povnij zmist pro shho plachut konya abramov f a chast 1 - Шкільний Всесвіт

ПРО ЩО ПЛАЧУТЬ Лошадивсякий раз, коли я спускався із сільського угора на луг, я як би знову й знову попадав у своє далеке дитинство — у мир пахучих трав, бабок і метеликів і, звичайно ж, у мир коней, які паслися на прив’язі, кожна біля свого кола.Я частенько брав із собою хліб і підгодовував коней, а якщо не траплялося хліба, я однаково зупинявся біля них, дружелюбно поплескував по спині, по шиї, подбадривал ласкавим словом, тріпав по теплих оксамитових губах і потім довго, ледве не весь день, відчував на своїй долоні ні із чим не порівнянний кінський душок.Самі складні, самі суперечливі почуття викликали в мене ці коні.Вони хвилювали, радували моє селянське серце, надавали пустельному лугу з рідкими купинами й кустиками верболозу свою особливу — кінську — красу, і я міг не мінутами, годинниками дивитися на цих добрі й розумних тваринах, вслухуватися в їх одноманітне похрустывание, перерива_ зрідка те незадоволеним пофыркиванием, те коротким всхрапом — курна або неїстівна травичка попалася.Але найчастіше коня ці викликали в мене почуття жалості й навіть якоїсь незрозумілої провини перед ними.Конюх Миколка, вічно п’яний, іноді й день і ніч не заявлявся до них, і навколо кола не те що трава — дернина була згризена й вибита дочерна. Вони постійно нудилися, умирали від спраги, їх дошкуляв гнус — у затишні вечори сірою хмарою, хмарою клубився над ними комар і мошкара.Загалом, що говорити, — нелегко жилося бідолахам. І тому — те я як міг намагався скрасити, полегшити їхню частку. Та й не тільки я. Рідка старушонка, рідка баба, виявившись на лузі, проходила повз них байдуже.Цього разу я не йшов — біг до коней, тому що кого ж я побачив сьогодні серед них? Свою улюбленицю Клару, або Рыжуху, як я називав її запросто, по — бывалошному, за звичаєм тих часів, коли ще не був ні Громов, ні Ідей, ні Перемог, ні Ударників, ні Зірок, а були Карьки й Карюхи, Лійки й Воронухи, Гнедки й Гнедухи — звичайні коні зі звичайними кінськими іменами.Рыжуха була тих же статей і тих же кровей, що й інші кобили й мерини. З породи так званих мезенок, конячок невеликих, непоказних, але дуже витривалих і невибагливих, добре пристосованих до тяжких умов Півночі. І діставалося Рыжухе не менше, ніж її подругам і товаришам. У чотири — п’ять років у неї вже була збита спина під седелкой, помітно відвиснуло черево й навіть вену в пахах починали пухнути.І все — таки Рыжуха вигідно виділялася серед своїх родичів.На деякі з них просто сили не було дивитися. Якісь неохайні, занепалі, з невилинялої клочкастой шкірою, із гнійними очами, з якоюсь тупою покірністю й приреченістю в погляді, у всій понурій, згорбленій фігурі.А Рыжуха — немає. Рыжуха була кобилка чиста, так до того ж ще зберегла свій веселий, безжурний характер, норовистість молодості.Звичайно, углядівши мене, що спускається з угора, вона вся підбиралася, витягалася в струнку, подавала свій дзвінкий голос, а іноді широко, наскільки дозволяла мотузка, оббігала навколо кола, тобто робила, як я називав це, своє привітальне коло радості.Сьогодні Рыжуха при моєму наближенні не виявила ні найменшої наснаги. Стояла біля кола нерухомо, скам’яніло, истово, як уміють стояти тільки коня, і нічим, рішуче нічим не відрізнялася від інших кобил і коней.«Так що з нею? — із тривогою подумав я. — Хвора? Забула мене за цей час?» (Рыжуха два тижні був на далекій косовиці.)Я на ходу став відламувати від буханця великий шматок — із цього, з підгодівлі, почалася наша дружба, але отут кобила й зовсім спантеличила мене: вона відвернула голову убік. — Рыжуха, Рыжуха… Так це ж я…я…Я схопив неї за густу із проседью чубчик, що сам же й підстриг тижня три назад — геть — чисто забивало ока, притяг до себе. І що ж я побачив? Сльози. Більші, з добру фасолину, кінські сльози. — Рыжуха, Рыжуха, так що з тобою?Рыжуха мовчачи продовжувала плакати. — Ну, добре, у тебе горі, у тебе лихо. Але ти можеш сказати, у чому справа? — У нас отут суперечка один був… — У кого — у нас? — У нас, у коней. — У вас суперечка? — зачудувався я. — Про що? — Про кінське життя. Я їм сказала, що були часи, коли нас, коней, жалували й берегли пущі всього на світі, а вони підняли мене на сміх, сталі знущатися треба мною… — і отут Рыжуха знову розплакалася.Я насилу заспокоїв її. І от що зрештою розповіла вона мені.На далекій косовиці, з якого тільки що повернулася Рыжуха, вона познайомилася з однією старою кобилою, з якої на парі ходила в кінній косарці. І от ця стара кобила, коли ним ставала зовсім невмоготу (а робота там була каторжна, на зношування), починала подбадривать її своїми пісн