povnij zmist sadivnik i dobrodii andersen g - Шкільний Всесвіт

САДІВНИК І ДОБРОДІЇ

У милі від столиці, посередині стародавньої садиби, стояв гарний панський будинок з масивними стінами, башточками й фронтонами. У цьому будинку жили чоловік і дружина — багаті й знатні дворяни. Вони, щоправда, приїжджали сюди тільки ле — тім, але це був самий улюблений їхній маєток. Будинок був гарний зовні, удо — бен і затишний усередині. Висічений з каменю родовий герб хазяїв прикрашав па — радный під’їзд. Прекрасні троянди обвивали цей герб і піднімалися нагору по стіні, а перед будинком розстелявся густий килим зелені. Поруч із білим і червоним глодом тут красувалися рідкісні квіти, які цвіли не тільки в оранжереї, але й під відкритим небом.Недарма в хазяїв садиби служив гарний садівник. Квітник, фруктовий сад, город — все це було справою його рук і радувало око. За городом ще збереглися залишки старого саду, що заріс кущами буксу, які були підстрижені у вигляді куль і пірамід. А далі височіли два величезних старих дерева, що майже зовсім висохнули. Видали здавалося, що раптовий по — рыв урагану від верху до низу обліпив їхні голі суки густими грудками гною. Насправді це був не гній, а пташині гнізда.У цих гніздах з незапам’ятних часів жили крикливі зграї ворон і гра — чий, які влаштували отут теперішнє пташине містечко й безроздільно панували в садибі. Вони адже були першими поселенцями в тутешніх краях, споконвічними власниками маєтку, його справжніми хазяями. Двоногих мешканців садиби вони просто нехтували, хоч і мирилися волею — неволею з істоту — ванием настільки низинних створень. А ті інший раз палили в птахів з рушниць, і тоді зграї скуйовджених, переляканих ворон і граків злітали з лементом: “Карр! Карр!”Садівник не раз говорив панам, що треба б зрубати ці дерева — вони псують вид саду; а як тільки їх не стане, із саду полетять і крикли — вые птаха. Але добродії й чути не хотіли про те, щоб втратитися дерев і пташиного гомону. У старих деревах і в каркання птахів вони бачили особливу принадність — печатка старовини, що хотіли зберегти в що б те ні ста — ло. — Дерева перейшли до птахів у спадщину від предків, так нехай же птаха й володіють ними, найдобріший Ларсен! — говорили хазяї.(Ларсеном кликали садівника, але для нашої історії це не має значе — ния.) — Хіба вам мало місця, найдобріший Ларсен? У вашім розпорядженні колір — ники й теплиці, фруктовий сад і город.Садівник дійсно міг розпоряджатися квітниками, теплицями, садом і городом, і він доглядав за ними, обробляв і пестував їх з ретельністю й любов’ю. Добродії були цим дуже задоволені, але не приховували від садівника, що в інших будинках їх часто пригощають такими фруктами й показують їм та — кие квіти, до яких далеко їхнім власним квітам і фруктам. Ці слова засмучували садівника, тому що він всім серцем бажав, щоб сад у його панів був кращий у світі, і заради цього трудився не покладаючи рук. Руки в нього були вмілі, а серце добре.Один раз добродії запросили його до себе й сказали йому ласкаво й снисхо — дительно, як і личить панам, що вчора вони були в гостях у своїх знатних друзів, і ті почастували їхніми яблуками й грушами, так такими соковитими, такими ароматними, що самі вони, хазяї Ларсена, і всі інші гості прийшли в замилування. — Звичайно, — сказали добродії, — ті фрукти привезені через границю.Але отчого б Ларсену не спробувати виростити такі ж у їхній садибі? От тільки чи зможуть ніжні плоди пристосуватися до місцевого клімату? По слухах, яблука й груші, які добродії їли в гостях, були куплені в го — роді в самого великого торговця фруктами: до нього — те добродії й послали садівника, щоб дізнатися, з якої країни прибутку ці плоди, і выпи — сать звідти черешки.