povnij zmist pro sebe lixachov d chast 1 - Шкільний Всесвіт

Лихачов Дмитро Сергійович

Про себе

Зміст

ГІМНАЗІЯ Й РЕАЛЬНЕ УЧИЛИЩЕ К. И. ТРАВНЯ

УРОКИ МАЛЮВАННЯ В УЧИЛИЩЕ ТРАВНЯ

РОЗУМНИЙ

ЗОВНІШНІ ВРАЖЕННЯ

ЖИТТЯ В ПЕРШІЙ ДЕРЖАВНІЙ ДРУКАРНІ

ШКОЛА ЛЕНТОВСКОЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ВИДАВНИЦТВО АКАДЕМІЇ НАУК СРСР

СПРОБИ ПИСАТИ

РОБОТА В ПУШКІНСЬКОМУ БУДИНКУ

Наукові інтереси це не зовсім те, що наукові погляди. Формування поглядів не може бути зведене до особливостей життєвих обставин, зустрічей, знайомств, до виховання в сім’ї, школі. Але й в інтересах учених багато чого залежить не тільки від життєвих умов і побутових обставин, а від стану науки, від її внутрішніх потреб і можливостей, що відкриваються. На відомому етапі розвитку інтересів ученого, а тим більше його поглядів, вони диктуються не ззовні, а визначаються станом науки. Проте формування інтересів ученого під впливом життєвих обставин, школи, учителів, наукових керівників і першого років роботи заслуговує на увагу незалежно від того великої або малий перед нами вчений, великий або скромний його внесок у науку. Тому я й дозволю собі писати про формування своїх наукових інтересів і розраховувати на увагу читачів. Право на спогади має кожний, але в цій статті не спогаду, а спроба визначити, що й коли, під впливом яких обставин сформувалося з моїх інтересів.

Що я вважаю важливим пояснити?Чому я обрав своєю спеціальністю філологію.Чому у філології я зволів усьому заняття древньою російською літературою.Чому я надаю таке велике значення в заняттях Древньою російською літературою вивченню рукописів і текстологічної інтерпретації їхнього тексту.Чому я цікавлюся історією літератури по перевазі як історією культури.Чому історичний підхід повинен, з мого погляду, домінувати в усіх — приватних дослідженнях і більших концепціях по древній російській літературі.Чому інтерес до прошлому я інтерпретую як турботу про майбутнє.

Не на все із цих питань мені вдасться відповісти в підлогу ний мері точно й однозначно: життєвий досвід занадто різноманітний і не завжди прямий і ясний.

Я народився в среднеинтеллигентской сім’ї. Мій батько був інженер — електрик, що домігся вищого електротехнічного утворення тільки завдяки своїй енергії й працездатності. Уже в старших класах реального училища він заробляв собі на життя репетиторством, а в студентські роки й викладанням у реальному училищі Шкловского батька відомого літературознавця В. Б. Шкловского.

Відому роль зіграло для мене захоплення моїх батьків Маріїнським балетом, а потім бешкетна й захоплююча атмосфера артистичної молоді в дешевій дачній місцевості під Петербургом Куоккале. Імена багатьох знаменитих художників, акторів, письменників, що жили в Куоккале або тільки відвідували її, були для мене живими й повсякденними. Многим у своєму вихованні я зобов’язаний школам, у яких учився. У старшому підготовчому я вчився в Гімназії Людинолюбного суспільства на Крюковом каналі.

