povnij zmist robinzony averchenko a t - Шкільний Всесвіт

Коли корабель тонув, урятувалися тільки двоє:

Павло Нарымский — інтелігент.

Пров Іванов Акациев — колишній шпик.

Роздягнувшись догола, обоє зстрибнули з корабля, що тонув, і швидко заробили руками в напрямку до далекого берега. Пров доплив першим. Він виліз на скелястий берег, став видряпуватися по мокрих каменях, строго запитав його: — Ваш паспорт! Голий Нарымский розвів мокрими руками: — Немає паспорта. Потонув. Акациев насупився. — У такому випадку я буду примушений… Нарымский єхидно посміхнувся. — Ага… Нікуди!.. Пров зачесав потилицю, застогнав від туги й безсилля й потім, мовчачи, гол і смутний, побрів у глиб острова. Потроху Нарымский став улаштовуватися. Зібрав на березі викинуті бурою уламки й деякі речі з корабля, і став улаштовувати з уламків будинок. Пров сутінно стежив за ним, ховаючись за сусіднім стрімчаком і потираючи голі худі руки. Побачивши, що Нарымский уже зводить дерев’яні стіни, Акациев, крадькома, наблизився до нього й голосно закричав: — Ага! Попався! Ви це що робите? Нарымский посміхнувся. — Предвариловку ладу. — Ні, немає… Це ви будинок будуєте! Добре — З!.. А ви будівельний устав знаєте? — Нічого я не знаю. — А дозвіл будівельної комісії у вас є? — Відстанете ви від мене?.. — Немає — З, не відстану. Я вам забороняю зводити цю будівлю без дозволу. Нарымский, уже не обертаючи на Прова уваги, посміхнувся й став приладжувати двері. Акациев важко зітхнув, постояв і потім тихо поплівся в глиб острова. Вибудувавши будинок, Нарымский став улаштовуватися в ньому як можна зручніше. На березі він знайшов ящик із книгами, рушниця й барило солонини. Один раз, коли Нарымскому набридла вічна солонина, він взяв рушницю й поглибився в незайманий ліс із метою настріляти дичини. Увесь час позад себе він почував мовчазну, що безшумно перебігала від дерева до дерева фігуру, що ховається за товстими стовбурами, але не обертав на це ніякої уваги. Побачивши козу, що пробігала, приклався й вистрілив. Через дерево вискочив Пров, схопив Нарымского за руку й закричав: — Ага! Попався… Ви маєте дозвіл на право носіння зброї? Обдираючи вбиту їм козу, Нарымский досадливо знизав плечима. — Чого ви пристаєте? Займалися б краще своїми справами. — Так я й займаюся своїми справами, — обиженно заперечив Акациев. — Потрудитеся здати мені зброя під розписку на зберігання, надалі до розбору справи. — Так я вам віддав! Рушниця — Те я знайшов, а не ви! — За знахідку ви маєте право лише на одну третину… — почав був Пров, але, відчувши всю безглуздість цих слів, обірвав і сердито закінчив: — Ви ще не маєте право полювати! — Чому це? — Ще Петрова дня не було! Закону не знаєте, чи що? — А в вас календар є? — єхидно запитав Нарымский. Пров подумав, переступивши з ноги на ногу, і суворо сказав: — У такому випадку я заарештую вас за порушення пострілами тиші й спокою. — Заарештуйте! Вам доведеться дати мені приміщення, годувати, доглядати за мною й водити на прогулянки! Акациев заморгав очами, пересмикнув плечима й зник між деревами. Вертався Нарымский іншою дорогою. Переходячи по зваленому бурою стовбуру дерева маленьку річку, він побачив на іншому березі стовпчик з якимось написом. Наблизившись, прочитала: — Їзда по мосту кроком. Знизавши плечима, нахилився, щоб угамувати чистою, прозорою водою спрагу, і на прибережному камені прочитав напис: — Не пийте сирої води! За порушення цієї постанови винні піддаються… Заснувши після ситної вечері на своїй теплій постелі із сухих листів, Нарымский серед ночі почув раптом якийсь стукіт і, відчинивши двері, побачив перед собою похмурого й рішучого Прова Акациева. — Що вам завгодно? — Потрудитеся впустити мене для виробництва обшуку. На підставі агентурних відомостей… — А приписання ви маєте? — лукаво запитав Нарымский. Акациев важко застогнав, схопився за голову й з лементом туги й суму кинувся геть із кімнати. Години через два, перед світанком, стукався у вікно й кричав: — Майте на увазі, що я бачив у вас книги. Якщо вони негожого змісту й ви не заявили про зберігання їхньому начальству — винні піддаються… Нарымский солодко спав. Один раз, купаючись у теплом, що дрімало від спеки море, Нарымский відплив так далеко, що ослабшав і став тонути. Почуваючи в ногах зрадницькі судороги, він зібрав останні сили й інстинктивно закричав. У ту ж мінуту він побачив, як, що вічно стирчала за стрімчаком і стежив за Нарымским, фігура поспішно вискочила й, кинувшись у море, швидко поплила до потопаючого. Нарымский опам’ятався на піщаному березі. Голова його лежала на колінах Прова Акациева, що дбайливою рукою розтирав груди й руки потопельника. — Ви живі? — із тривогою запитав Пров, нахиляючись і йому. — Живий. — Тепле почуття подя
ки й жалості ворухнулося в душі Нарымского. — Скажіть… От ви ризикували через мене життям… Урятували мене… Імовірно, я все — таки доріг вам, а? Пров Акациев зітхнув, обвів запалими очами безмежний морський обрій, охоплений полум’ям червоного заходу, — і просто, без рисовки, відповів: — Звичайно, дороги. Після повернення до Росії вам доведеться заплатити біля ста десяти тисяч штрафів або сидіти біля полутораста років. І, помовчавши, додав щирим тоном: — Дай вам бог здоров’я, довголіття й багатства

Додав: