povnij zmist pripadok chexov a p 1 2 - Шкільний Всесвіт

Iстудент — Медик Майер і учень московського училища живопису, ліплення й зодчества Рибников прийшли якось увечері до свого приятеля студентові — юристові Васильєву й запропонували йому сходити з ними в З — У провулок. Васильєв спочатку довго не погоджувався, але потім одягся й пішов з ними.Занепалих жінок він знав тільки понаслышке й із книг, і в тих будинках, де вони живуть, не був жодного разу в житті. Він знав, що є такі аморальні жінки, які під тиском фатальних обставин — середовища, дурного виховання, потреби й т.п. змушені бувають продавати за гроші свою честь. Вони не знають чистої любові, не мають дітей, не правоздатні; матері й сестри оплакують їх, як мертвих, наука третирує їх, як зло, чоловіка говорять їм ти. Але, незважаючи на все це, вони не втрачають образи й подоби божия. Всі вони усвідомлять свій гріх і сподіваються на порятунок. Засобами, які ведуть до порятунку, вони можуть користуватися в самих широких розмірах. Правда, суспільство не прощає людям минулого, але в бога свята Марія Єгипетська вважається не нижче інших святих. Коли Васильєву доводилося по костюму або по манерах дізнаватися на вулиці занепалу жінку або бачити її зображення в гумористичному журналі, те щораз він згадував одну історію, десь і колись їм вичитану: якихось парубків, чистий і самовідданий, полюбив занепалу жінку й запропонував їй стати його женою, вона ж, уважаючи себе недостойною такого счастия, отруїлася.Васильєв жив в одному із провулків, що виходять на Тверской бульвар. Коли він вийшов із приятелями з Будинку, було близько 11 годин. Недавно йшов перший сніг, і все в природі перебувало під владою цього молодого снігу. У повітрі пахнуло снігом, під ногами м’яко хрумтів сніг, земля, дахи, дерева, лави на бульварах — усе було м’яко, біло, молодо, і від цього будинку визирали інакше, чим учора, ліхтарі горіли яскравіше, повітря був прозрачней, екіпажі стукали глуше, і в душу разом зі свіжим, легенею морозним повітрям просилося почуття, схоже на білий, молодий, пухнатий сніг. — “Мимоволі до цих смутних берегів, — запік медик приємним тенором, — мене тягне невідома сила…” — “От млин… — підтяг йому художник. — Вона вуж розвалилася…” — “От млин… Вона вуж розвалилася…”, — повторив медик, піднімаючи брови й смутно погойдуючи головою.Він помовчав, потер чоло, пригадуючи слова, і запік голосно й так добре, що на нього оглянулися перехожі: — “Тут ніколи мене зустрічала вільного вільна любов…”Всі троє зайшли в ресторан і, не знімаючи пальто, випили в буфета по двох чарки горілки. Перед тим, як випити по другий, Васильєв помітив у себе в горілці шматочок пробки, підніс чарку до очей, довго дивився в неї й короткозоро супився. Медик не зрозумів його вираження й сказав: — Ну, що дивишся? Будь ласка, без філософії! Горілка дана, щоб пити її, осетрина — щоб є, жінки — щоб бувати в них, сніг — щоб ходити по ньньому. Хоч один вечір поживи по — людськи! — Так я нічого… — сказав Васильєв, сміючись. — Хіба я відмовляюся?Від горілки в нього потеплішало в груди. Він з розчуленням дивився на своїх приятелів, любувався ними й заздрив. Як у цих здорових, сильних, веселих людей усе врівноважено, як у їхніх розумах і душах всі законченно й гладко! Вони й співають, і жагуче люблять театр, і малюють, і багато говорять, і п’ють, і голова в них не болить на інший день після цього; вони й поетичні, і розпусні, і ніжні, і зухвалі; вони вміють і працювати, і обурюватися, і реготати без причини, і говорити дурості; вони гарячі, чесні, самовіддані і як люди нічим не гірше його, Васильєва, що сторожить кожний свій крок і кожне своє слово, недовірливий, обережна й найменша дрібниця готова зводити на ступінь питання. І йому схотівся хоч один вечір пожити так, як живуть приятелі, розгорнутися, звільнити себе від власного контролю. Знадобиться горілку пити? Він буде пити, хоча б завтра в нього лопнула голова від болю. Його ведуть до жінок? Він іде. Він буде реготати, дуріти, весело відповідати на затрогивания перехожих…Вийшов він з ресторану зі сміхом. Йому подобалися його приятелі — один у пом’ятому крислатому капелюсі із