povnij zmist ridnya yekimov b p chast 1 - Шкільний Всесвіт

Міський день пролетів непомітно. Лунякин виїхав з хутора затемна, вчасно в місто встиг і там, колгоспні справи управляючи, ніде начебто не рассиживал, лише перекусив наспіх у якімсь буфеті — і день промайнув. Залишився лише час яке в які магазини заскочити так заїхати до своячки — рідній сестрі дружини, — передати гостинці так привіти. Звідти він вибрався не відразу: повечеряв, новини розповів так вислухав — загалом, тари так бари. Залишали його до ранку, але Лунякин ночувати вирішив у стародавнього товариша, з яким дружив з дитинства, сельхозинститут разом кінчали. Товариш був по народженню людиною міським, але з малого років подовгу жив на хуторі, у діда з бабкою. У дитинстві й младости бедокурили разом, потім училися в інституті. Закінчивши навчання, товариш залишився в місті. Лунякин повернувся до себе, у колгосп. Але старе не забувалося. Намагалися, по можливості, бачитися. І нині, коли випадок випав, Лунякин вирішив заночувати в друга. А там, куди Лунякин поспішав, гостей не чекали. Уже збиралися лягати спати, додивлялися телевізор, позевывая. За вікном стихало місто: гул машин, громыханье трамваїв полегоньку утишивались. І отут з’явився нежданий гість — Лунякин.Прибув гість, і квартира немов скинула дрімоту. Хазяїн пішов долілиць, у двір, відмикати гараж. Своєї машини поки не було, але гараж був. Господарка готовила швидку вечерю. Хазяйська ж дочка хрумтіла хутірським гостинцем — репкою. Тепер, по весні, тим більше в місті, цей нехитрий овоч був едов і солодкий.Коли мужики повернулися у квартиру, уже й господарка ріпкою балувалася, гризла. Гість засміявся, запитав: — Краще ваших апельсинів? Те — Те… Ти пам’ятаєш? — звернувся він до хазяїна. — Раніше — Те як її любили. По краї левади насадить матір, залишить у зиму, а рано навесні, ще ніякої зелені ні, так в охотку їмо. Потім перестали саджати, забули. А це наш новий агроном привіз, говорить, лікувальне, від всіх хвороб, називається топінамбур. Получше розглянув: так це ж ріпка! Пам’ятаєш? — Ріпка… — передражнила гостя господарка. — Ти чого око не показувало всю зиму? Немає й немає… — Наскучали? — запитав Лунякин. — Приїхали б на провед. Дурачья зима якась, — поскаржився він. — Те одне, те інше. Зимівля важка. Потім знову мене в район сватали, ледве відбився.Лунякин головував у колгоспі, і котрий рік уже кликали його в район. — Не хочеш у начальство? — Немає. Не бажаю. А потім я ногу зламав, — згадав він. — Так… Угораздило. На рівному місці сигнул і не встав. Зросталася погано. Видно, уже не молоденькі, — поскаржився він. — Ну так? — зачудувалася господарка. — Слава богові, дійшло. — И, подивившись із посмішкою на чоловіка й гостюючи, додали глумливо: — Наречені… — Отженихались… — покачав головою Лунякин. — Отгулялись седоклокие… — скуйовдив він свої густі чорні волосся у твердих кільцях. Сивини там було не порахувати. — Отгулялись… Тепер от чия пора, — ступнув він до хазяйської дочки, обіймаючи неї. — Мої дівки веліли тебе привезти. Канікули адже… Трійок — Те немає? — Ні, — відповіла дівчинка. — Ну, і поїхали. Завтра піднімемося — і гайда. Справи я зробив. — А секція? А музика? — всполошилась господарка. — Так там і канікули — те — кіт наплакав. Тиждень усього. — Мама… — просяще простягнула дівчинка. — Поїдемо, поїдемо, — заспокоїв її Лунякин. — Мені дівки наказували — вище начальство. Вони вуж відколи галасують. Моди їм міські розповіси, пісні. Молочка поп’єш. Заморилося дите зовсім, із секціями з вашими, — пошкодував він.Хазяйська дівчинка й впрямь дивилася не боляче добре. Росла, але в юній худорбі: з тонкими руками, кутастими, худими плічками. — Ну, добре, поїдь, — дозволила мати. — Але щоб от така приїхала… — надула вона щоки. — Хутірська.. — Зробимо, — пообіцяв гість. — Поставимо на інтенсивну відгодівлю. У нас худобина за добу по кілограму приросту ваги дає. А ми чим гірше? А? — запитав він. — Даєш кілограм приросту ваги? Беремо зобов’язання? — Беремо, — весело погодилася дівчинка. — От і добре. А де дедуня? — згадав раптом гість. — Або вже спати влігся? З курми? Або на гості подався? Хазяїн змішався, розгублено подивився на дружину, але й та не відразу найшлася, завмерши з недоїденою ріпкою в руках. Дівчинка, дочка їх, глянула на батьків, що змовкли, і сказала спокійно: — Дідусь у нас не живе. Він тепер у будинку старих. — Не бовтай, чого не розумієш! — обірвала її мати. — Скільки разів говорити, не в будинку старих, а в будинку ветеранів війни. Ветеранів війни, — підкреслила вона. — Це величезна різниця. А ти плетеш… Іди лягай спати! Ранком не добудишся, не піднімеш неї, а вве