ГІМНАЗІЯ Й РЕАЛЬНЕ УЧИЛИЩЕ К. И. ТРАВНЯ

В 1915 р. я надійшов у Гімназію й реальне училище К. И. Травня на 14 — й лінії Васильевского острова. До цього часу мій батько одержав у завідування електричну станцію при Головному керуванні почт і телеграфів і казенну квартиру при цій станції. День і ніч квартира наша содрогалась від дії парової машини. Зараз цієї станції й згадки нема. Двір порожній, немає й нашої квартири. Але тоді відвідування станції робило мені велику приємність. Величезне колесо оберталося поршнем, воно блищало від масла, було надзвичайно гарним. В училище Травня мені треба було їздити на трамваї, але пробитися в трамвай було надзвичайно важко: площадки були забиті солдатами ( , як їх називали). Їм дозволялося їздити безкоштовно, але тільки на площадках вагонів. Жили ми поруч із Конногвардейским. бульваром, і я насолоджувався тоді вербними базарами, де можна було поштовхатися біля букіністичних ларь ков, купити народні іграшки й іграшки спеціально вербні (начебто, чортів на шпильках для приколювання до пальто, акробатів на трапеціях та ін.) і поласувати вербними стравами.

Вербний тиждень був кращим тижнем для дітей у ста ром Петрограді, і саме тут можна було відчути народні веселощі й красу народного мистецтва, привозимого сюди із усього Заонежья.

Адже Петербург — Петроград не тільки стояв особою до Європи, що відчувалося насамперед у його строкатому населенні (німці, французи, англійці, шведи, фіни, естонці наповнювали собою й школу К. И. Травня), але за його спиною перебувала вся Російська Північ із його фольклором, народним мистецтвом, народною архітектурою, з поїздками по ріках і озерам, близькістю до Новгорода та ін., та ін.

Про Гімназію й реальне училище К. И. Травня написано багато. Є спеціальні ювілейні видання, багато написане в А. Н. Бенуа, виданих у серії, є й недавня стаття в журналі [на жаль, посилання перенести в эл. версію не вдалося]. Не буду повторювати всього того гарного, що про неї вже повідомлялося; відзначу тільки, що школа ця зіграла більшу роль у моєму житті. Я почував себе там прекрасно й, якби не труднощі дороги, не міг би й бажати кращого.

Я взрослел і був саме в такому віці, коли особливо важко переживаються військові невдачі. Обговорення військових невдач і всіх обурливих безладь в уряді й у російської армії займали неабияке місце у вечірніх сімейних розмовах, тим більше що все про що виходило було начебто відразу, поруч. Распутін по був у ресторанах і будинках, які я бачив, повз які гуляв, солдат навчали зовсім поруч на будь — якій вільній площі, спектаклі починалися з томливого виконання всіх гімнів союзних Росії держав і насамперед з бельгійського гімну. Національне почуття й ущемлялося, і підігрівалося. Я жив звістками З, слухами, надіями й побоюваннями.

Школа К. И. Травня наклала сильний відбиток і на мої інтереси, і на мій життєвий, я б сказав світоглядний, досвід. Клас був різношерстий. Учився й онук Мечникова, і син банкіра Рубинштейна, і син швейцара. Викладачі теж були різні. Старий травневий викладач Михайло Григорович Горохів навчав нас два роки перспективі майже як точній науці; викладач географії изумительно розповідав про свої подорожі й по Росії, і за кордоном, демонструючи діапозитиви; бібліотекар уміла порекомендувати кожному своє. Я згадую ті кілька років, які я провів у Травня, з великою вдячністю. Навіть поважний швейцар, що привітав нас по — німецькому, а прощався по — італійському, учив нас увічливості власним прикладом, як багато все це значило для нас, хлопчиків!

Учителі не змушували нас видавати витівок, дозволяли на змінах грати в шумні ігри й возитися. На уроках гімнастики ми головним чином грали в активні ігри такі, як гилка, пальники, хэндбол (ручний м’яч). На шкільні канікули виїжджали всією школою в якийсь маєток на станцію Струги — Біла по дорозі на Псков. Ми випускали різні класні журнали й навіть писали й розмножували власні твори в дусі повістей Буссенара й Луи Жаколио без викладацького нагляду.

Я жалую, що не міг ходити на всі вечірні заняття й шкільні кружки, вуж дуже важкий була дорога в переповнених трамваях.

