povnij zmist pryanikovij budinochok perro sh - Шкільний Всесвіт

Пряниковий домикдавным — давно жилися — були брат і сестра, Жан і Марі. Батьки їх були дуже бідні, і жили вони в старому домішці на узліссі лісу. Діти з ранку до ночі працювали, допомагаючи батькові — дроворубові. Часто вони верталися додому такі втомлені, що в них навіть не було сил повечеряти. Втім, нерідко траплялося, що вечері в них взагалі не було, і вся сім’я лягала спати голодної. — марі, — говорив іноді Жан, коли, голодні, вони лежали в темній кімнаті й не могли заснути, — мені так хочеться шоколадного пряничка. — спи, Жан, — відповідала Марі, що була старше й розумніше свого брата. — ох, як хочеться з’їсти великий шоколадний пряник з ізюмом! — голосно зітхав Жан.Але шоколадні пряники з ізюмом не росли на деревах, а в батьків Марі й Жана не було грошей, щоб поїхати в місто й купити їхнім дітям. Як тільки неділі були для дітей радісними. Тоді Жан і Марі брали кошика й відправлялися в ліс по гриби і ягоди. — не йдете далеко, — завжди нагадувала мати. — нічого з ними не трапиться, — заспокоював її батько. — Їм кожне дерево в лісі знайомо.Один раз у неділю діти, збираючи гриби і ягоди, так захопилися, що не помітили, як наступив вечір.Сонце швидко зникло за темними хмарами, а гілки ялин зловісно зашуміли. Марі й Жан у страху оглянулися навколо. Ліс уже не здавався їм таким знайомим. — мені страшно, Марі, — пошепки сказав Жан. — мені теж, — відповіла Марі. — Здається, ми заблудилися.Більші, незнайомі дерева були схожі на німих велетнів із широкими плечима. Те там, те тут у хащі блискали вогники — чиїсь хижі очі. — марі, я боюся, — знову прошептав Жан.Стало зовсім темно. Тремтячі від холоду діти пригорнулися друг до друга. Десь поблизу ухала сова, а здалеку доносилося виття голодного вовка.Страшна ніч тривала нескінченно. Діти, прислухаючись до лиховісних голосів, так і не заплющили очей. Нарешті між густими кронами дерев блиснуло сонце, і поступово ліс перестав здаватися похмурим і страшним. Жан і Марі піднялися й пішли шукати дорогу додому.Ішли вони, ішли по незнайомих місцях. Навкруги росли величезні гриби, набагато більше тих, що вони звичайно збирали. І взагалі все було якимось незвичайним і дивним.Коли сонце було вже високо, Марі й Жан вийшли на галявину, посередині якої стояв будиночок. Незвичайний будиночок. Дах у нього була із шоколадних пряників, стіни — з рожевого марципана, а забір — з більших мигдальних горіхів. Довкола нього був сад, і росли в ньому різнобарвні цукерки, а на маленьких деревцях висіли більші ізюмини. Жан не вірив власним очам. Він подивився на Марі, ковтаючи слинки. — пряниковий будиночок! — радісно викликнув він. — садок із цукерок! — вторила йому Марі.Не втрачаючи ні мінути, що виголодалися діти кинулися до чудесного будиночка. Жан відламав від даху шматок пряника й прийнявся уплітати його. Марі зайшла в садок і стала ласувати те марципановими морквинами, то мигдалем із забору, то ізюмом з деревця. — який смачний дах! — радувався Жан. — спробуй шматочок забору, Жан, — запропонувала йому Марі.Коли діти наїлися незвичайних ласощів, їм схотілося пити. На щастя, посередині садка був фонтан, у якому, переливаючись всіма квітами, дзюрчала вода. Жан отхлебнул з фонтана й здивовано викликнув: — так це ж лимонад!Обрадувані діти жадібно пили лимонад, як раптом з — за рогу пряникового будиночка з’явилася згорблена бабуся. У руці в неї був ціпок, а на носі сиділи дуже товсті окуляри. — смачний будиночок, не чи правда, дитинки? — запитала вона.Діти мовчали. Перелякана Марі пролепетала: — ми… ми втратилися в лісі… ми так проголодались…Бабуся, здавалося, зовсім не розсердилася. — не бійтеся, ребятки. Входите в будинок. Я вам дам ласощів повкуснее, чим ці.Як тільки двері будиночка захлопнулася за Марі й Жаном, бабуся змінилася до невпізнанності. З доброї й привітної вона перетворилася в злу відьму. — от ви й попалися! — прохрипіла вона, потрясаючи своєю ключкою. — Хіба це добре, є чужий будинок? Ви мені заплатите за це!Діти затремтіли й у страху пригорнулися друг до дружку. — А що ви за це з нами зробите? Напевно, ви все розповісте нашим батькам? — злякано запитала Марі.Відьма розреготалася. — ну вуж тільки не це! Я дуже люблю дітей. Дуже!І перш ніж Марі отямилася, відьма схопила Жана, вштовхнула його в темний прикомірок і закрила за ним важкі дубові двері. — марі! — чулися вигуки хлопчика. — Мені страшно! — сиди тихо, негодник! — прикрикнула відьма. — Ти їв мій будинок, тепер я знімання тебе! Але спочатку мені треба трошки відгодувати тебе, а то ти занадто худенький.Жан і Марі голосно заплакали. Зараз вони готові були віддат