povnij zmist sentimentalnij roman kuprin a i chast 1 - Шкільний Всесвіт

Дорогою друг мій!

Знову, як і минулою весною, я приїхала сюди, на берег моря, у нашу санаторію. Навіть і номер мені попався той же самий. Тільки в ньому взимку перемінили шпалери, і тому в кімнаті дотепер злегка пахне клеєм. Не знаю, як в інших, але в мене цей захід завжди викликає той солодкий і тихий смуток, що так нерозривно пов’язана зі спогадами дитинства. Може бути, це залишилося в мене ще з інституту. Пам’ятаю, як, бувало, привозили мене туди після довгих літніх канікул. Ходиш по давно знайомих дортуарах, по класах, по коридорах і скрізь чуєш захід клеячи, свіжої фарби, известки й лаку. І почуваєш із тривожним смутком, що знову переступаєш через яку те нову грань життя, і смутно жалуєш про минулому, що остались по ту сторону — сірому, буденному, неприємному, але вже тому нескінченно милому, що воно пройшло й ніколи ніколи не повториться… Ах, це минуле! Яка таємнича, непереборна чарівність зберігає воно над нашою душею! Адже й вам, мій дорогою, я тільки тому насмілююся писати, що сьогодні із самого ранку почуваю себе у владі торішніх спогадів.

Я сиджу в теперішню мінуту за письмовим столом, але коштує мені відірвати від нього ока, і я бачу море, те саме море, у яке ми з вами — помнете? — були так поетично закохані. Втім, навіть і не дивлячись, я почуваю його. Воно начебто б піднімається нагору рівної, темно синьою завісою до половини мого вікна, розкритого навстіж. Над ним — блакитне небо зовсім безхмарне й урочисто — спокійне. А під вікном цвіте яблуня. Одна з її галузей — така пишна, вся суцільно покрита ніжними квітами, прозоро білими на сонце й ледве ледве рожевими в тіні, — заглядає до мене в кімнату. Коли з моря набігає легкий вітерець, вона слабко розгойдується, точно кланяючись мені з тихим дружнім привітом, і ледве чутно шарудить про зелений ґратчастий ставень. Я дивлюся й не можу досита надивитися на ці плавні рухи білими, обсипаними квітами гілки, що з такою м’якою, чарівною виразністю, так граціозно рисується на глибокійій, могутній і радісній синявому моря… І мені просто хочеться плакати від розчулення перед цією невигадливою красою.

Наша санаторію тоне (простите за стареньке порівняння) у білих хвилях квітучих груш, яблунь, мигдалю й абрикосів. Говорять, що мовою колишніх мешканців черкесів це чарівне приморське сільце називалося «Білою нареченою». Яка мила і яка вірна назва! Так і віє від нього колоритною мовою східної поезії, чим те вихопленим прямо з «Пісні Пісень» царя Соломона.

Доріжки нашого саду густо покриті падаючими з дерев легкими білими пелюстками, а коли піднімається вітер, то здається, начебто сніг великими пластівцями повільно опускається з дерев на землю. Ці легкі сніжинки залітають до мене в кімнату, обсипають письмовий стіл, сідають на плаття й на волосся… і я не можу, та й не хочу відскіпатися від спогадів, які хвилюють мене й кружляють мені голову, як старе ароматне вино…

