povnij zmist rozhdestvenska kazka saltikov shhedrin m e chast 1 - Шкільний Всесвіт

Прекраснейшую сьогодні проповідь сказав, для свята, наш сільський панотець.

— Багато сторіч тому назад, — сказав він, — у цей самий день прийшла в мир Правда.

Правда споконвічна. Вона раніше всіх вік сиділа із Христом людинолюбцем одесную батька, разом з ним втілилася й возжгла на землі свій світоч. Вона стояла в підніжжя хреста й сораспиналась із Христом; вона сиділа, у вигляді светозарного ангела, у труни його й бачила його воскресіння. І коли людинолюбець піднісся на небо, то залишив на землі Правду як живе свідчення свого незмінного благовоління до роду людському.

З тих пор немає куточка в цілому світі, у якому не проникнула б Правда й не наповнила б його собою. Правда виховує нашу совість, зігріває наші серця, пожвавлює нашу працю, указує мета, до якої повинна бути спрямована наше життя. Засмучені серця знаходять у ній вірне й завжди відкритий притулок, у якому вони можуть заспокоїтися й утішитися від випадкових хвилювань життя.

Неправильно думають ті, які затверджують, що Правда коли або приховувала особу своє, або — що ще горше — була коли або переможена Неправдою. Ні, навіть у ті скорботні мінути, коли недальновидним людям здавалося, що тріумфує батько неправди, у дійсності тріумфувала Правда. Вона одна не мала тимчасового характеру, одна незмінно йшла вперед, простираючи над миром крилі свої й висвітлюючи його присносущим світлом своїм. Мниме торжество неправди розсівалося, як тяжкий сон, а Правда продовжувала хід своє.

Разом із гнаними й приниженими Правда сходила в підземелля й проникала в гірські ущелия. Вона сходила із праведниками на багаття й ставала поруч із ними перед особою мучителів. Вона воздувала в їхніх душах священний пломінь, відганяла від них помисли малодушності й зради; вона вчила їх страждати всладце. Марне служителі батька неправди думали тріумфувати, бачачи це торжество в тих речовинних ознаках, які являли собою страти й смерть. Самі люті страти були неспроможні зломити Правду, а, навпроти, повідомляли її вящую силу, що притягає. Побачивши цих страт загорялися прості серця, і в них Правда знаходила новий вдячний ґрунт для сіяння. Багаття палали й пожирали тіла праведників, але від полум’я цих багать возжигалось незліченна безліч світочів, подібно тому, як у світлу утреню від полум’я однієї возжженной свічі раптово висвітлюється весь храм тисячами свіч.

У чому ж полягає Правда, про яку я розмовляю з вами? На це питання відповідає нам євангельська заповідь. Насамперед, люби бога, і потім люби ближнього, як самого себе. Заповідь ця, незважаючи на свою стислість, містить у собі всю мудрість, весь зміст людського життя.

Люби бога — тому що він жизнодавец і людинолюбець, тому що в ньому джерело добра, моральної краси й істини. У ньому — Правда. У цьому самому храмі, де приноситься безкровна жертва богові, — у ньому ж відбувається й безперестанне служіння Правді. Всі стіни його просочені Правдою, так що ви, — навіть гірші з вас, — входячи в храм, почуваєте себе умиротвореними й проясненими. Тут, перед особою розп’ятого, ви вгамовуєте суми ваші; тут знаходите спокій для збентежених душ ваших. Він був розп’ятий заради Правди, промені якої вилили від нього на увесь світ, — ви чи ослабнете духом перед випробуваннями, що осягають вас?

Люби ближнього, як самого себе, — така друга половина Христової заповіді. Я не буду говорити про те, що без любові до ближнього неможливо гуртожиток, — скажу прямо, без застережень: любов ця, сама по собі, крім усяких сторонніх міркувань, є врода й радість нашого життя. Ми повинні любити ближнього не заради взаємності, але заради самої любові. Повинні любити безперестану, самовіддано, охоче покласти душу, подібно тому, як добрий пастир думає душу за овець своїх.