УРОКИ МАЛЮВАННЯ В УЧИЛИЩЕ ТРАВНЯ

Уроки малювання в училище Травня, як я вже сказав, вів наш класний наставник М. Г. Горохів. Він завжди входив у клас серйозний, як би (а борг його й справді був високим). Часто читав нам нотації. Учив нас коректності у звертанні один з одним, манері триматися. Пам’ятаю, що ставив нам у приклад учнів старших класів, і зокрема нині здорового архітектора, а тоді учня старших класів Ігоря Івановича Фоміна.

Але сам дивне були уроки малювання М. Г. Горохова. Два роки ми проходили з ним перспективу. По його проекті був створений у новому будинку училища Травня кабінет для уроків малювання. Там були зручні пюпітри, на які ми наколювали папір для малюнків. Із всіх місць було гарно видно натуру, а натура складалася для уроків перспективи головним чином із дротових каркасів. Перспектива була точнейшая наука, що вчила нас думати. Уроки перспективи були те саме що уроки геометрії. З тих пор я вмію зауважувати помилки в перспективі.

И разом з тим уроки малювання були уроками праці, ручної праці, вони вчили вміти працювати руками. Так же стирати гумкою невірно нанесену олівцеву лінію треба було вміти. І цьому М. Г. Горохів нас теж учив. А що коштували походи з ним на виставки, хоча брати участь у цих походах мені доводилося рідко.

РОЗУМНИЙ

У роки першої світової війни в училищі Травня був уведений урок ручної праці. Чим це диктувалося, я не знаю. Але виховне значення він мав дуже велике.

Порівняно молодий столяр говорив нам: . Я це запам’ятав. Він учив нас, як без цвяхів робити різні дерев’яні вироби полиці, рамки, табуретки, як робити різні зчленування, щоб річ міцно трималася без цвяхів, як вибирати дерево для роботи, як обходити сучки, як працювати рубанком, полірувати. Закінчивши один якийсь прийом, ми переходили до іншого. , так називався урок, був уроком творчості. Від менш складних прийомів ми переходили до більше складного. І хоча в класі було багато дітей працівників аж ніяк не ручної праці уроки ці нам подобалися. Єдино, що нам заважало, це те, що нас було багато: чоловік двадцять, а нашому викладачеві треба було показувати кожному окремо. Пояснивши нам усім прийоми роботи, викладач ручного тру так підходив до кожному з нас (верстатів і столярних інструментів було багато) і кожному показував окремо як тримати інструмент, як їм працювати. Багато хто, звичайно, розуміли не відразу, стояли й очікували, поки до них підійде наш милий інтелігентний робочий столяр.

Ручна праця була працею розумовим і давав нам радість оволодіння новим.

Саме собою, що зроблені нами полички, коробочки й ослони ми несли додому, і зробленим нами пишалася вся сім’я.

ЗОВНІШНІ ВРАЖЕННЯ

Ні моя сім’я, ні я, одинадцяти — дванадцятирічний хлопчик, зрозуміло, нічого толком не розуміли, що про виходить, і відбувається майже на наших очах, тому що жили ми на Новоисаакиевской вулиці поблизу Исаакиевской площі. Сім’я слабко розбиралася в політику.

Коли в перші дні Лютневої революції (так називали в Петрограді ) захопили вишку Исаакиевского собору й горища готелю й звідти обстрілювали будь — яку юрбу, що збиралася, мої батьки обурювалися й боялися наближатися до цих місць. Але коли стягнули з їхніх позицій і розлютована юрба вбивала їх, батьки обурювалися жорстокістю юрби, не дуже входячи в подальше обговорення подій.

Коли ми з батьком ходили на Невський, щоб подивитися на безупинно й, очевидно, без особливої мети полки, що марширували під оркестри, звуки маршів піднімали нам настрій, але коли ці ж полки йшли нестрункими рядами, ми засмучувалися, тому що пам’ятали, з яким блиском ішов до війни Конногвардейский полк по неділях у свою полкову Благовіщенську церкву, з яким ба літним мистецтвом крокував спереду командир полку — . полковник з російських німців, як блищали кіраси й каски, як хоробро крутив ціпок тамбур — мажор перед оркестром.