Це було минулої навесні, на третій або на четвертий день після вашого приїзду в санаторію. Був такий же тихий, прохолодний, сяючий ранок. Ми сиділи на південній веранді, я — у кріслі качалці, критому блакитною парусиною (помнете це крісло?), а ви — на поруччях веранди, притулившись до кутового стовпа й обхопивши його рукою. Боже мій! От і зараз, написавши ці рядки, я зупинилася, закрила на кілька митей ока руками, і знову переді мною з незвичайною ясністю стала ваша тодішня особа — худе, бліде, з тонкими, витонченими рисами, з пасмом темних волось, що недбало звісилися на біле чоло, і із глибокими, сумними очами. Я уявляю собі навіть ту замислену й неуважну посмішку, що ледве помітно торкала ваші губи, коли ви говорили, мрійливо дивлячись на падаючі пелюстки білих квітів: — От і яблуні обсипають… А весна адже тільки на самому початку. Отчого цей швидкий і пишний розквіт південної весни завжди збуджує в мені таке хворобливе відчуття туги й незадоволеності? Здається, не далі, як учора, я із хвилюванням дивився, як наливаються перші бруньки, а сьогодні вже облітають квіти, і знаєш, що завтра прийде холодна осінь. Не чи правда, як це схоже на наше життя? Змолоду живеш одними надіями, усе думаєш, от от настане що те велике, захоплююче, а потім раптом точно прокинешся й бачиш, що в тебе нічого не залишилося, крім спогадів і туги за минулим, і сам не можеш сказати, у яку пору пройшло твоє теперішнє життя — повна, свідомо прекрасне життя. Бачите, як добре я пам’ятаю ваші слова. Усе, що пов’язане з вами, запам’яталося в моїй душі яскравими, опуклими образами, якими я так дорожу, любуюся й насолоджуюся, як скупий своїм золотом. Я вам зізнаюся навіть, що приїхала я сюди тільки тому, що мені хотілося ще раз побачити хоч із вікна шматочок нашого моря й нашого неба, почувати тонкий аромат квітучої яблуні, чути по вечорах сухе стрекотіння коників і… без кінця переживати уявою ті наївні, бліді спогади, над дріб’язковістю яких розсміялася б здорова людина. Ах, ці здорові люди!.. З їхнім грубим апетитом до життя, з безоднею могутніх відчуттів, випробовуваних їхнім міцним тілом і равнодушно марнотратною душею, вони навіть і уявити собі не можуть тих невловимо тонких, непередавано складних відтінків настроїв, які постійно випробовуємо ми, приречені чи ледве не із самого дня народження на одноманітне животіння в лікарнях, курортах і санаторіях!.. Тут усе по колишньому. Тільки вас ні, мій дорогою друг і вчитель. Ви, звичайно, догадуєтеся, що я по газетних звістках довідалася про те, що ваше здоров’я поправилося й що ви знову зайняли кафедру. Наш наймиліший, життєрадісний, як і завжди, доктор підтвердив це, сіючи від самопостачання. Без сумніву, він приписує ваше видужання своїй системі теплих ванн і винайденому їм харчовому режиму. Ні в те, ні в інше, як вам відомо, я не вірю, але проте готова була розцілувати цього добродушного егоїста й наївного користолюбця за його повідомлення про ваше здоров’я. Зате мною він зовсім не задоволений: це я бачила по тому, як він погойдував головою, морщив губи й голосно, зі стурбованою серйозністю, дихав носом, коли й вистукував мої груди. На закінчення він радив мені перебратися куди нибудь на теперішній південь, — у Ментону або навіть у Каїр; радив з незграбною й жартівливою обережністю, погано, однак, що маскувала занепокоєння, що бігало в його очах. Очевидно, він боїться того поганого враження, що зробить серед його пацієнтів моя смерть, і заздалегідь хоче позбавити їх від цієї неприємності. Мені дуже жаль буде заподіяти мимоволі збиток доброї репутації його закладу, але всі таки я вважаю себе вправі дозволити собі розкіш умерти саме в цьому місці, освяченому зворушливою принадністю провесни. Тим більше що це трапиться набагато скоріше, ніж він припускає; може бути, навіть раніше, ніж облетять останні білі пелюстки з моєї яблуні. Скажу вам по секреті, що я вже не ходжу нікуди далі веранди, та й це мені страшно важко, хоча в мене все — таки вистачає мужності відповідати безтурботною посмішкою на тривожно питальні погляди доктора. Але не думайте, що я скаржуся вам у себелюбній надії викликати до себе жаль. Немає! Я просто хочу скористатися правом умираючої говорити те, про що з умовної соромливості мовчать здорові люди. Крім того, мені хочеться сказати вам, що смерть зовсім не страшить мене й що вам, мій друг, тільки вам я зобов’язана цим філософським спокоєм. Я тепер цілком розумію ваші слова: «Смерть є найбільш просте й нормальне із всіх життєвих явищ. Людина народжується на світло й живе внаслідок одних випадків, але