povnij zmist sergij petrovich xozariv i mari stupicyna pisemskij a f 1 9 - Шкільний Всесвіт

Писемский Алексейсергей Петрович Хозарів і Марі Ступицына [ Шлюб по страстиIмелкие натури тільки претендують на любовьи невдало драпіруються плащем Ромео і Юлію.В одному з московських провулків, імовірно, ще й тепер коштує великий кам’яний будинок, на воротах якого ніколи красувалася вивіска з написом: “Тут віддаються квартири зі столом, запитати пані Замшеву”. Осіннє сонце, це було години в десятому ранки, заглянуло між іншим і у квартири зі столом і в кімнаті, займаної хозяйкою, освітило звичайну ранкову сцену. Пані або, краще сказати, дівиця Замшева сиділа перед столом і пила чай; перед нею, трохи в шанобливому віддаленні, стояла баба. Не можна сказати, щоб обидві ці жінки, хоча й були освітлені чарівним світлом сонця, представляли мальовничі фігури. Почтеннейшая господарка, дівиця з лишком за сорок, одягнена в якийсь не зовсім охайний капот — распашонку, мала особу страшно рябе й дуже тоненьку й рідку косу, які звичайно називаються мишачими хвостами. Кощаві руки дівиці Замшевої, взагалі небагато плоск і худий, носили на собі залишок ранкової метушні із провізією. Про бабу й говорити нема чого: це була якась брудна грудка, грудка, втім, щільний і здоровий. — Так ти зробиш суп з телятини, — початку господарка, — сосиски під капустою й зажариш голубів так ще з вашої яловичини вибери получше шматочок і звари щи й завари кашу. — Вcем всяво давати? — запитала баба. — Знову всім; хіба я тобі, дурна, не тлумачила, — заперечила господарка, — у другий нумер пішли всього й запитай, чого завгодно. Сибаритові дай тільки супу й сосисок. Ферапонтові Григорьичу пішли щей, сосисок і каші. У четвертий нумер відійшли тільки супу без телятини й кашу, так дивися, якнайменше масла. — Так учора й те ледве не прибили, — помітила баба. — От прекрасно, міркуєш ще! Не твоя справа, — заперечила господарка. — Так адже б’ються; этта чорноволосий — те в кухню прибіг: лаялся, лаялся, ажно рогач схопив! — Велика важливість: рогач схопив, їм же гірше! У п’ятий нумер нічого не посилай, крім супу: людина хворий, йому дієта потрібна. У шостий нумер пошлеш усього й запитаєш: чого хочуть, так голубів відправ парочку: він мисливець. — Не запам’ятаю, Тетяна Іванівна, вся ваша воля, не запам’ятаю, — відповідала куховарка. — Ну, так і є, перемішай знову. — Вся ваша воля, пам’яті на алтин немає. — Мабуть, этакий сільський неук! Ще не без чого четвертий рік у Москві живеш, — заперечила із серцем Тетяна Іванівна. — Дай мені умитися, — сказала вона й початку діставати з комода мило, рушник і вугільний порошок. Куховарка тим часом дістала з — під ліжка таз із величезним умивальником. Розпустивши зовсім капот — распашонку, Тетяна Іванівна спочатку натерла зуби вугільним порошком, виполоскала їх потім і слідом за тим прийнялася обмивати руки, особа й навіть груди. Майже ціле цебро було витрачено на обмивання її сорокалітніх принадностей, які потім, як водиться, були старанно обтерті рушником, а куховарка відіслана до виконання її прямих обов’язків. Залишившись одна, Тетяна Іванівна прийнялася забирати волосся. Привівши голову в порядок, вона вийняла з комода пухирець із белою рідиною й початку оною натирати особу, руки й шию; далі, вийнявши з того ж комода шухлядка із червоним порошком, злегка покрила їм щоки. Прикрасивши в такий спосіб своя особа й поклавши на себе відоме число спідниць, Тетяна Іванівна, нарешті, надягла своє холстинковое, майже новеньке плаття, і — дивна справа, що значить жіночий туалет! Перед вами начебто з’явилася інша жінка; не говорячи вже про те, що горобини розгладилися, стали набагато непомітніше, що колір особи зробився зовсім інший, що сама худорба стана поповніла, але навіть коса, цей мишачий хвіст зробився набагато толще, роскошнее й досить красиво зложився в щось начебто кошика.Одягшись зовсім, Тетяна Іванівна мала намір приступитися до подвигу ходіння по нумерам для збирання грошей зі своїх постояльців.З наступних сцен ми переконаємося, що це був дійсно подвиг, подвиг важкий і рідко супроводжується належним успіхом. В епоху початого мною оповідання в дівиці Замшевої постояльцями були: якийсь малорус, людина ще молодий, що спочатку всякий день кудись ішла, але от уже інший місяць сидів всі або, точніше сказати, лежав будинку, хоча й був зовсім здоровий, за що Тетяною Іванівною й прозваний був сибаритом; інші постояльці: музикант, старий поміщик, дві невизначені особистості, танцювальний учитель, з півроку що болів какою — те хроническою хворобою, і, нарешті, молодий поміщик Хозарів. Тетяна Іванівна, як могли ми помітити з поперед