Та й до революції… Коли ми з батьком гуляли по Великий Морський і бачили, як будують будинок і носять ваги на своїх спинах взуті в постоли, щоб не сковзати, селяни, що приїхали в місто на заробітки, я майже задихався від жалості й згадував з батьком Некрасова. Те ж саме відбувалося на будь — якій набережній у місцях, де дозволялося розвантажувати барки із цеглою й дровами. Здорові катали вкочували швидко свої тачки з важенним вантажем, щоб піднятися, не зупиняючись, по вузьких дошках, перекинутим з бортів барж на набережну. Ми жалували каталей, намагалися уявити собі, як вони живуть у відриві від сімей на цих барках, як замерзають по ночах, як тужать за своїми дітьми, заради яких вони, по суті, і заробляли свій хліб важкою працею. Але коли ці ж колишні вантажники й носії, мастеровые й дрібні службовці пішли по безкоштовних квитках на балет у Маріїнський театр і заповнили собою партер і ложі, батьки жалували про колишній брильянтовий блиск блакитного Маріїнського залу. Єдиний але, що на тих поданнях радувало батьків, це те, що балерини танцювали не гірше колишнього. Спесивцева й Люком були так само чудові, розкланювалися перед новою публікою так само, як і перед старою. Але ж як це було чудово! Який урок поваги до нового глядача давав нам усім тодішній театр!

ЖИТТЯ В ПЕРШІЙ ДЕРЖАВНІЙ ДРУКАРНІ

Батько був щиро радий і гордий, коли робітники електричної станції в Першій державній друкарні (тепер це Друкований Двір) вибрали його своїм заві що дме. Ми переїхали з Новоисаакиевской у центрі Петрограда на казенну квартиру при друкарні на Петро градской стороні. Це була осінь 1917 р. Події. Жовтневої революції виявилися якось осторонь від мене. Я їх погано пам’ятаю.

Життя в друкарні мене багато в чому виховала. Друкарні я зобов’язаний своїм інтересом до типографської справи. Запах свіжонадрукованої книги для мене й зараз кращий з ароматів, здатний підняти настрій. Я вільно ходив по друкарні, знайомився зі складачами, що вважали себе серед робітників інтелігентами, що носили довгі волосся (зачіска ця називалася ), що часто писали вірші й гордившимися своєю роботою. Батько поступово став фахівцем з типографських машин. Незабаром після революції для друкарні були закуплені за рубежем нові друковані машини, у яких батько один і зміг розібратися. Друкарня мала великий театральний зал де для робітників та службовців виступали кращі співаки й актори го роду й навіть один раз відбувався публічний диспут на тему між А. В. Луначарским і обновленческим митрополитом Олександром Введенским того часу: юрба віруючих після диспуту хотіла побити саме митрополита, і батько на прохання начальства рятував його через нашу квартиру, ви ведучи його на іншу вулицю через наш чорний хід.

Життя в друкарні многому мене навчила, багато чого розкрила, пояснила. Але, може бути, не останню роль зіграло й те, що на якийсь час батько одержав на зберігання бібліотеку директори Огиза неневідомо го в тодішніх літературних колах Іллі Іоновича Ионова. У його бібліотеці були эльзевиры, альдины, найрідші видання XVIII в., збори альманахів, дворянські альбоми, Біблія Пискатора, роскошнейшие ювілейні видання Данте, видання Шекспіра й Диккенса на найтоншому індійському папері, рукописний Радищева, книги з бібліотеки Феофана Прокоповича, безліч книг з автографами сучасних письменників (запам’яталися листи — напису на збірниках віршів С. Єсеніна, А. Ремизова, А. Н. Толстого й т.д.). Одержав батько в подарунок і деякі речі посмертну маску, зняту М. Г. Манизером з голови А. Блоку новим способом так, що голова була цільної, не тільки особу. У ній важко було довідатися Блоку зовсім лисий, виснажений, старий. Маска — Голова ця пропала.

