povnij zmist sashka zhegulev andryeyev l n 1 14 - Шкільний Всесвіт

Леонід Андреевсашка Жегулевчасть 1Сашко Погодин1. Золота чашажаждет любов угамування, шукають сльози відповідних сліз. І коли тужить душу великого народу, — мятется тоді все життя, тріпотить усякий дух живий, і чисті серцем ідуть на заклання.Так було й із Сашею Погодиным, юношею гарн і чистим: обрала його життя на угамування страстей і борошн своїх, відкрила йому серце для віщих закликів, яких не чують інші, і жертовною кров’ю його до країв наповнили золоту чашу. Сумний і ніжний, улюблений усіма за красу особи й строгість помислів, був испит він до дна душі своєї вустами прагнучими й умер рано, самотньою й страшною смертю вмер він. І був він похований разом з лиходіями й убивцями, доля яких добровільно розділив; і немає йому ім’я доброго, і немає хреста на його безвісній могилі.Хто закриє очі вбивці? До останнього суду залишаються відкриті вони й дивляться в темряву покірно. Хто насмілиться закрити очі Сашке Жегулеву?Але мати жива, і мати кличе його: — Мій ніжний Сашко.

2. Дитинство Сашитого, що називають ясним дитинством, здається, зовсім не було в Сашка Погодина. Хоча був він дитиною, як і всі, але того особливого почуття спокою, безгрішності й веселій бадьорості, що пов’язане з початком життя, не зберігала його пам’ять. Здавалося, не народився він, як інші, а прокинувся: заснув старим, грішним, стомленим, а прокинувся дитиною; і все забув він, що було раніше, але почуття важкої утоми й невідомих тривог лежало тягарем уже на перших отрочних днях його. Давно, ще в Петербурзі, коли був живий батько, підійшов Сашко до матері й дивно — серйозним голосом поскаржився: — Ах, ненька, як я утомився, якби ти знала. — Набігався, от і утомився, — сказала мати: вона бачила, як Сашко з іншими дітьми тільки що носився дико по великому казенному дворі й верещав від захвату, — поменше пустувати треба, тоді й не будеш утомлюватися. Дивися, як вимазав! — Ні, я не від цього. — А від чого ж? — от смішний! — Так. Я так утомився! Як же ти не розумієш: просто так.Отут Олена Петрівна перший раз у житті, як їй здалося, глянула синові в очі й злякалася: “Умре він від скарлатини!” — подумала вона, тому що в цю пору особливо боялася для дітей скарлатини. Але епідемія пройшла мимо, і взагалі Сашко був зовсім здоровий, ріс міцно й добре, як і його молодша сестричка, ніжна й міцна квіточка на гнучкій стеблинці, — а те темне в очах, що так її злякало, залишилося назавжди й не йшло. Як і сестричка, Сашко був запекло й нестримно сміхотливий, і батько його, генерал, іноді навмисно користувався слабістю: раптом за чаєм, коли в Сашка повний рот, скаже що — небудь смішне: Сашко кріпиться, надме щоки, але не вистачає сил — бризне чаєм на скатертину й біжить отсмеиваться в сусідню кімнату. Генерал регоче й дражнить, а Олена Петрівна вдивляється в очі Саши, що повернувся, і думає: “Ну, звичайно, він буде вбитий на війні” — у цей час Сашка саме віддали, за бажанням батька, у кадетський корпус.І, імовірно, від цього вічного страху, що гнітив її, вона не залишила Сашка в корпусі, коли генерал умер від паралічу серця, негайно взяла його; подумавши ж недовго, розпродала частина майна й меблів і виїхала на проживання у своє тихе губернське місто Н., дорогой їй по спогадах: перші три роки заміжжя вона провела тут, у місці тодішнього служіння Погодина. Жінка вона була тверда, розумна, і їй здавалося, що в мирній і наївній провінції вона вірніше збереже сина, ніж у великому, квапливому й розбещеному місті.Приємний, що анітрошки не змінився Н. не обдурив надій і охоче покрив їх своєю непорушною тишею. Перестав бути страшним і Сашко: у своєму мирному гімназичному одязі, без цих жахливих погонів, він став самим звичайним хлопчам; і від душі було приємно дивитися на його великий пузатий ранець і довге до п’ят ватяне пальто. Як це ні дивно, але, здається, жодна ворожка, жоден віщун не могли б так заспокоїти Олену Петрівну, як це довге не на зріст ватяне, точно накрохмалене пальто; гляне з вікна, як плететься Сашко по небрукованій вулиці, ледве рухає глибокими калошами, підгинаючи ватяні тверді фалди, і посміхнеться: “А я — те боялася… Які ж можуть бути жахи? От би подивився генерал!”Тепер їй здавався, начебто й генерал — як вона й після смерті називала чоловіка — розділяв її страхи, хоча в дійсності він не дослухав ні однієї її фрази, що починалася словами: “Я боюся, генерал…” — А ти не бійся! — говорив він строго й відбивав полювання до тих неясним, жіночим виливам, у яких страх і є головне зачарування й радість.Були й ще мінути радісного спокою, тихої впевненості, що жизнъ пройде добре й ніякі жахи не торкнуться улюбленого серця: це коли Сашко й сестричка Линочка сварилися через перекладні картинки або питання, великий дощ був або маленький, і чи бувають дощі більше цього. Чуючи за перегородкою їхні схвильовані голоси, мати тихо посміхалася й молилася начебто не цілком відповідно до моменту: “Господи, зроби, щоб завжди було так!”Але сварилися діти дуже рідко, були ніжно закохані друг у друга, цілі дні проводили в тихій закоханості. Колись сильна любов батька й матері вдруге переживала себе в них — але вже позбавлена матеріальності, що стала лише відзвуком віддаленим, прекрасним і чистим. І так дивно перемішалися риси: Линочка всім зовнішнім виглядом своїм і характером повторювала батька — генерала; міцна, толстенькая, з рум’яним, круглим, весело — збудженою особою й сильним, командирським голосом — була вона запальна, добра, у страстях своїх нестримна, у любові вимоглива і ясна. Якщо вона плакала, то це не були тихі сльози в куточку, а голосний на весь буд