Садівник добре знав цього торговця, тому що за наказом панів прода — вал йому надлишки фруктів з хазяйського саду.І от він поїхав у місто й запитав у торговця, звідки той одержав хва — леные яблука й груші. — З вашого власного саду! — відповів торговець і показав Ларсену яблука й груші, які той відразу довідався.Ну й зрадів садівник! Він поспішив до своїм панам і сказав, що яблука й груші, які вони їли в гостях, — з їхнього власного саду.Добродії вухам своїм не вірили. — Бути не може, Ларсен! — говорили вони. — Якщо ви хочете переконати нас, що це правда, принесіть власноручну розписку торговця фрук — тами.І Ларсен приніс її панам. — Дивно! — викликнули вони.Тепер щодня до панського стола подавали більші вази із чудес — ными яблуками й грушами з їхнього власного саду. Цілими кошиками рассы — лались ці фрукти друзям по сусідству, в інші міста й навіть за грані — цу. Панам це було дуже приємно. Од нак вони ніколи не упускали слу — сподіваючись нагадати садівникові, що останні дві осені погода особливо благоп — риятствовала фруктовим садам і у всіх садівників був гарний урожай.Пройшло небагато часу. Один раз добродії були запрошені на обід у палац. Наступного дня вони викликали до себе садівника й розповіли йому, що до королівського стола подавали незвичайно соковиті й солодкі дині із власних королівських теплиць. — Подите до придворного садівника, люб’язний Ларсен, і попросите його дати вам насіння цих незвичайних динь, хоч трошки. — Але адже королівський садівник сам одержав від мене ці насіння! — ра — достно викликнув Ларсен. — Якщо так, виходить, він зумів виростити з них чудові дині, — заявили добродії. — Дині, подані до стола, були одна іншої краще! — Виходить, пишатися треба мені, — сказав Ларсен. — У нинішньому році в королівського садівника дині не вдалися; і от він побачив, які чудесні дині ростуть у саду вашої милості, покуштував їх і замовив кілька штук для королівського стола. — Уж чи не уявляєте ви, Ларсен, що за королівським столом подава — лисій дині з нашого саду? — Нітрохи в цьому не сумніваюся, — відповів Ларсен.Він пішов до королівського садівника й одержав у нього свідчення, у якому було сказано, що дині, що подавалися за обідом у королівському замку, були доставлені із саду, що належить панам Ларсена.Добродії були уражені. Вони розповідали про цей випадок всім і кожному й щораз показували свідчення королівського садівника. А насіння динь, як колись черешки яблунь і груш, вони стали розсилати в багато країн.Тим часом з різних місць приходили вести, що послані черешки прищепилися, яблуні й груші приносять відмінні плоди, які названі по ім’ю родової панської садиби. Назва садиби писали тепер на анг — лийском, німецькій і французькій мовах.Колишні хазяї садиби й мріяти про це не могли. — Аби тільки тільки садівник не загордився про себе казна — що, — встрево — жилися добродії.Але Ларсен думав зовсім про іншому: він прагнув до того, щоб зберегти за собою славу одного із кращих садівників у країні й кожний — рік соз — давати який — небудь новий відмінний сорт плодів або овочів. І він створював їх, але на подяку за його праці йому часто доводилося чути, що перші його фрукти, що прославилися, — яблука й грушибыли все — таки самими промінь — шими, а всі інші вже не могли з ними зрівнятися. Дині, щоправда, дуже смачні, але все — таки далеко не так, як яблука й груші. Полуниця теж гарна, але не краще тої, котру подають в інших панів. А коли один раз у садівника не вродилася редиска, то добродії тільки й говорили, що про невдалу редиску, немов забувши про всі інші овочі й фрукти своє — го саду.