povnij zmist proshhaj gulsary ajtmatov ch 1 10 - Шкільний Всесвіт

1На старому возі їхала стара людина. Буланий іноходець Гульсары теж був старим конем, дуже старим…Дорога піднімалася на плато томливо довго. Серед сірих, пустельних пагорбів узимку вічно крутить поземка, улітку жара коштує, як у пеклі.Для Танабая цей підйом завжди був сущим покаранням. Не любив він повільної їзди, ну просто не переносив. У молодості, коли досить часто доводилося їздити в райцентр, щораз по дорозі назад він пускав коня в гору галопом. Не жалував його, нахлестывая камчой. Якщо ж їхав з попутниками на мажарі, так притім запряженої биком, зстрибував на ходу, мовчачи брав свій одяг і йшов пішки. Ішов люто, як в атаку, і зупинявся, тільки піднявшись на плато. Там, вистачаючи ротом повітря, чекав повзучу внизу колимагу. Від швидкої ходьби серце скажено колотилося й кололо в груди. Але хоч і так, а все — таки краще, ніж тягтися на биках.Покійний Чоро любив, бувало, подтрунить над дивацтвом друга. Він говорив: — Хочеш знати, Танабай, чому тобі не везе? З нетерпіння. Їй — богу. Всі тобі скоріше так скоріше. Революцію світову подавай негайно! Так що революція, звичайна дорога, підйом з Олександрівки й той тобі невмоготу. Всі люди як люди, їдуть спокійно, а ти зіскочиш — і бігцем у гору преш, точно за тобою вовки женуться. А що виграєш? Нічого. Однаково сидиш там нагорі, чекаєш інших. І у світову революцію один не підхопишся, урахуй, будеш чекати, поки всі підтягнуться.Але це було давно, дуже давно.Цього разу Танабай і не помітив, як минув Александровский підйом. Звик, виходить, до старості. Їхав ні незабаром, ні тихо. Їхав, як їхалося. Тепер він завжди відправлявся в шлях один. Тих, хто ватагою ходив з ним колись по цій шумній дорозі, уже не знайдеш. Хто загинув на війні, хто вмер, хто сидить будинку, століття свій доживає. А молодь їздить на машинах. На жалюгідній шкапі тягтися з ним не буде.Колеса стукали по старій дорозі. Довго ще стукати ім. Спереду лежав степ, а там, за каналом, треба було ще їхати передгір’ям.Він уже давно почав зауважувати, що кінь начебто здає, слабшає. Але зайнятий своїми нелегкими думками, не дуже турбувався. Хіба вже таке лихо, що кінь притомився в дорозі? Не таке бувало. Довезе, дотягне…Та й звідки він міг знати, що його старий іноходець Гульсары, прозваний так за свою незвичайну ясно — жовту масть, останній раз у своєму житті переборов Александровский підйом і зараз віз його останні версти? Звідки йому було знати, що голова коня кружлялася, як від дурману, що в його помутнілому погляді земля плила кольоровими колами, кренилася з боку на бік, зачіпаючи небо те одним, те іншим краєм, що дорога перед Гульсары часом раптом обривалася в темну порожнечу й коневі здавалося, що спереду, куди він тримає шлях і де повинні бути гори, пливе червонуватий туман або дим?______________ Гульсары — жовта квітка, жовтець.Глухо й затяжно нило давно надсаджене серце коня, дихати в хомуті ставало всі трудней. Різала, збившись набік, шлея, а з лівої сторони під хомутом постійно кололо щось гостре. Може, це була колючка або кінчик цвяха, що виліз із повстяного підбиття хомута. ранка, Що Відкрилася, на старої мозолистої намятине плеча нестерпно палила й зудела. І ноги усе більше тяжчали, точно він ішов по мокрому поораному полю.Але старий кінь все — таки йшов, пересилюючи себе, а старий Танабай, зрідка підганяючи його, посмикував вожжами й усе думав свою думу. Йому було про що думати.Колеса стукали по старій дорозі. Гульсары поки ще йшов усе тією же звичною інохіддю, всі тим же особливим ритмом, тротом, з якого він жодного разу не збивався з тих пор, як уперше встав на ноги й непевно затрусив по лузі за своєю матір’ю — великою гривастою кобилою.Гульсары був інохідцем від народження, і за його знамениту інохідь випало йому в житті багато гарних і багато гірких днів. Раніше нікому б не спало на думку запрягти його у віз, це було б блюзнірством. Але, як говориться, якщо лихо звалиться на коня — кінь буде загнузданим воду пити, якщо лихо звалиться на молодця — молодець і вбрід піде в чоботах.Все це було, залишилося далеко за. Тепер іноходець ішов до свого останнього фінішу з останніх сил. Ніколи так повільно не йшов він до фінішу й ніколи так швидко не наближався до нього. Остання риса увесь час була від нього на відстані одного кроку.Колеса стукали по старій дорозі.Відчуття нестійкості земної твердіні під копитами смутно сколихнуло в згаслій пам’яті коня ті давні літні дні, той мокрий хиткий луг у горах, той дивний і неймовірний мир, у якому сонце іржало й скакало по горах, а він, глупыш, пускався навздогін за сонцем через луг, через річк