Бібліотека була отримана нами при наступних обставинах. У нас була на Друкованому Дворі величенна казенна квартира, у якій ми із братом качалися навіть на велосипеді. И. И. Іонів одержав призначення торгпредом у США й, знаючи чесність батька, існування в нього великої квартири, звіз основну частину своєї бібліотеки до нас. Вернувся И. И. Іонів уже не в Ленінград, а в Москву. Батько негайно після повернення Ионова занурив всі книги в контейнери й відправив їх йому в Москву.

Кілька років існування чудової бібліотеки в нашій квартирі не пройшли для мене даром. Я рився й рився в ній, читав, дивився, любувався виданнями й рукописами, гравюрами й фотографіями з пам’ятників мистецтва. Мені не вистачало утворення, інакше я б ще більше зміг одержати для себе від цієї незвичайної бібліотеки. На багато чого я просто не звернув увагу.

Сам И. И. Іонів не мав систематичного утворення. Він у свій час був арештований царським урядом в Одесі ще гімназистом і одержав довічний висновок, що і проводив у Шлиссельбургской в’язниці, звідки вийшов глибоко хворою людиною й з не ймовірними провалами в утворенні, за що над ним насміхалися багато хто, не знаючи, що при всім цьому він був на читаний у самих несподіваних областях, тому що мав можливість у в’язниці одержувати книги.

ШКОЛА ЛЕНТОВСКОЙ

Перший час після переїзду в казенну квартиру на Петроградській стороні я продовжував учитися в школі Травня. У ній я пережив найперші реформи школи, перехід до трудового виховання, до спільного навчання хлопчиків і дівчинок (до нас у школу перевели дівчинок із сусідньої школи Шаффе) і т.д. Але їздити в школу в переповнених трамваях стало зовсім неможливо, ходити пеш кому ще сутужніше, тому що утруднення в тодішньому Петрограді з їжею були страшними. Мене перевели поблизу в школу ім’я Лентовской на Плуталовой вулиці. І знову я потрапив у чудове училище. Порівняно зі школою Травня була бідна встаткуванням і приміщеннями, але була разюча по викладацькому складі. Школа утворилася через кілька років після революції 1905 р. із числа викладачів, вигнаних з казенних гімназій за революційну діяльність. Їх зібрав театральний антрепренер Лентовская, дала грошей і організувала приватну гімназію, куди відразу стали віддавати своїх дітей левонастроенные інтелігенти. У директора (Володимира Кириловича Іванова) у директорському його кабінеті була бібліотечка революційної марксистської літератури, з якої він секретно давав читати книги учням, що заслуговує довіри, старших класів.

Між учнями й викладачами утворився тісний зв’язок, дружба, . Учителям не треба було наводити дисципліну строгими мірами. Учителя чи міг постыдить учня, і цього було досить, щоб суспільна думка класу бути проти провинені й бешкетництво не повторювалася. Нам дозволялося курити, але жоден з аборигенів школи цим правом не користувався.

Про одному з викладачів цієї школи я написав окремий нарис. Але міг би написати й про багатьох інші: Олександрі Юльевиче Якубовском (нашім викладачі історії, майбутньому відомому сходознавці), Павлі Миколайовичі Андрєєві (викладачі малювання, браті Леоніда Андрєєва), Тетяні Олександрівні Івановій (нашім викладачі географії) і про багатьох інші. Школа була близько, і я постійно відвідував різні кружки, головним чином кухля літератури й філософії, у заняттях яких брали участь і багато хто. Про одному з таких учасників наших кружків Євгенії Павловичі Іванові, другу Олександра Блоку, я небагато написав у статті в книзі (друге видання1984 р., наст. изд., т. 3).

