у трактир праворуч, коли ви хочете послухати толки моряків і офіцерів: там вуж, вірно, ідуть розповіді про нинішню ніч, про Феньку, про справу двадцять четвертого, про те, як дорого й недобре подають котлетки, і про те, як убитий той — те й тот — то товариш.

— Чорт візьми, як нині в нас погано! — говорить басом белобрысенький безвусий морський офицерик у зеленому вязаном шарфі.

— Де в нас? — запитує його інший,

— На четвертому бастіоні, — відповідає молоденький офіцер, і ви неодмінно з більшою увагою й навіть деякою повагою подивитеся на белобрысенького офіцера при словах: «на четвертому бастіоні». Його занадто більша розв’язність, розмахування руками, голосний сміх і голос, казавшиеся вам нахабністю, здадуться вам тим особливим бретерским настроєм духу, що здобувають інші дуже молоді люди після небезпеки; але все — таки ви подумаєте, що він стане вам розповідати, як погано на четвертому бастіоні від бомб і куль: зовсім ні! погано тому, що брудно. «Пройти на батарею не можна», — скаже він, показуючи на чоботи, вище икор покриті брудом. «А в мене нині кращого комендора вбили, прямо в чоло вліпило», — скаже іншої. «Кого це? Митюхина?» — «Немає… albion silver Так що, чи дадуть мені телятини? От канальи! — додасть він до трактирного слуги. — Не Митюхина, а Абросимова. Молодець такий — у шести вилазках був».

На іншому куті стола, за тарілками котлет з горошком і пляшкою кислого кримського вина, називаного «бордо», сидять два піхотних офіцери: один, молодий, із червоним коміром і із двома зірочками на шинелі, розповідає іншому, старому, із чорним коміром і без зірочок, про альминское справа. Перший уже небагато випив, і по зупинках, які бувають у його розповіді, по нерішучому погляді, що виражає сумнів у тім, що йому вірять, і головне, що занадто велика роль, що він грав у всім цьому, і занадто все страшно, помітно, що він сильно відхиляється від строгого оповідання істини. Але вам не до цих розповідей, які ви довго ще будете слухати у всіх кутах Росії: ви хочете скоріше йти на бастіони, саме на четвертий, про який вам так багато й так по — різному розповідали. Коли хто — небудь говорить, що він був на четвертому бастіоні, він говорить це з особливим задоволенням і гордістю; коли хто говорить: «Я йду на четвертий бастіон», — неодмінно помітні в ньому маленьке хвилювання або занадто велика байдужість; коли хочуть подшутить над ким — небудь, говорять; «Тебе б поставити на четвертий бастіон»; коли зустрічають носилки й запитують: «Звідки?» — здебільшого відповідають: «Із четвертого бастіону». Взагалі ж існують дві зовсім різні думки про цей страшний бастіон: тих, які ніколи на ньому не минулого і які переконані, що четвертий бастіон є вірна могила для кожного, хто піде на нього, і тих, які живуть на ньому, як белобрысенький мічман, і які, говорячи про четвертий бастіон, скажуть вам, сухо або брудно там, тепло або холодно в землянці й т.д.

У півгодини, які ви провели в трактирі, погода встигла перемінитися: туман, що розстелявся по морю, зібрався в сірі, нудні, сирі хмари й закрив сонце; якась сумна мжичка сиплеться зверху й мочить даху, тротуари й солдатські шинелі…

Пройшовши ще одну барикаду, ви виходите із дверей праворуч і піднімаєтеся нагору по великій вулиці. За цією барикадою будинку по обидва боки вулиці ненаселені, вивісок ні, двері закриті дошками, вікна вибиті, де відбитий кут стіни, де пробиті дах. Будови здаються старими, що випробували всяке горе й нестаток ветеранами й начебто гордо й трохи презирливо дивляться на вас. По дорозі спотикаєтеся ви на ядра, що валяються, і в ями з водою, вириті в кам’яному ґрунті бомбами. По вулиці зустрічаєте ви й обганяєте команди солдатів, пластунів, офіцерів; зрідка зустрічаються жінка або дитина, але жінка вже не в капелюшку, а матроска в старої шубейке й у солдатських чоботах. Проходячи далі по вулиці й спустясь під маленький изволок, ви зауважуєте навколо себе вже не будинку, а якісь дивні купи руїн — каменів, дощок, глини, колод; поперед себе на крутій горі бачите якийсь чорний, брудний простір, поритий канавами, і це — те спереду і є четвертий бастіон… Тут народу зустрічається ще менше, жінок зовсім не видно, солдати йдуть незабаром, по дорозі попадаються краплі крові, і неодмінно зустрінете отут чотирьох солдатів з носилками й на носилках блідо — жовтувата особа й закривавлена шинель. Коли ви запитаєте: «Куди поранений?» — носії сердито, не повертаючись до вас, скажуть: у ногу або в руку, коли він поранений легко; або суворо промовчать, коли через носилки не видно голови й він уже вмер або важко поранений.