Можна було подумати, що панам приємно говорити: “Цього року у вас усе вродилося погано, найдобріший Ларсен!” Вони були просто щасливі, повторюючи: “Ах, як погано все у вас уродилося нині!”Кілька разів у тиждень садівник приносив у кімнату свіжі букети, по — дібрані з дивно тонким смаком; у цих букетах кожна квітка, з — четаясь із іншими квітами, ставав начебто ще прекрасніше. — У вас гарний смак, Ларсен, — говорили добродії. — Але не забудьте, що цим дарунком ви зобов’язані не самому собі, а господу богові.Один раз садівник приніс панам більшу кришталеву вазу, у якій плавав аркуш латаття, а на цьому аркуші, опустивши у воду довга щільна стеблинка, спочивав яркоголубой квітку завбільшки із соняшник. — Індійський лотос! — викликнули добродії.У житті вони не видывали подібної квітки. Вони наказали вдень выстав — лять його на сонце, а ввечері висвітлювати штучним світлом. І кожний, хто бачив цю квітку, приходив у захват, називаючи його чудом.Так назвала його навіть знатнейшая дама королівства — молода принцеса. Вона була розумна й добра дівчина.Добродії порахували для себе честю піднести принцесі блакитна квітка, і вона взяла його із собою в палац. А вони спустилися в сад подивитися, немає чи там іншої такої ж квітки, але не знайшли того, що хотіли. Тоді вони покликали садівника й запитали, де він дістав блакитний лотос. — Ми шукали, але не знайшли таких квітів ні в оранжереї, ні на клумбах у саду, — сказали вони. — Там їх і ні, — посміхнувся садівник. — Ця скромна квітка росте на грядках у городі. Але, щоправда, він незвичайно гарний! Він схожий на блакитний кактус, а насправді це всього лише квітка артишоку. — Як же ви не сказали нам раніше? — обурилися добродії. — Ми дума — чи, що це рідка заморська квітка! Ви осоромили нас перед принцесою! Вона прийшла в захват, як тільки глянула на квітку, і сказала, що ні — коли не бачила тако ї рослини, але ж вона прекрасно розбирається в бо — танике. Але тепер зрозуміло, чому вона його не довідалася: науці нема чого робити в городі. І як вам могло спасти на думку, наймиліший Ларсен, принести в кімнати подібна квітка? Тепер над нами будуть потішатися!І прекрасна блакитна квітка, зірвана на грядці, був вигнаний з гос — подских покоев, де він виявився не до діла. А добродії відправилися до принцеси вибачатися й пояснюватися, що квітка була звичайним город — ным рослиноюою, що садівник здумала поставити у вазу, за що й підлоги — чил сувора догана. — Це грішно й несправедливо — докірливо проговорила принцеса. — Він відкрив для нас квітка, про яке ми нічого не знали, показав нам кра — стільнику там, де ми й не думали неї шукати! Поки артишоки в кольорі, я накажу придворному садівникові щодня ставити їх у вазу в моїй кімнаті.Так вона й зробила.Тоді добродії оголосили садівникові, що він знову може поставити у вазу свіжа квітка артишоку. — По суті, квітку й справді гарний, — сказали вони. — Так, кра — сивий, як це ні дивно!І вони навіть похвалили садівника. — Він любить, коли його хвалять, — говорили добродії. — Він у нас розпещений — ное дитя!Якось раз восени піднялася бура. До ночі вона так розбушувалася, що вирвала з коренем кілька могутніх дерев на узліссі лісу. І до великого горя панів (вони так і говорили: “Яке горе!”), але до великої радості садівника, вона повалила обоє високих дерева із пташиними гніздами. Слуги потім розповідали, що до завивання бури домішувалися лементи граків і ворон, які билися крильми в шибки. — Ну, тепер ви раді, Ларсен, — сказали добродії. — Бура зламала де — ревья, і птаха полетіли в ліс. Ніщо тут більше не нагадує про стари — не: від її не залишилося й сліду. Нас це глибоко засмучує!