тільки вмирає за неминучим законом». Цей прекрасний афоризм став мені тепер особливо зрозумілий. Так, ви многому навчили мене. Без вас я ніколи не осягла б тих тонких, повільних насолод, які може дати прочитана книга, витончена й глибока думка творчого розуму, натхненна музика, краса сонячного заходу, аромат квітки й, головне — саме головне — духовне спілкування двох витончених натур, у яких завдяки важкій недузі нервова сприйнятливість доходить до ступеня екзальтації, а взаємне розуміння приймає характер безмовного ясновидіння. Чи помнете ви наші довгі, неквапливі прогулянки уздовж морського берега, під стрімкими променями сонця, у ті пекучі, ледачі, полуденні годинники, коли всі, здається, завмирає в неспроможній знемозі й тільки хвилі з тихим шелестом і шипінням набігають на жовтий гарячий пісок і йдуть назад у блискаюче море, залишаючи після себе вологу зубчасту облямівку, що так само швидко зникає, як слід від подиху на склі? Чи помнете, як тайкома від доктора, що не дозволяв нікому залишатися на повітрі після сонячного заходу, ми пробиралися в теплі місячні ночі на терасу? Світло місяця прорізував густі шпалери з дикого винограду й вигадливим легким мереживом лягав на підлозі й на білій стіні. У темряві ми не бачили, але вгадували один одного, і боязкий шепіт, яким ми повинні були з обережності розмовляти, повідомляв навіть найпростіші слова глибоке, інтимне, хвилююче значення. Чи помнете, як у дощові дні, коли море на цілу добу заволікалося туманом, а в повітрі пахнуло мокрим піском, рыбою й освіженими листами, ми забиралися в мою затишну кімнату й читали Шекспіра, читали понемножку, як щирі ласуни, вдумливо насолоджуючись кожною сторінкою, кожною іскрою цього великого розуму, що ставав для мене ще глибше, ще проникливіше завдяки вашим тонким коментарям. Ці книжки в м’яких плетіннях з ніжного зеленого сап’яну й тепер із мною. У них, на деяких сторінках, дотепер залишилися яке де ваші «оцінки різкі нігтів», і, коли я знову бачу ці вцілілі символи, що так жваво нагадують мені про ваш ніжний захват перед красами й безоднями шекспірівського генія, мною опановує тихе, меланхолійне розчулення. Чи помнете… Ах, я без кінця готова була б повторювати це питання, але я почуваю, що вже починаю утомлюватися, а, між іншим, мені ще хочеться сказати вам так багато. Адже ви, звичайно, можете собі представити, що тут, у санаторії, я засуджена на вічне мовчання. Мене просто із себе виводять ці звичайні, стереотипні фрази, якими обмінюються наші хворі, зустрічаючись поневоле за сніданком, за обідом, за чаєм. Говорять усе про одне й те саме: один взяв сьогодні ранком ванну двома градусами нижче вчорашнього, інший з’їв винограду на фунт більше, третій піднявся, не зупиняючись, на крутий укіс, що веде до моря, і — представте! він навіть не задихався. Про свої хвороби розповідають подовгу, з егоїстичним задоволенням, іноді із противними подробицями… Кожному неодмінно хочеться запевнити інших, що таких надзвичайних ускладнень і таких жорстоких страждань, як у нього, не може бути ні в кого іншого. Лихо, коли зіштовхуються два конкуренти, хоча б по питанню про простий головний біль. Отут пускаються в хід презирливі потиски плечима, криві іронічні посмішки, зарозумілі міни й самі «крижані» погляди: «Що ви мені говорите про свою мігрень! Ха ха! Це, право, навіть смішно! Уявляю, що б ви сказали, якби у вас були такі жорстокі болі, які я випробовую щодня!» Хвороба тут служить предметом гордості й змагання, яким те дивним патентом на смішну самоповагу, чим те начебто почесного ордена. Покладемо, я зауважувала це явище й у здорових людей, але тут, серед хворих… воно стає жахливим, огидним, неймовірним!.. Тому я завжди радуюся, коли нарешті залишаюся одна в моєму затишному й недоступному куточку. Втім, ні, — я не одна, із мною постійно ви й моя любов. От я виговорила це слово, і воно зовсім не обпалило моїх губ, як це буває в романах. Втім, я й сама не знаю, чи можна називати любов’ю це тихе, бліде, напівмістичне почуття? Я не стану від вас приховувати, що дівчини нашого кола мають про любов набагато більше точні й реальні відомості, чим це припускають їхні батьки, благодушно дивлячись крізь пальці на модне залицяння. В інституті про цей предмет говорять дуже багато, причому цікавість надає йому які те таємничі, перебільшені, навіть виродливі властивості. З романів і з оповідань замужніх подруг ми довідаємося про божевільні поцілунки, про жаркі обійми, про ночі блаженства, про млість і бог знає про що ще. Все це ми сприймаємо інстинктом, напівсвідомо й — імовірно, за