Недалекий свист ядра або бомби, у те самий час як ви станете підніматися на гору, неприємно вразить вас. Ви раптом зрозумієте, і зовсім інакше, чим розуміли колись, значення тих звуків пострілів, які ви слухали в місті. Який — небудь тихо — втішний спогад раптом блисне у вашій уяві; власна ваша особистість почне займати вас більше, ніж спостереження; у вас стане менше уваги до всього навколишнього, і якесь неприємне почуття нерішучості раптом опанує вами. Незважаючи на цей подленький голос побачивши небезпеки, що раптом заговорив усередині вас, ви, особливо глянувши на солдата, що, розмахуючи руками й осклизаясь під гору, по рідкому бруді, клуса, зі сміхом біжить повз вас, — ви змушуєте мовчати цей голос, мимоволі випрямляєте груди, піднімаєте вище голову й карабкаетесь нагору на слизьку глинисту гору. Тільки що ви небагато піднялися в гору, праворуч і ліворуч вас починають дзижчати штуцерні кулі, і ви, може бути, задумаєтеся, чи не йти вам по траншеї, що веде паралельно з дорогою; але траншея ця наповнена таким рідким, жовтим, смердючим брудом вище коліна, що ви неодмінно виберете дорогу по горі, тим більше що ви бачите, усі йдуть по дорозі. Пройшовши кроків двісті, ви входите в поритий брудний простір, оточений з усіх боків турами, насипами, льохами, платформами, землянками, на яких коштують більші чавунні знаряддя й правильні купи лежать ядра. Все це здається вам нагородженим без усякої мети, зв’язку й порядку. Де на батареї сидить купка матросів, де посередине площадки, до половини потонувши в бруді, лежить розбита гармата, де піхотний солдатик, з рушницею перехідний через батареї й із працею вытаскивающий ноги з липкого бруду. Але скрізь, з усіх боків і у всіх місцях, бачите черепки, нерозірвані бомби, ядра, сліди табору, і все це затоплене в рідкої, в’язанням бруду. Як вам здається, недалеко від себе чуєте ви удар ядра, з усіх боків, здається, чуєте різні звуки куль — що дзижчать, як бджола, що свистять, швидкі або визжащие, як струна, — чуєте жахливий гул пострілу, що потрясає всіх вас, і який вам здається чимсь жахливо страшним. «Отож він, четвертий бастіон, от воно, це страшне, дійсно жахливе місце!» — думаєте ви собі, випробовуючи маленьке почуття гордості й велике почуття подавленого страху. Але розчаруйтеся: це ще не четвертий бастіон. albion gold Це Язоновский редут — місце порівняно дуже безпечне й зовсім не страшне. Щоб іти на четвертий бастіон, візьміть праворуч, по цій вузькій траншеї, по якій, нагнувшись, побрів піхотний солдатик. По траншеї цієї зустрінете ви, може бути, знову носилки, матроса, солдатів з лопатами, побачите провідники хв, землянки в бруді, у які, зігнувшись, можуть улазити тільки два чоловіки, і там побачите пластунів чорноморських батальйонів, які там перевзуваються, їдять, курять трубки, живуть, і побачите знову скрізь той же смердючий бруд, сліди табору й кинутий чавун у всіляких видах. Пройшовши ще кроків триста, ви знову виходите на батарею — на площадку, пориту ямами й обставлену турами, насипаними землею, знаряддями на платформах і земляних валах. Тут побачите ви, може бути, чоловік п’ять матросів, що грають у карти під бруствером, і морського офіцера, що, помітивши у вас нової людини, цікавого, із задоволенням покаже вам своє господарство й усе, що для вас може бути цікавого. Офіцер цей так спокійно згортає цигарку з жовтого паперу, сидячи на знарядді, так спокійно проходжується від однієї амбразури до інший, так спокійно, без найменшої афектації говорить із вами, що, незважаючи на кулі, які частіше, ніж колись, дзижчать над вами, ви самі стаєте холоднокровні й уважно розпитуєте й слухаєте розповіді офіцера. Офіцер цей розповість вам, — але тільки, коли ви його розпитаєте, — про бомбардированье п’ятого числа, розповість, як на його батареї тільки одне знаряддя могло діяти, і із всієї прислуги залишилося вісім чоловік, і як все — таки на інший ранок, шостого, він палив 2 із всіх знарядь; розповість вам, як п’ятого потрапила бомба в матроську землянку й поклала одинадцять чоловік; покаже вам з амбразури батареї й траншеї ворожі, які не далі тут як у тридцяти — сорока сажнях. Одного я боюся, що під впливом дзижчання куль, витикаючись із амбразури, щоб подивитися ворога, ви нічого не побачите, а коли побачите, то дуже зачудуєтеся, що цей білий кам’янистий вал, що так близько від вас і на якому спалахують білі димки, цей — те білий вал і є ворог — він, як говорять солдати й матроси. Навіть дуже