Садівник нічого не відповів панам. Він мовчачи плекав мрію про те, як він обробить тепер прекрасну, сонячну ділянку землі, до якого колись не смів доторкнутися, і перетворить його в прикрасу всього саду на радість своїм панам.Вирвані бурою дерева, падаючи, зім’яли й поламали старі буксові шмат — ти, і садівник посадив на їхньому місці прості польові й лісові рослини рідної землі.Жоден садівник, крім Ларсена, не зважився б посадити в панському саду подібні рослини. А Ларсен кожному відвів підходящий для нього учас — струм на сонце або в тіні — як кому було потрібно. Землю він обробляв з любов’ю, і земля щедро віддячила його.Тут піднявся уродженець шотландських пустищ — яловець, схожий кольором і обрисами на італійський кипарис. Розцвів блискучий колючий терник, одягнений зеленню й узимку й улітку. А навкруги пишно розрісся папо — ротник різних видів, те напоминавший мініатюрні пальми, те казавшийся предком ніжної прекрасної рослини, що ми називаємо “венерині в — лосы”. Тут цвів і реп’ях, що люди звичайно нехтують, але напрас — але, тому що його свіжі квіти можуть служити прикрасою будь — якого букета. Реп’ях ріс на сухому ґрунті, а нижче, на більше вологому місці, зеленів ло — пухнув, теж зневажуване всіма рослина, хоча його великі, потужні листи надають йому своєрідну красу. Королівська свіча — польова рослина з високим стеблом і яскравими квітами — тяглася вгору, схожа на величезний многосвечный канделябр. Цвіли тут також маренка, первоцвіт, лісова конвалія, белокрыльник і ніжна трилиста кислица. Дорого було дивитися на всю цю красу!А поперед усіх, у самої дротової огорожі, розташувався ряд карлико — вых грушевих дерев, привезених із Франції. Погода стояла сонячна, догляд за ними був турботливий, і вони незабаром стали приносити великі, соч — ные плоди — такі ж, як і в себе на батьківщині.На місці двох старих, засохлих дерев садівник водрузив дві довгих тичини: один з них був увінчаний Даннеброгом — датським прапором, а інша тичина влітку й восени був оповитий запашними втечами хмелячи; узимку ж до нього підвішували годівницю, щоб птахам небесним було чим поживиться на пик — дество. — Наш Ларсен стає сентиментальним на старості років, — потискували плечам” добродії. — Але він служить нам віддано й чесно.У новорічному номері одного столичного ілюстрованого журналу напуваючи — вилася гравюра, що зображувала старий маєток. На ній видний був і Даннеб — ріг, і годівниця з різдвяним частуванням для птахів, а підпис говорив: “Яка це прекрасна думка — відродити давній звичай, настільки характерний для подібної стародавньої садиби!” — Що б наш Ларсен не придумав, про цьому зараз же роздзвонять по всьому світлу! — дивувалися добродії. — Прямо щасливець якийсь! Право, нам, чого доброго, прийде ще пиша тися тим, що він служить у нас.Але вони, зрозуміло, і не думали цим пишатися, тому що ніколи не заби — вали, що вони знатні добродії, а виходить, можуть у будь — яку мінуту прогнати Ларсена, якщо їм вздумается. Але вони його не проганяли, це були добрі люди, а таких добрих людей на білому світлі дуже багато, на щастя для різних там Ларсенов.От і вся історія про садівника й панах.Помізкуй — Ка про неї на дозвіллі.