Ми повинні прагнути до ближнього на допомогу, не розраховуючи, поверне він або не поверне зроблену йому послугу; ми повинні захистити його від негод, хоча б негода загрожувала поглинути нас самих; ми повинні предстательствовать за нього перед сильними миру, повинні йти за нього в бій. Почуття любові до ближнього є той вищий скарб, яким володіє тільки людина і яке відрізняє його від інших тварин. Без його оживотворяющего духу всі дела людські мертві, без нього тьмяніє й стає непонятною сама мета існування. Тільки ті люди живуть полною життям, які полум’яніють любов’ю й самовідданістю; тільки вони одні знають дійсні радования життя.

Отже, будемо любити бога й один одного — такий зміст людської Правди. Будемо шукати її й підемо по шляху її. Не убоимся підступу неправди, але станемо добрі й протиставимо їм знайдену нами Правду. Неправда осоромиться, а Правда залишиться й буде зігрівати серця людей.

Тепер ви вернетеся в домы ваші й зрадитеся веселию про свято різдва добродії й людинолюбця. Але й серед веселия вашого не забувайте, що з ним прийшла в мир Правда, що вона в усі дні, години та хвилини є присутнім посередині вас і що вона представляє собою той священний вогонь, що висвітлює й зігріває людське існування.

Коли панотець скінчив і із криласу пролунало: «Буди ім’я господне благословенне», те по всій церкві пронісся глибокий подих. Точно вся громада молящихся цим подихом підтверджувала: «Так, буди благословенно!»

Але із присутніх у церкві всіх уважніше вслухувався в слова батька Павла десятилітній син дрібної землевласниці Сережа Русланцев. Часом він навіть виявляв хвилювання, очі його наповнилися слізьми, щоки горіли, і сам він всім корпусом подавався вперед, точно хотів про що те запитати.

Марья Сергіївна Русланцева була молода вдова й мала крихітну садибу в самому селі. У часи кріпосної залежності в селі було до семи поміщицьких садиб, що відстояли в недалекому друг від друга відстані. Поміщики були дрібнопомісні, а Федір Павлыч Русланцев належав до числа самих бедных: у нього всього було три селянських двори так з десяток двірських. Але тому що його майже постійно вибирали на різні посади, то служба допомагала йому скласти невеликий капітал. Коли наступило звільнення, він одержав, у якості дрібнопомісного, пільговий викуп і, продовжуючи польове господарство на клаптику, що залишився за наділом, землі, міг день у день існувати.

Марья Сергіївна вийшла за нього заміж значний час через послу селянського звільнення, а через рік уже була вдовою. Федір Павлыч оглядав верхи свою лісову ділянку, кінь чого те злякалася, вибила його із сідла, і він расшиб голову об дерево. Через два місяці в молодої вдови народився син.