може бути, що морський офіцер, з марнославства або просто так, щоб зробити собі приємність, захоче при вас постріляти небагато. «Послати комендора й прислугу до гармати», — і чоловік чотирнадцять матросів жваво, весело, хто засовуючи в кишеню трубку, хто дожевывая сухар, постукуючи підкованими чоботями по платформі, підійдуть до гармати й зарядять її. Вдивитеся в обличчя, у постави й у рухи цих людей: у кожному м’язі, у ширині цих плечей, у товщині цих ніг, взутих у величезні чоботи, у кожному русі, спокійні, тверді, неквапливому, видні ці головні риси, що становлять силу російського, — простоти й упертості; але тут на кожній особі здається вам, що небезпека, злість і страждання війни, крім цих головних ознак, проклали ще сліди свідомості свого достоїнства й високої думки й почуття. Раптом ужаснейший, що потрясає не одні вушні про? рганы, але вся істота ваше, гул вражає вас так, що ви здригаєтеся всім тілом. Слідом за тим ви чуєте свист, що віддаляється, снаряда, і густий пороховий дим застеляє вас, платформу й чорні фігури матросів, що рухаються по ній. З нагоди цього нашого пострілу ви почуєте різні толки матросів і побачите їхній одушевление й прояв почуття, якого ви не очікували бачити, може бути, — це почуття злості, помсти ворогові, що таїться в душі кожного. «У саму абразуру потрапило; здавайся, убило двох… геть понесли», — почуєте ви радісні вигуки. «А от він рассерчает: зараз пустить сюди», — скаже хто — небудь; і дійсно, незабаром слідом за цим ви побачите поперед себе блискавку, дим; вартовий, що коштує на бруствері, крикне: « Пу — В — Вушка!» І слідом за цим повз вас взвизгнет ядро, шльопнеться в землю й лійкою взбросит вкруг себе бризи бруду й камені. Батарейний командир розсердиться за це ядро, накаже зарядити інше й третє знаряддя, ворог теж стане відповідати нам, і ви відчуєте, почуєте й побачите цікаві речі. Вартовий знову закричить: «Пушка!» — і ви почуєте той же звук і удар, ті ж бризи, або закричить: «Маркела!» 3 — і ви почуєте рівномірне, досить приємне й таке, з яким із працею з’єднується думка про жахливий, посвистування бомби, почуєте приближающееся до вас і прискорюване це посвистування, потім побачите чорну кулю, удар об землю, відчутний, дзвенячий розрив бомби. Зі свистом і вереском розлетяться потім осколки, шурхнуть у повітрі камені, і забризкає вас брудом. При цих звуках ви відчуєте насолоди й разом страху. У ту мінуту, як снаряд, ви знаєте, летить на вас, вам неодмінно прийде в голову, що снаряд цей уб’є вас; але почуття самолюбства підтримує вас, і ніхто не зауважує ножа, що ріже вам серце. cheap albion gold Але зате, коли снаряд пролетів, не зачепивши вас, ви оживаєте, і якесь втішне, невимовно приємне почуття, але тільки на мить, опановує вами, так що ви знаходите якусь особливу принадність у небезпеці, у цій грі життям і смертю; вам хочеться, щоб ще й ще вартовий прокричав своїм голосним, густим голосом: «Маркела!», ще посвистыванье, удар і розрив бомби; але разом із цим звуком вас вражає стогін людини. Ви підходите до пораненому, що, у крові й бруді, має якийсь дивний нелюдський вид, в один час із носилками. У матроса вирвана частина грудей. У перші мінути на заляпаному брудом особі його видні один переляк і якесь удаване передчасне вираження страждання, властива людині в такому положенні; але в той час як йому приносять носилки й він сам на здоровий бік лягає на них, ви зауважуєте, що вираження це переміняється вираженням якоїсь захопленості й високий, невысказанной думки: ока горять яскравіше, зуби стискуються, голова із зусиллям піднімається вище; і в той час як його піднімають, він зупиняє носилки й із працею, що тремтить голосом говорить товаришам: «Простите, братики!» — ще хоче сказати щось, і видно, що хоче сказати щось зворушливе, але повторює тільки ще раз: «Простите, братики!» У цей час товариш — матрос підходить до йому, надягає кашкет на голову, що підставляє йому поранений, і спокійно, равнодушно, розмахуючи руками, вертається до свого знаряддя. cheap albion gold «Це от щодня этак чоловік сім або вісім», — говорить вам морський офіцер, відповідаючи на вираження жаху, що виражається на вашій особі, позіхаючи й згортаючи цигарку з жовтого паперу… ……………………………………………….. Отже, ви бачили захисників Севастополя на самому місці захисту і йдете назад, чомусь не обертаючи уваги на ядра й кулі, що продовжують свистати по всій дорозі до зруйнованого театру, — ідете зі спокійним, що піднявся духом.