Один літній місяць мав величезне значення для формування моєї особистості, моїх інтересів і, я б сказав, моєї любові до Російської Півночі: шкільна екскурсія в 1921 р. на Північ залізницею в Мурманськ, звідти на паровій яхті в Архангельськ навколо Кольського півострова по Білому морю, на пароплаві по Північ ний Двіні до Котласа й звідти по залізниці в Петроград. Ця двотижнева шкільна екскурсія зіграла величезну роль у формуванні моїх подань про Рос ці, про фольклор, про дерев’яну архітектуру, про красу російської північної природи. Подорожувати по рідній країні потрібно якомога раніше і якнайчастіше. Шкільні екскурсії встановлюють і добрі відносини із учителями, пригадуються потім все життя.

УНІВЕРСИТЕТ

Найбільш важливий, і в той же час найбільш важкий для своєї характеристики, період у формуванні моїх наукових інтересів звичайно, університетський.

Я надійшов у Ленінградський університет трохи раніше покладеного віку: мені не було ще 17 — ти років. Не вистачало декількох місяців. Надійти в університет було важко.

Університет переживав самий гострий період своєї перебудови. Активно сприяв або навіть проводив перебудову Микола Севастіанович Державін відомий болгарист і майбутній академік.

З’явилися професори й просто профессоры. Втім, професорів взагалі не було звання це й учені ступені були скасовані. Захисту докторських дисертацій відбувалися умовно. Опоненти містили свої виступи так: Захист називався диспутом. Особливо добре я пам’ятаю захист у такій умовній формі, але в дуже врочистій обстановці в актовому залі університету, Віктора Максимовича Жирмунського. Йому також умовно був присуджений ступінь доктора, але не умовно аплодували й підносили квіти. Темою диспуту була його книга.

Так само умовно було й розподіл на й по ознаці, хто як до нас звертався; або. , звертаючись до студентів, говорили, старі профессоры говорили студентам. Я не брав до уваги цієї умовної ознаки й ходив до усім, хто мені здавався цікавий.

Я надійшов на Факультет суспільних наук. Склад студентів був не менш строкатий, чим склад : були пришедшие зі школи, але в основному це були вже дорослі люди із фронтів громадянської війни, що доношували своє військове обмундирування. Були що працювали й училися по десяти років, були діти високої петербурзької інтелігенції, у свій час воспитывавшиеся з гувернантками й вільно говорили на двох — трьох іноземних мовах (до таким належали учившиеся із мною И. И. Соллертинский, И. А. Лихачов (майбутній перекладач), П. Лукницкий (майбутній письменник), та й багато хто інші).

На факультеті були відділення. Було Опо — общественно — педагогическое відділення, що займалося історичними науками, було Этнолого — Лінгвістичне відділення> назване так за пропозицією Н. Я. Марра, тут займалися філологічними науками. Этнолого — Лінгвістичне відділення ділилося на секції. Я вибрав Романо германську секцію, але відразу став займатися й на Славлячи. але — росіянці.