Жила Марья Сергіївна більше ніж скромно. Рільництво вона порушила, віддала землю в кортому note_226 селянам, а за собою залишила садибу з невеликим шматочком землі, на якому був розведений садок з невеликим огородцем. Весь її господарський живий інвентар полягав в одному коні й трьох коровах; вся прислуга — з однієї родини колишніх двірських, що складалася з її старої няньки з дочкою й одруженим сином. Нянька доглядала за всім у будинку й пестувала маленького Сережу; дочка — кухарювала, син з женою ходили за худобою, за птахом, обробляли город, сад і проч. Життя потекло безшумно. Потреби не відчувалися; дрова й головні предмети продовольства були некуплені, а на покупне майже зовсім запиту не існувало. Домочадці говорили: «Точно в раї живемо!» Сама Марья Сергіївна теж забула, що існує на світі інше життя (вона мигцем бачила її з вікон інституту, у якому виховувалася). Тільки Сережа часом тривожив її. Спочатку він ріс добре, але, наближаючись до семи років, початків виявляти ознаки якої те хворобливої вразливості. Це був хлопчик тямущий, тихий, але в той же час слабкий і хворобливий. Із семи років Марья Сергіївна засадила його за грамоту; спочатку вчила сама, але потім, коли хлопчик став наближатися до десяти років, в ученье взяв участь і батька Павло. Передбачалося віддати Сережу в гімназію, а отже, було потрібно познайомити його хоч із першими підставами древніх мов. Час наближався, і Марья Сергіївна у великій зніяковілості помышляла про майбутню розлуку із сином. Тільки ценою цієї розлуки можна було досягти виховних цілей. Губернське місто відстояло далеко, і переселитися туди при шести семистах річного доходу не представлялося можливості. Вона вже вела про Сереже переписку зі своїм рідним братом, що жив у губернському місті, займаючи невидну посаду, і днями одержала листа, у якому брат погоджувався прийняти Сережу у свою родину. Після повернення із церкви, за чаєм, Сережа продовжував хвилюватися. — Я, ненька, по правді жити хочу! — повторював він. — Так, голубчик, у житті головне — правда, — успокоивала його мати, — тільки твоє життя ще спереду. Діти інакше не живуть, та й жити не можуть, як по правді. — Ні, я не так хочу жити; панотець говорив, що той, хто по правді живе, повинен ближнього від образ захищати. От як потрібно жити, а я хіба так живу? От, намеднись, в Івана Бєдного корову продали — хіба я заступився за нього? Я тільки дивився й плакав. — От у цих сльозах — і правда твоя дитяча. Ти й зробити нічого іншого не міг. Продали в Івана Бєдного корову — за законом, за борг. Закон такої є, що всякий довго свої сплачувати зобов’язаний. — Іван, мама, не міг заплатити. Він і хотів би, так не міг. І нянька говорить: «Бідніше його у всьому селі мужика ні». Яка ж це правда? — Повторюю тобі, закон такої є, і все повинні закон виконувати. Коли люди живуть у суспільстві, те й обов’язками своїми не мають права зневажати. Ти краще про ученье думай — от твоя правда. Надійдеш у гімназію, будь старанний, поводься тихо — це й буде значити, що ти по правді живеш. Не люблю я, коли ти так хвилюєшся. Що не побачиш, що не почуєш — всі як те в серце тобі западає. Панотець говорив взагалі; у церкві й говорити інакше не можна, а ти вуж до себе застосовуєш. Молися за ближніх — більше цього й бог з тебе не запитає. Але Сережа не вгамував. Він побіг у кухню, де в цей час зібралися челядники й пили, заради свята, чай. Куховарка Степанида клопотала біля грубки з рогачем і раз у раз витягала горщик із закипаючими жирними щами. Запах прілої свіжини й святкового пирога просочив все повітря. — Я, нянька, по правді жити буду! — оголосив Сережа. — Ишь із яких пор зібрався! — пожартувала баба. — Ні, нянька, я вірне слово собі дав! Умру за правду, а вуж неправді не скорюся! — Ах, болезный мій! ишь адже що тобі в голівку прийшло! — Хіба ти не чула, що в церкві панотець говорив? За правду життя думати треба — от що! у бій за правду йти всякий повинен! — Відомо, що ж у церкві й говорити! На те й церква дана, щоб у ній про праведні справи слухати. Тільки ти, миленький, слухати слухай, а розумом теж розкидай! — Із правдою те жити оглядываючись треба, — резонно мовив працівник Григорій. — Отчого, наприклад, ми з мамою в їдальні чай п’ємо, а ви в кухні? хіба це правда? — гарячився Сережа. — Правда не правда, а так споконвіку йде. Ми люди простацькі, нам і на кухні добре. Кабы всі те в їдальню пішли, так і кімнат не наготувати б. — Ти, Сергій Федорыч, от що! — знову заступився Григорій, — коли будеш великий — де хочеш сиди: хошь у їдальні, хошь у кухні. А покедова малий, сиди з мамашенькой — краще цієї п