претензією на художнє безладдя, іншої в котиковій шапочці, людина не бедный, але із претензією на приналежність до вченої богеми; подобався йому сніг, бліді ліхтарні вогні, різкі, чорні сліди, які залишали по першому снігу підошви перехожих; подобався йому повітря й особливо цей прозорий, ніжний, наївний, точно незайманий тон, який у природі можна спостерігати тільки два рази в року: коли все покрито снігом і весною в ясні дні або в місячні вечори, коли на ріці ламає лід. — “Мимоволі до цих смутних берегів, — запік він напівголосно, — мене тягне невідома сила…”И всю дорогу чомусь у нього й у його приятелів не сходив з мови цей мотив, і всі троє наспівували його машинально, не в такт один одному.Уява Васильєва малювало, як мінут через десять він і його приятелі постукаються у двері, як вони по темним коридорчикам і по темних кімнатах будуть крастися до жінок, як він, скориставшись потемками, чиркне сірником і раптом освітить і побачить страждальницьку особу й винувату посмішку. Невідома блондинка або брюнетка напевно буде з розпущеними волоссями й у білій нічній кофточці; вона злякається світла, страшно сконфузиться й скаже: “Заради бога, що ви робите! Згасите!” Все це страшно, але цікаво й ново.IIприятели із Трубної площі повернули на Грачевку й незабаром увійшли в провулок, про яке Васильєв знав тільки понаслышке. Побачивши два ряди будинків з яскраво освітленими вікнами й з навстіж відкритими дверима, почувши веселі звуки роялів і скрипок — звуки, які вилітали із всіх дверей і мішалися в дивну плутанину, схожу на те, начебто десь у сутінках, над дахами, настроювався невидимий оркестр, Васильєв зачудувався й сказав: — Як багато будинків! — Це що! — сказав медик. — У Лондоні в десять разів більше. Там біля ста тисяч таких жінок.Візники сиділи на козлах так само покійно й равнодушно, як і у всіх провулках; по тротуарах ішли такі ж перехожі, як і на інших вулицях. Ніхто не квапився, ніхто не ховав у комір своєї особи, ніхто не погойдував докірливо головою… І в цій байдужості, у звуковій плутанині роялів і скрипок, у яскравих вікнах, у навстіж відкритих дверях відчувалося щось дуже відверте, нахабне, відважне й розгонисте. Мабуть, під час воно на рабовласницьких ринках було так само весело й галасливо й особи й хода людей виражали таку ж байдужість. — Почнемо із самого початку, — сказав художник. Приятелі ввійшли у вузький коридорчик, освітлений лампою з рефлектором. Коли вони відчинили двері, то в передній з жовтого дивана ліниво піднялася людина в чорному сюртуку, з неголеною лакейською особою й із заспаними очами. Отут пахнуло, як у пральні, і крім того ще оцтом. З передньої вела двері в яскраво освітлену кімнату. Медик і художник зупинилися в цих дверях і, витягнувши шиї, обоє разом заглянули в кімнату. — Бона — Сера, сеньеры, риголетто — гугеноти — травиата! — почав художник, театрально розкланюючись. — Гаванна — Таракано — Пистолето! — сказав медик, притискаючи до грудей свою шапочку й низько кланяючись.Васильєв стояв за ними. Йому теж хотілося театрально розкланятися й сказати що — небудь дурне, але він тільки посміхався, почував незручність, схожу на сором, і з нетерпінням чекав, що буде далі. У дверях здалася маленька блондинка років 17 — 18, стрижена, у короткому блакитному платті й з білим аксельбантом на груди. — Що ж ви у дверях коштуєте? — сказала вона. — Зніміть ваші пальты й входите в залу.Медик і художник, продовжуючи говорити італійською мовою, увійшли в залу. Васильєв нерішуче пішов за ними. — Добродії, знімайте ваші пальты! — сказав строго лакей. — Так не можна.Крім блондинки, у залі була ще одна жінка, дуже повна й висока, з неросійською особою й з оголеними руками. Вона сиділа біля рояля й розкладала в себе на колінах пасьянс. На гостей вона не звернула ніякої уваги. — Де ж інші панянки? — запитав медик. — Вони чай п’ють, — сказала блондинка. — Степан, — крикнула вона, — піди скажи панянкам, що студенти прийшли!