ньої її розмови відносно обіду з кухаркою, неодинаким образом третирувала своїх постояльців. Вона розділяла їх на три класи: на милашек, на так собі й на бридкі. До числа милашек належали: двоє поміщиків і музикант, що був, втім, таємний милашка, і про нього вона навіть мало говорила; до так себе ставилися: сибарит і танцювальний учитель; до бридкого: двох невизначені особистості.Постояльці, зі своєї сторони, іменували Тетяну Іванівну: почтеннейшая. Вийшовши зі своєї кімнати, Тетяна Іванівна підійшла до першого нумеру, тобто до сибарита. — Що, можна? — запитала вона, прочинивши небагато дверей. — Можна, — відповідав голос зсередини. — Так ви в постелі? — Тобто я на ліжку. — Ну, так прикрийтеся. — Увійдіть, прикрився.Для пояснення такого роду переговорів я повинен тут помітити, що малорус, незважаючи на голосне титло сибарита, мав не зовсім повний комплект ранкових і нічних приналежностей людини. Вони обмежувалися одною ваточною шинеллю, що він звичайно підстилав під себе, не прикриваючи себе зверху нічим.Незважаючи на запевнення постояльця, що він прикрився, дівиця Замшева не вірила й входила в кімнату, намагаючись бути до ліжка мешканця спиною, і в тім же самому положенні починала з ним вести подальші переговори. — Я к вам. — А що? — Немає чи у вас грошей? — На жаль! Тетяна Іванівна, зовсім немає. — Так як же мені — те робити? — Не знаю, моя почтеннейшая! — Ви за три місяці не платили. — Ви себе обраховуєте, почтеннейшая, з відсотками більше, ніж за три; що робити! Я б вам зараз віддав за чотири, але німа пенензы! — Ах, який ви смішний! Так що тепер я — те буду робити? — Одне тільки: вислухайте мене, почтеннейшая Тетяна Іванівна! Невже ж ви думаєте, щоб я, маючи гроші, відмовив собі в трубці тютюну; але я тепер не курю, отже, тепер у мене немає грошей. — А третього дня на що в трактир ходили, і п’яний ще Матрену, безстидник этакий, вилаяв? — Ах, Тетяна Іванівна! Не ятріть рани! Це був сон, і сон прекрасний, але він миновался й сьогодні не повториться. — Так не зі сну ж ви сп’яніли? Де грошей — те взяли? — Грошей у мене не було, але до мене з’явився благодійний геній і сказав: “Надягни мій сюртук, мої калоші, підемо в трактир, пий і їли”. — Всі ви брешете: звідки вам грошей — те надішлють? — Ну, це інше питання. Грошей повинні мені надіслати, по — перше, батько, по — друге, тітки, по — третє, брати, по — четверте, сестри. — Так, от так і чекайте. — Неодмінно надішлють! — Ну, дивитеся, більше нинішнього місяця не стану чекати, — відповідала Тетяна Іванівна й з тою же обережністю початку виходити з нумера. — Тетяна Іванівна, а Тетяна Іванівна! — кричав їй вслід сибарит. — Надішлете мені сьогодні обідати? — Не знаю. — Надішліть, будь ласка, так щоб суп — те був небагато повкуснее, а те в простій воді більше жиру; хоч хліба надсилайте побільше.Тетяна Іванівна на ці слова нічого не відповіла й наступний за тим нумер пройшла мимо; у ньому проживав секретний її милашка, музикант, вона до нього ніколи не заходила по ранках. У найближчий нумер дівиця Замшева ввійшла без усяких обережностей, з вираженням особи більше веселим, зовсім добрим і трохи навіть шанобливим. У цьому нумере жив милашка — старий поміщик, значно товстий і сильно оброслими вусами й бакенбардами. Кімната його по своєму оздобленню зовсім не походила на попередній нумер: по — перше, на ліжку лежала трипудова перина й до п’яти подушок; по стінах стояли: ящики, шухлядки, дві тульські рушниці, кілька черешневих цибухів, висіли четверня московських шлей з оголовками й калмицький кожух; по вікнах стояли чашки, чайник, кавник, судок для вин, графин з горілкою й фунта дві ікри, московський калач і десяток редиски. Сам поміщик, у товсто настьобаному вовняному халаті, сидів перед новеньким величезним самоваром із червоної міді і їв чай. Позаду його лакей у домотканому чепане поправляв на бруску бритву. — Хто там? — закричав милашка — поміщик, почувши скрип дверей. — Господарка, — відповідав лакей. — А!.. — вимовив поміщик. — Що скажете, голубушка? Чи не хочете чаю?.. Ванька! Подай їй чаю. — Я прийшла навідатися, чи добре вам. — Нічого… іде; тільки клопів або бліх багато. — Блохи, мабуть, турбували вас. Клопів тут зовсім немає. Я отут третій рік живу, а ніколи жодного клопа в очі не видала, — відповідала Тетяна Іванівна. — Не знаю, як би вам допомогти в цьому: кропиви хіба під простирадло покласти? Говорять, це допомагає. — Нічого не треба, і так зійде; а от що, голубушка, супів — те мені своїх не подавай: мерзенність страшна. — Я думала, що ви изволите любити. — Якого отут чорта любити! Вари мені щи, та й голубами не изволь пригощати: я ц