povnij zmist sercya mogo bil prochan u pro - Шкільний Всесвіт

Це почуття я випробовую постійно вже багато років, але з особою силою — 9 травня й 15 вересня.Втім, не тільки в ці дні воно часом цілком опановує мною.Якось увечері незабаром після війни в гучному, яскраво освітленому “Гастрономі” я зустрівся з матір’ю Леньки Зайцева. Коштуючи в черзі, вона задумливо дивилася в мою сторону, і не привітатися з нею я просто не міг. Тоді вона придивилася й, довідавшись мене, упустила від несподіванки сумку й раптом розридалася.Я стояв, не в силах рушити або вимовити хоч слово. Ніхто нічого не розумів; припустили, що в неї витяглися гроші, а вона у відповідь на розпити лише істерично викрикувала: “Підіть!!! Дайте мені спокій!..”У той вечір я ходив немов прибитий. І хоча Ленька, як я чув, загинув у першому ж бої, можливо не встигши вбити й одного німця, а я пробув на передовий біля трьох років і брав участь у багатьох боях, я відчував себе чимсь винуватим і нескінченно належним і цією старою жінкою, і всім, хто загинув — знайомим і незнайомим, — і їхнім матерям, батькам, дітям і вдовам…Я навіть толком не можу собі пояснити чому, але з тих пор я намагаюся не попадатися цій жінці на очі й, забачачи її на вулиці — вона живе в сусідньому кварталі, — обходжу стороною.А 15 вересня — день народження Петьки Юдина; щороку в цей вечір його батьки збирають уцілілих друзів його дитинства.Приходять дорослі сорокалітні люди, але п’ють не вино, а чай із цукерками, пісковим тортом і яблучним пирогом — з тим, що найбільше любив Петька.Усе робиться так, як було й до війни, коли в цій кімнаті шумів, сміявся й командував лобатий життєрадісний хлопчисько, убитий десь під Ростовим і навіть не похований у сум’ятті панічного відступу. На чолі стола ставиться Петькин стілець, його чашка із запашним чаєм і тарілка, куди мати старанно накладає горіхи в цукрі, найбільший шматок торта із цукатом і окраєць яблучного пирога. Начебто Петька може покуштувати хоч шматочок і закричати, як бувало, в усі горло: ” Вкуснота — Те яка, братики! Наляж!..”И перед Петькиными старими я почуваю себе в боргу; відчуття якоїсь незручності й виноватости, що от я повернувся, а Петька загинув, весь вечір не залишає мене. У замисленості я не чую, про що говорять; я вже далеко… До болю клешнит серце: я бачу подумки всю Росію, де в кожній другій або третій родині хто — небудь не повернувся…1963 г.