лежно від темпераменту, зіпсованості й догадливості — у більшому або меншому ступені глибоко… У цьому змісті моя любов — не любов, а сентиментальна й смішна гра уяви. Хвора, квола й слабка — я із самого дитинства харчувала жах до всіх явищ, де так чи інакше выказывается фізична міць, грубе здоров’я й жадібність до життя. Швидка їзда на конях, вид робітника, що несе на спині величезну вагу, більша юрба, голосний лемент, надмірний апетит, сильні заходи — все це приводить мене в трепет або викликає в мені бридливість. І ці ж самі почуття я випробовую, коли моя думка випадково зупиниться на теперішній почуттєвій любові здорових людей, з її важкими, безглуздими й безсоромними деталями. Але якщо назвати любов’ю те винятково тонке духовне злиття двох людей, при якому почуття й думки одного якими те таємничими струмами передаються іншому, коли слова поступаються місцем безмовним поглядам, коли ледве помітне тремтіння століття або слабка тінь посмішки в очах говорять інший раз набагато більше, ніж довге визнання в любові в «людей шаблона» (уживаю ваше ж вираження), коли, швидко зустрівшись очами за спільним харчуванням або у вітальні, при вході нової особи або після тільки що сказаної ким нибудь дурості, два чоловіки вміють без слів поділитися загальним враженням — одним словом, якщо такого роду відносини можна назвати любов’ю, то я сміло скажу, що не тільки одна я, але що ми обоє з вами любили один одного… І навіть… навіть не тією любов’ю, що глумливо називають братньою. Це я знаю тому, що в мене дуже яскраво зберігся спогад про один випадок… єдиному випадку, розповідаючи про яке я боюся почервоніти. Це відбулося над обривом моря, у виноградній альтанці, що і тепер, як і торік, з манірною чутливістю називають «альтанкою любові». Був тихе — тихий ранок, і море здавалося зеленим, того блідого й блискучого зеленого кольору, що буває в деяких порід малахіту; іноді по його спокійній гладі повільно проповзало погану, нерівне фіолетову пляму — тінь від хмари. У попередню ніч я погано спала, і тому встала вся розбита, з головним болем і туго натягнутими нервами. За чаєм я посварилася з доктором, не так із за його заборони купатися у відкритому морі, як із за його самовпевненого й виду, що пышет здоров’ям. Скаржачись вам на нього, в альтанці, я розплакалася. Чи помнете ви цей випадок? Ви розгубилися, говорили які те нескладні, але милі, ласкаві слова й обережно гладили мене, як дитини, по волоссях. Це участь зовсім зворушила мене, я пригорнулася головою до вашого плеча, і ви… ви поцілували мене кілька разів підряд у скроню й у щоку. І я повинна зізнатися (так я й знала, що почервонію на тім місці листа!..), що ці поцілунки не тільки не були мені противні, але навіть доставили мені приємне, чисто фізичне задоволення, схоже на відчуття легкої, теплої хвилі, що пробігла по всьому моєму тілу з голови до ніг. Але цей випадок був єдиний. Адже ви самі, мій друг, говорили неодноразово, що для таких, як ми з вами, виснажених туберкульозом людей цнотливість є не чеснотою, а боргом. І всі таки ця любов, що блиснула на мій сумний захід, була так ясна, так ніжна, так болісно прекрасна! Пам’ятається мені, ще зовсім маленькою дівчинкою — інституткою, я лежала в лазареті, у величезної, порожній, страшно високій кімнаті, лежала чому те окремо від інших хворих і нестерпно нудьгувала. І от один раз мою увагу залучила проста, але дивна річ: за вікном, в амбразурі, з мохів, що покривав яке де виступи старої доекатерининской стіни, виріс квітку. Це була теперішня лікарняна квітка, з віночком у вигляді малюсінької жовтої зірочки й з довгим, тонким, тендітним, белесовато зеленою стеблинкою. Я майже не відривала від нього око й почувала до нього яку те жалісливу, замислену любов. Дорогою мій, улюблений! Цей хворий, слабка жовта квітка — адже це моя любов до вас. От і все, що я хотіла сказати. Прощайте. Я знаю, що мій лист небагато зворушить вас, і це мені заздалегідь приємно. Адже такою любов’ю, саме такий, вас, напевно, ніхто не любив і не полюбить… Правда, є в мене одне бажання: це бачити вас у ту таємничу годину, коли завіса почне приподыматься перед моїми очами. Не для того, щоб чіплятися за вас у безглуздому страху, а для того, щоб у мінуту занепаду, ослаблення волі, миттєвого й мимовільного страху, що, — почім знати? — може бути, опанує мною, ви міцно стисли б мої руки й сказали б мені своїми прекрасними очами: «Смілішай, мій друг… ще кілька секунд, і ти будеш знати все!..» Але я встою проти цієї спокуси. Зараз я запечатаю цей лист, напишу адресу, і ви одержите його через кілька днів після