Огнивошел солдат по дорозі: раз — два! раз — два! Ранець за спиною, шабля на бо — ку; він ішов додому з війни. На дорозі зустрілася йому стара відьма — бе — зобразная, противна: нижня губа висіла в неї до самих грудей. — Здорово, служивий! — сказала вона. — Яка в тебе славна шабля! А ранець — те який великий! От бравий солдат! Ну зараз ти одержиш грошей, скільки твоїй душі завгодно. — Спасибі, стара відьма! — сказав солдат. — Бачиш геть те старе дерево? — сказала відьма, показуючи на дерево, що стояло неподалік. — Воно усередині порожнє. Влізь наверх, там буде дупло, ти й спустися в нього, у самий низ! А перед тим я обв’яжу тебе ве — ревкой навколо пояса, ти мені крикни, і я тебе витягнуся. — Навіщо мені туди лізти? — запитав солдатів. — За грошима! — сказала відьма. — Знай, що коли ти доберешся до самого низу, то побачиш великий підземний хід; у ньому горить більше сотні ламп, і там зовсім світло. Ти побачиш три двері; можеш відчинити їх, ключі стирчать зовні. Увійди в першу кімнату; посередині кімнати побачиш велику скриню, а на ньому собаку: ока в неї, немов чайні чашки! Але ти не бійся! Я дам тобі свій синій картатий фартух, розстели його на по — лу, а сам жваво підійди й схопи собаку, посади її на фартух, відкрий скриню й бери з нього грошей досхочу. У цій скрині одні мідяки; захочеш срібла — ступай в іншу кімнату; там сидить собака з очами, як мірошницькі колеса! Але ти не лякайся: саджай неї на фартух і бери собі грошика. А захочеш, так дістанеш і золота, скільки зможеш віднести; піди тільки в третю кімнату. Але в собаки, що сидить там на дерев’яній скрині, ока — кожний із круглу вежу. От це собака! Злюща — Презлю — щая! Але ти її не бійся: посади на мій фартух, і вона тебе не торкне, а ти бери собі золота, скільки хочеш! — Воно б недурно! — сказав солдат. — Але що ти з мене за це візьмеш, стара відьма? Адже що — небудь так тобі від мене потрібно? — Я не візьму з тебе ні полушки! — сказала відьма. — Тільки принеси мені старе кресало, його забула там моя бабуся, коли спускалася в пос — ледний раз. — Ну, обв’язуй мене мотузкою! — наказав солдатів. — Готово! — сказала відьма. — А от і мій синій картатий фартух!Солдат вліз на дерево, спустився в дупло й опинився, як сказала відьма, у великому проході, де горіли сотні ламп.От він відкрив перші двері. Ох! Там сидів собака з очами, як чай — ные чашки, і витріщалася на солдата. — От так молодець! — сказав солдат, посадив пса на ведьмин фартух і набрав повну кишеню мідних грошей, потім закрив скриню, знову посадив на нього собаку й відправився в іншу кімнату. Ай — Ай! Там сидів собака з очами, як мірошницькі колеса. — Нема чого тобі витріщатися на мене, ока заболять! — сказав солдат і посадив собаку на ведьмин фартух. Побачивши в скрині величезну купу рє — ребра, вона викинув всі мідяки й набив обидві кишені й ранець сріблом. За — тим солдат пішов у третю кімнату. Фу ти пропасти! У цього собаки ока були не дати не взяти дві круглі вежі й вертілися, точно колеса. — Моє шанування! — сказав солдат і взяв під козирок. Такого собаки він ще не видывал.Довго дивитися на неї він, втім, не став, а взяв та й посадив на фартух і відкрив скриню. Панотця! Скільки отут було золота! Він міг би купити на нього весь Копенгаген, всіх цукрових поросят у торговки сластя — мі, всіх олов’яних солдатиків, всіх дерев’яних конячок і всі батіжки на світі! На все вистачило б! Солдат повыбросил з кишень і ранця сріблячи — ные гроші й так набив кишені, ранець, шапку й чоботи золотом, що ледве міг рухатися. Ну, нарешті — те він був із грошима! Собаку він знову посадив на скриню, потім захлопнув двері, підняв голову й закричав: — Тягни мене, стара відьма! — Кресало взяв? — запитала відьма. — Ах чорт, ледве не забув! — сказав солдат, пішов і взяв кресало.Відьма витяглася його наверх, і він знову опинився на дорозі, тільки ті — перь і кишені його, і чоботи, і ранець, і кашкет були набиті золотом. — Навіщо тобі це кресало? — запитав солдатів. — Не твоя справа! — відповіла відьма. — Одержав гроші, і вистачить із тебе! Ну, віддай кресало! — Як би не так! — сказав солдат. — Зараз же говори, навіщо тобі воно, не те витягнуся шаблю так відрубаю тобі голову. — Не скажу! — уперлася відьма.