чері…Дівчинка опустила очі й пішла, господарка продовжувала мову: — Почує десь і плете. Повторює чужі дурості. Не варить голова. Піду і я лягати, — раптово вирішила вона. — Учора так погано спала, і завтра ледве світло… Так набридло…Вона пішла, і чоловіки залишилися одні, у тісній кухні, за столом, друг перед іншому.На волі відходив до нічного спокою вечірнє місто. Рідше й звучніше бігли по гучній вулиці, що порожніє, трамваї. У небі, над дахами, осторонь західної, світила неяскрава, але чиста зоря. У кухні темніло. Мовчати було обтяжливо. Хазяїн почав розмову: — Тебе куди в район — те сватали? — У керування, — не відразу відповів гість. — Не хочеш? — Немає. Папірця перебирати, на людей цобекать так забігати начальству вперед, в очі заглядати. Змолоду не звик, а тепер…Вони сиділи друг проти друга, два нестарих ще мужики — ледве за сорок обом, — плечисті, міцні, але в ранній сивині.Говорили про міські так хутірські новини, перекидалися словами, але в очі один одному боялися глянути. — тому що ж з дідом — те? — не витримав нарешті Лунякин. — Що ж ви його так? Хазяїн зітхнув, відповів знехотя:А чого дід? Дід живе непогано. Можна сказати, у Христа за пазухою. Будинок ветеранів війни. Для ветеранів спеціально побудували. Зараз, знаєш, як до цієї справи ставляться. Для них — краще. Там все блищить. Кахель югославський, пластик, красочка теж імпортна, паркет, килими, зимовий сад, усякі процедурні кабінети, лікарів купа. За ними, як за дітьми малими.Хазяїн починав говорити начебто знехотя й ледве винувато, але поступово смілішав, підняв голову, і голос його звучав твердіше. — лікарі, медсестри — весь персонал… В обкомівській лікарні такого немає. Кондиціонери, квіти, харчування.Лунякин сидів всі так само, склонясь над столом. Він слухав і чув всі, але бачився йому чомусь не шик — блиск із югославським яскравим кахлем і килимами, а якась непоказна комнатенка, лікарняна коечка й дід — під сірою казенною ковдрою. Бачилося таке — і все.Діда відвезли з хутора минулої восени, ще по теплу. Вийшло всі якось швидко: приїхали, забрали, будинок вдало продали. Гарний був у старого будинок, і дивилися за ним добре, бабка рук не жалувала. Навесні стара вмерла, залишився дід сиротою. Лише онук у місті так ще племінник. Туди його й забрали. — Ти от з’їздиш, подивишся й зрозумієш, — розповідав хазяїн. — Туди абы кого не беруть. Через обком улаштовував. Дід туди з охотою. Спочатку в госпіталі лежав, підліковувався. Йому там сподобалося. Навколо такі ж старі. Є з ким поговорити, не нудно. А можливість з’явилася в будинку ветеранів — він погодився, і не жалує. — Про — Хо — Хо… — неголосно сказав гість. — Дід, дід… Живемо, живемо… І на особі його з’явилася, зовсім недоречно, посмішка. Дивився він убік, у вікно, де остигало вечірнє небо. — Пам’ятаєш, на пасіці в нього жили? — раптом запитав він хазяїна.Давно те було, у роки хлоп’ячі, але згадалася ясно: опушка займищного лісу, блакитні вулика, гудіння бджіл, медогонка… упереміж ручки її крутили, і тягучий медяний струмінь, світлий у сонце, лилася й лилася. І дід, припадаючи на калеченую ногу, метушився поруч.Хазяїн заварив свіжого чаю, гостеві налив і собі, сьорбнув пахучого пития й сказав, піднімаючи ока на Лунякина: — Я почуваю, ти зараз на мене грішиш. Розумію… Мол, дід тобі стільки допомагав, замість матері — батька залишився. Так, допомагав. Багато допоміг. Спасибі йому. Але я — те хочу як краще. Теж по^ — гарному. — Для кого краще? — Як для кого? Для діда. Йому там спокійніше: відхід, лікарі, ровесники навколо. Поговорять, поговорять. Веселей іде життя. А тут він у чотирьох стінах, один так один. Лише ввечері збираємося. Йому й поїсти по — людськи ніхто не подасть. І з ногою в нього зовсім погано стало. У туалет і те… Поки дошкандыляет… Дивишся, обсикается. А там краще. — краще — те, може, і краще, — задумливо сказав Лунякин. — Але навіщо ви його сюди тягли? Бабусю цю прогнали. Вони б, може, жили й жили… — Хто неї проганяв, вона сама пішла. — Розповідай… — посміхнувся Лунякин. — Твоя ж на неї шуміла. Іди! Ти — чужа! — передражнив він. — Хочеш завладать! — Але це ж правда, — заступився за дружину хазяїн. — Вона й хотіла захопити все. Бабаня вмерла, і вона відразу підлізла. Любов… У такі — те роки… На пенсію дідову вона поласилася так на хату. От і все.Після смерті дружини до діда прихилилася, теж самотня, жінка похилого віку. Спочатку приходила зварити так випрати, а він у її господарстві допомагав сокирою так молоткомпотом вона зовсім до нього перейшла. Але ненадовго. Приїхав з міста онук з женою й поламали все. — А зараз краще вийшло? — запитав Луня