povnij zmist pudya zhitkov b chast 1 - Шкільний Всесвіт

Тепер я великий, а тоді ми із сестрою були ще маленькі.От раз приходить до батька якийсь важливий громадянин.Страшно важливий. Особливо шуба. Ми підглядали в щілинку, поки він у прихожей роздягався. Як розгорнув шубу, а там жовте пухнате хутро й по хутру всі хвостики, хвостики… Черноватенькие хвостики. Начебто з хутра ростуть. Батько розкрив у їдальню дверей: — Будь ласка, прошу.Важливий — весь у чорному, і чоботи начищені. Пройшов, і двері замкнули.Ми выкрались зі своєї кімнати, підійшли навшпиньках до вішалки й гладимо шубу. Мацаємо хвостики. У цей час приходить Яшка, сусідній хлопчисько, рудий. Як був: у валянках уперся й у башлику. — Ви що робите?Таня тримає хвостик і запитує тихо: — А як по — твоєму: росте так з хутру хвостик або потім прироблений?А Рудий репетує як у дворі: — А чого? Візьми так спробуй.Таня говорить: — Тихіше, дурень: там один важливий прийшов.Рудий не вгамовує: — А що таке? Говорити не можна? Я не лаюся.З валянок сніг не збив і стежить мокрим. — Візьми так потягни, і буде видать. Дурка яка! Видать бабу… От він так зараз, — і Рудий кивнув мені й мигнув хоробро.Я сказав: — Ну так, баба, — і смикнув за хвостик. Не дуже сильно потягнув: тільки почав. А хвостик — пак! і відірвався.Танька ойкнула й руки склала. А Рудий став кричати: — Відірвав! Відірвав!Я став сунути скоріше цей хвостик назад у хутро: думав, як — небудь так пристане. Він упав і ліг на підлогу. Такий пушистенький лежить. Я схопив його, і ми всі побігли до нас у кімнату. Танька говорить: — Я піду до мами, ревіти буду, — нічого, може, і не буде.Я говорю: — Дурка, не смій! Не говори. Нікому не смій!Рудий сміється, проклятий. Я суну хвостик йому в руку: — Візьми, візьми, ти ж говорив…Він руку отдернул: — Що ж, що говорив! А рвав — те не я! Мені яка справа!Потер рукавицею ніс — і до дверей.Я Таньке говорю: — Не смій ревіти, не смій! А те зараз запитувати почнуть, і все пропало.Вона говорить і от — от зареве: — Підемо подивимося, може бути, непомітно? Раптом непомітно?Я тримав хвостик у кулаку. Ми пішли до вішалки. І от все ровно — рівно йдуть хвостики, досить густовато, а отут пропуск, порожньо. Видно, відразу видно, що не вистачає.Я раптом говорю: — Я знаю: приклеїмо.А клей у тата на письмовому столі, і якщо будеш брати, то неодмінно запитають: навіщо? А потім, там у кабінеті сидить цей важливий, і входити не можна.Танька говорить: — Заховаємо, краще заховаємо, тільки скоріше! Подалі, в іграшки.У Таньки були ляльки, лялькові ліжечка. Ні, туди не можна. І я засунув хвостик у поламаний паровоз, у середину.Ми узялися за ляльок і дуже приблизно грали в гості, начебто б на нас увесь час хто дивиться, а ми показуємо, як ми добре граємо.У цей час чуємо голосу. Важливий гуде басом. І от уже вони в прихожей, і покоївка Фрося затупотіла мимо й говорить скоренько: — Зараз, зараз шубу подам.Ми так з ляльками й завмерли, ледве руками ворушимо.Таня тремтить і бурмоче за ляльку: — Здрастуйте! Як ви поживаєте? Скільки вам років? Як ви поживаєте? Скільки вам років?Раптом двері до нас відчиняється: батько розгорнув. — А от це, — говорить, — мої паливоди.Важливий коштує у дверях, чорна борода кругла, дрібним баранчиком, і посміхається товстою особою: — А, молоде покоління!Ну, як усі говорять.А за ним коштує Фроська й тримає шубу нараспашку. Батько насупився, мотнув нам головою. Танька зробила кривий реверанс, а я що було сили шаркнув ніжкою. — Граєте? — сказав важливий і вступив у кімнату. Присів навпочіпки, взяв ляльку. І я бачу, у дверях дурка Фроська коштує й розтягла шубу, начебто навмисно розіпнула й показує. І це порожнє місце без хвостика так і світить. Важливий взяв ляльку й запитує: — А цю панянку як же кличуть?Ми обоє крикнули в один голос: — Варячи!Важливий засміявся: — Дружно живете.І бачить раптом у Таньки сльози на очах. — Нічого, нічого, — говорить, — я не зіпсую.І скоріше подав пальчиками ляльку. Піднявся й порвав Таню по спині. Він пішов прямо до шуби, але дивився на батька й не дивлячись став попадати в рукави. Загорнув шубу; Фроська підсуває глибокі калоші.Не може бути, щоб батько не помітив. Але батько дуже веселий увійшов до нас і сказав сміючись: — Навіщо ж конем таким?І представив, як я шаркнув.У цей день ми з Танькой про хвостик не говорили. Тільки коли пили ввечері чай, те все переглядали через стіл, і обоє знали, що про хвостик. Я навіть раз, коли ніхто не дивився, обвів пальцем по скатертині, начебто хвостик. Танька бачила й зараз же уткнулась у чашку.Потім мені стало весело. Я піймав Ребика, нашого собаку, затис його хвіст у кулака, щоб з руки стирчав тільки кінчик, і показав Таньке. Вона за