Солдат взяв і відрубав їй голову. Відьма повалилася мертва, а він за — в’язав всі гроші в її фартух, звалив вузол на спину, сунув кресало в кишеню й покрокував прямо в місто.Місто було чудесний; солдат зупинився на найдорожчому постоялому дворі, зайняв найкращі кімнати й зажадали всі свої улюблені блюда — тепер адже він був багатієм!Слуга, що чистив приїжджим взуття, зачудувався, що в такого багатого пана такі погані чоботи, але солдат ще не встиг обзавестися нові — мі. Зате на інший день він купив собі й гарним чоботям і багатому платтю. Тепер солдат став теперішнім паном, і йому розповіли про всі чудеса, які були отут, у місті, і про короля, і про його чарівну дочку, прин — цессе. — Як би її побачити? — запитав солдатів. — Цього ніяк не можна! — сказали йому. — Вона живе у величезному мідному замку, за високими стінами з вежами. Ніхто, крім самого короля, не сміє не ввійти туди, не вийти звідти, тому що королеві пророчили, начебто дочка його вийде заміж за простого солдата, а королі цього не лю — бят!”От би на неї подивитися!” — подумав солдатів.Так хто б йому дозволив?! Тепер — Те він зажив весело: ходив у театри, їздив качатися в королевс — кий сад і багато допомагав бедным. І добре робив: він адже по собі знав, як погано сидіти без гроша в кишені! Тепер він був багатий, прекрасно одягався й придбав дуже багато друзів; всі вони називали його славним ма — лым, теперішнім кавалером, а йому це дуже подобалося. Так він усе витрачав так витрачав гроші, а знову — те взяти було нівідкіля, і залишилося в нього зрештою всього — на — всього два грошики! Довелося перебратися з гарних кімнат у малюсіньку комірку під самим дахом, самому чистити собі чоботи й навіть латати їх; ніхто із друзів не відвідував його, — вуж дуже високо було до нього підніматися!Раз якось, увечері, сидів солдатів у своїй комірці; зовсім уже стемне — ло, і згадав про маленький огарочек у кресалі, що взяв у подзе — мелье, куди спускала його відьма. Солдат дістав кресало й недогарок, але стои — ло йому вдарити по кремені, як двері розгорнули, і перед ним опинився собака з очами, точно чайні чашки, та сама, котру він бачив у під — земелье. — Що завгодно, пан? — пролаяла вона. — От так історія! — сказав солдат. — Кресало — Те, виходить, прелюбопыт — ная штучка: я можу одержати все, що захочу! Агов ти, добудь мені деньжо — нок! — сказав він собаці. Раз — її вуж і сліду нема, два — вона знову отут як отут, а в зубах у неї великий кошель, набитий міддю! Отут солдат по — нял, що за дивовижне в нього кресало. Удариш по кремені раз — є соба — ка, що сиділа на скрині з мідними грошима; удариш два — є та, котра сиділа на сріблі; удариш три — прибігає собака, що сиде — ла на золоті.Солдат знову перебрався в гарні кімнати, став ходити у франтівському платті, і всі його друзі зараз же довідалися його й жахливо полюбили.От йому й прийди в голову: “Як це нерозумно, що не можна бачити принцес — су. Така красуня, говорять, а що користі? Адже вона століття свій сидить у мідному замку, за високими стінами з вежами. Невже мені так і не удаст — ся подивитися на неї хоч одним оком? Ну — ка, де моє кресало?” И він ударив по кремені раз — у ту ж мить перед ним стояв собака з очами, точно чайні чашки. — Тепер, щоправда, уже ніч, — сказав солдат. — Але мені до смерті захо — телось побачити принцесу, хоч на одну хвилиночку!Собака зараз же за двері, і не встиг солдатів отямитися, як вона вияви — лась із принцесою. Принцеса сиділа в собаки на спині й спала. Вона була чудо як гарна; усякий відразу б побачив, що це теперішня принцеса, і солдат не стерпів і поцілував її, — він адже був бравий воїн, теперішній солдат.Собака відніс принцесу назад, і за ранковим чаєм принцеса расска — залу королеві з королевою, який вона бачила сьогодні вночі дивний сон про собаку й солдата: начебто вона їхала верхи на собаці, а солдат поцело — вал її. — От так історія! — сказала королева.І на наступну ніч до постелі принцеси приставили бабу фрейліну — вона повинна була дізнатися, чи був те справді сон або що інше.А солдатові знову до смерті схотілося побачити чарівну принцесу. І от уночі знову з’явився собака, схопила принцесу й помчалася з нею у всю спритність, але баба фрейліна надягла непромокальні чоботи й пустилася навздогін. Побачивши, що собака зник із принцесою в одному великому будинку, фрейліна подумала: “Тепер я знаю, де їх знайти!”взяла шматок крейди, пос — тавила на воротах будинку хрест і відправилася додому спати. Але собака, коли понесла принцесу назад, побачила цей хрест, теж взяла шматок крейди й наставила хрестів на всіх в