povnij zmist sami bogi azimov a 1 19 - Шкільний Всесвіт

Присвячується Людству в надії,що війна з нерозсудливістю все — такибудет виграно. ЧАСТУ ПЕРША. ПРОТИ ДУРОСТІ

6/ Оповідання починається із глави 6. Це не помилка.У мене є на те свої глибокі причини. А потомуспокойно читайте й (сподіваюся) одержуйте задоволення./ — Безглуздо! — різко кинув Ламонт. — Я нічого не домігся.Особа його було хмурим. Воно й завжди здавалося насупленим через глибоко посаджені очі й ледве скошеного набік підборіддя. Навіть коли він був у гарному настрої. Але зараз його настрій ніяк не можна було назвати гарним. Друга офіційна розмова з Хэллемом завершився ще більшим фіаско, чим перший. — Не впадай у мелодраму, — в’януло порадив Майрон Броновский. — Ти адже нічого іншого й не чекав. Сам же говорив.Він підкидав нагору ядерця арахісу й ловив їхніми пухкими губами. Проробляв він це дуже спритно — жодне ядерце не пролітало мимо. Броновский був не занадто високий і не дуже стрункий. — Так що ж, мені тепер радуватися? Втім, ти правий — це значення не має. У мене є інші засоби, і я має намір до них удатися, а крім того, я розраховую на тебе. Якби тобі вдалося… — Не продовжуй, Питер! Все це я вже чув. Від мене потрібно всього лише розшифрувати розумові процеси неземного розуму. — Але зате високорозвиненого! І адже вони там у себе, у паравселенной, явно домагаються, щоб їх зрозуміли. — Можливо — зітхнув Броновский. — Але посередником — те служить мій розум, і хоча я вважаю, що він, звичайно, розвинений неимоверно високо, однак все — таки не настільки. Уночі, коли не спиться, мене починають долати сумніву, а чи здатні взагалі різні типи розуму зрозуміти один одного. Ну, а якщо день видався особливо кепський, то мені й зовсім увижається, що слова “різні типи розуму”, не мають ні найменшого змісту. — Як би не так! — люто сказав Ламонт, і його руки в кишенях лабораторного халата стиснулися в кулаків. — Хэллем і я — от тобі ці типи. Тобто прославлений дурень доктор Фредерик Хэллем і я. І от тобі доказ: він попросту не розуміє того, що я йому говорю. Його тупа фізіономія багровіє ще більше, ока вилазять на чоло, а вуха глухнуть. Я б сказав, що його розум перестає функціонувати, але в мене немає ніяких підстав припускати, що він взагалі функціонує. — Ай — Ай — Ай! Хіба можна говорити так про Батька Електронного Насоса? промурмотав Броновский. — Те — Те й воно! Псевдоотец! Уже якщо хто отут ні при чому, так це він. Його внесок був мінімальним. Я — Те знаю. — И я знаю. Ти мені це без кінця повторюєш! — Броновский підкинув чергове ядерце. І знову не промахнувся. 1За тридцять років до цієї розмови Фредерик Хэллем був пересічним радиохимиком. Його дисертаційна робота ще пахнула типографською фарбою, і ніщо в ньому не свідчило про талант, здатному потрясти мир.А потрясіння миру почалося, властиво, з того, що на робочому столі Хэллема стояла запилена колба з ярличком “Вольфрам”. Її поставив сюди не він. Він навіть ніколи до неї не доторкався. Вона дісталася йому в спадщину від колишнього власника кабінету, якому колись бог звістка з якої причини знадобився вольфрам. Та й уміст колби вже, власне кажучи, перестало бути вольфрамом. Це були сірі запилені крупинки, покриті товстим шаром окису. Їх давно слід було викинути.І от один раз Хэллем увійшов у лабораторію (ну так, це відбулося 3 жовтня 2070 року) і приступився до роботи. Біля десяти годин він підняв голову, уп’явся на колбу й раптом схопив неї. Пилу на ній не стало менше, що выцветли ярличок анітрошки не змінився, але Хэллем проте крикнув: — Чорт подери! Який сукин син торкав цю колбу?Так принаймні затверджував Денисон, що чув цей крик і через багато років повідав про нього Ламонту. Парадна розповідь про обставини чудового відкриття, відбита в безлічі книг і підручників, цієї фрази не містить. Перед читачем виникає образ проникливого хіміка, що орлиним поглядом відразу ж помітив зміни й миттєво зробив далеко, що йдуть висновки.Куди там! Хэллему вольфрам був не потрібний, він його зовсім не цікавив. І, по суті, йому було однаково, торкав хтось чи колбу ні. Просто він (подібно многим іншим людям) терпіти не міг, коли на його столі господарювали без його ведена, і завжди готовий був запідозрити навколишніх у таких зазіханнях, продиктованих винятково бажанням йому насолити.Але в замаху на колбу ніхто не визнавався. Бенджамин Аллан Денисон почув вигук Хэллема тому, що сидів у кабінеті навпроти особою до відкритих дверей. Він підняв голову й зустрів свердлувальний погляд Хэллема.Хэллем не вселяв йому особливих симпатій (втім, він нікому їх не вселяв), а в той ранок Денисон погано выспался й — як він згадував згодом — був навіть радий зірвати на кому — небудь свій дурний настрій. Хэллем же був для цього ідеаль