Обов’язкового відвідування лекцій у ті роки не було. Не було й загальних курсів, тому що вважалося, що загальні курси мало що можуть дати фактично нового після школи. Студенти здавали курс російської літератури XIX в. по книгах, прочитати яких треба було чимало. Зате процвітали раз особисті курси на приватні теми по сучасній термінології. Так, наприклад, В. Л. Комарович вів по вечорах два рази в тиждень курс по Достоєвському, і лекції його, починаючись о шостій годині вечора, затягалися до дванадцятої години. Він занурював нас у хід своїх досліджень, викладав матеріал як наукові повідомлення, і відвідували його лекції багато маститих учених. Я брав участь у заняттях у В. М. Жирмунського по англійській поезії початку XIX в. і по Диккенсу, у В. К. Мюллера по Шекспірові, слухав введення в германістику в Брима, введення в слов’янознавство в Н. С. Державіна, історіографію древньої російської літератури в члена — кореспондента АН СССР Д. И. Абрамовича, брав участь у заняттях по Некрасову й по російській журналістиці у В. Е. Евгеньева — Максимова; англосаксонським і среднеанглийским займався в С. К. Боянуса, старофранцузским в А. А. Смирнова, слухав введення у філософію й займався логікою в А. И. Введенского, психологією в Басова (цей чудовий учений дуже рано вмер), староцерковнослов’янською мовою в С. П. Обнорского, сучасною російською мовою в Л. П. Якубинского, слухав лекції Б. М. Эйхенбаума, Б. А. Кржевского, У. Ф. Шишмарева й багатьох, багатьох інших, відвідував диспути між формалістами й представниками традиційного академічного літературознавства, намагався вчитися співу по гаках (нічого не вийшло), відвідував концерти симфонічного оркестру у Філармонії, але подорожував мало: не дозволяло здоров’я, умови для поїздок по країні після громадянської війни були важкі, батьки знімали на літо дачу, і треба було нею користуватися цілком. Ми часто їздили на дачу в Токсово, і я цікавився історією тих місць (тут ще в 1920 — е роки жили шведи й фіни, що знали місцеві історичні перекази, які я записував). Всі навкруги було цікаво до надзвичайності, а якщо згадати й про події чисто літературних, можливість користуватися всіма книжковими новинками, що друкувалися на Друкованому Дворі, бібліотекою університету й бібліотекою найрідших книг у Будинку книги, де по сумісництву працював батько, те єдино, у чому я випробовував гострий недолік у своїх заняттях, це в часі. Ленінградський університет у двадцяті роки являв собою незвичайне явище в літературознавстві, але ж поруч ще, на Исаакиевской площі, був Інститут історії мистецтв (Зубовский інститут) і існувало інтенсивне театральне й художнє життя. Все це довелося на час формування моїх наукових інтересів, і немає нічого дивного в тім, що я розгубився й багато чого просто не встигав відвідувати. Я закінчив університет в 1928 р., написавши дві дипломні роботи: одну про Шекспіра в Росії наприкінці XVIII самому початку XIX в., іншу про повісті про патріарха Никоні. До кінця мого навчання треба було ще заробляти на хліб, служби було не знайти, і я підрядився становити бібліотеку для Фонетичного інституту іноземних мов. Інститут був богатый, але гроші мені платили неохоче. Я працював у Книжковому фонді на Фонтанке в будинку № 20, що очолювався Саранчиным. І знову разючі добірки книг з різних реквізованих бібліотек приватних осіб і палаців, рідкості, рідкості й рідкості. Було шкода підбирати це все для Фонетичного інституту. Я намагався брати розхоже, необхідне, інше, найцінніше, залишаючи невідомо кому. Що дало мені найбільше перебування в університеті? Важко перелічити все те, чому я навчився й що я довідався в університеті. Справа адже не обмежувалася слуханням лекцій і участю в заняттях. Нескінченні й дуже вільні розмови в довгому університетському коридорі. Ходіння на диспути й лекції: у місті була тьма — тьмуща різних лекторіїв і місць зустрічей починаючи від Вольфилы на Фонтанке, залу Тенишевой (майбутній ТЮЗ), Удома печатки й Будинку мистецтв і кінчаючи невеликим залом у стилі модерн на самому верху Будинку книги, де виступали Єсенін, Чуковський, різні прозаїки, актори й т.д. Відвідування великого залу Філармонії, де можна було зустріти всіх тодішніх знаменитостей, особливо з музичного миру. Все це розвивало, і в усі ці місця відкривав доступ університет, тому що про усім найцікавішому можна було довідатися від товаришів по університеті й Інституту історії мистецтв. Єдино, про що я жалую, це про те, що не все вдалося відвідати. Але із занять в університеті найбільше давали мені семінарії й просеминарии із чи