Небагато погодя в залу ввійшла третя панянка. Ця була в яскраво — червоному платті із синіми смугами. Особа її було густо й невміло нафарбоване, чоло ховався за волоссями, ока дивилися не мигаючи й злякано. Увійшовши, вона негайно ж запекла сильним, грубим контральто якусь пісню. За нею здалася четверта панянка, за нею п’ята…У всім цьому Васильєв не бачив нічого ні нового, ні цікавого. Йому здавалося, що цю залу, рояль, дзеркало в дешевій золотій рамі, аксельбант, плаття із синіми смугами й тупі, байдужі особи він бачив уже десь і не один раз. Потемків же, тиші, таємниці, винуватої посмішки, усього того, що очікував він тут зустріти й що пугало його, він не бачив навіть тіні.Усе було звичайно, прозаїчно й нецікаво. Одне тільки злегка дратувало його цікавість — це страшна, немов навмисно придуманий несмак, яка видна була в карнизах, у безглуздих картинах, у платтях, в аксельбанті. У цьому несмаку було щось характерне, особливе.”Як все бедно й нерозумно! — думав Васильєв. — Що у всій цій нісенітниці, що я тепер бачу, може спокусити нормальної люди

ни, спонукати його зробити страшний гріх — купити за рубль живої людини? Я розумію будь — який гріх заради блиску, краси, грації, страсті, смаку, але отут — те що? Заради чого отут грішать? Втім… не треба думати!” — Борода, почастуєте портером! — звернулася до нього блондинка.Васильєв раптом сконфузився. — Із задоволенням… — сказав він, чемно кланяючись. — Тільки вибачите, пані, я… я з вами пити не буду. Я не п’ю.Мінут через п’ять приятелів ішли вже в інший будинок. — Ну, навіщо ти зажадав портеру? — гнівався медик. — Миллионщик який! Кинув шість рублів, так, здорово — живеш, на вітер! — Якщо вона хоче, то отчого ж не зробити їй цього задоволення? — виправдувався Васильєв. — Ти зробив приємність не їй, а господарці. Жадати від гостей частування наказують їм господарки, яким це вигідно. — “От млин… — запік художник. — Вона вуж розвалилася…”Придя в інший будинок, приятелі постояли тільки в передньої, але в залу не входили. Так само, як і в першому будинку, у передній з дивана піднялася фігура в сюртуку й із заспаною лакейською особою. Дивлячись на цього лакея, на його особу й поношений сюртук, Васильєв подумав: “Скільки повинен пережити звичайний, простий росіянин людина, перш ніж доля закидає його сюди в лакеї? Де він був раніше й що робив? Що чекає його? Чи одружений він? Де його мати й чи знає вона, що він служить отут у лакеях?” И вже Васильєв мимоволі в кожному будинку обертав свою увагу насамперед на лакея. В одному з будинків, здається, у четвертому по рахунку, був лакей маленький, кволий, сухий, з ланцюжком на жилетці. Він читав “Листок” і не звернув ніякої уваги на що ввійшли. Подивившись на його особу, Васильєв чомусь подумав, що людина з такою особою може й украсти, і вбити, і дати помилкову клятву. А особа справді була цікаве: велике чоло, сірі очі, приплющений носик, дрібні, стиснуті губи, а вираження тупе й у той же час нахабне, як у молодої гончої собаки, коли вона доганяє зайця. Васильєв подумав, що добре б поторкати цього лакея за волосся: тверді вони або м’які? Мабуть, тверді, як у собаки.IIIхудожник тому, що випив дві склянки портеру, якось раптом сп’янів і неприродно оживився. — Пойдемте в інший! — командував він, розмахуючи руками. — Я вас поведу в найкращий!Привівши приятелів у той будинок, що, на його думку, був найкращим, він виявив наполегливе бажання танцювати кадриль. Медик став гарчати на те, що музикантам прийде платити рубль, але погодився бути vis — a — vis. Почали танцювати.У найкращому було так само недобре, як і в самому гіршому. Отут були точно такі ж дзеркала й картини, такі ж зачіски й плаття. Оглядаючи обстановку й костюми, Васильєв уже розумів, що це не несмак, а щось таке, що можна назвати смаком і навіть стилем З — Ва провулка й чого не можна знайти ніде в іншому місці, щось цільне у своєму неподобстві, не випадковим, виробленим часом. Після того, як він побував у вісьмох будинках, його вуж не дивували ні кольору платтів, ні довгі шлейфи, ні яскраві банти, ні матроські костюми, ні густе фіолетове фарбування щік; він розумів, що все це тут так і потрібно, що якби хоч одна з жінок одяглася по — людськи або якби на стіні повісили чималу гравюру, то від цього постраждав би загальний тон усього провулка.”Як невміло вони продають себе! — думав він. — Невже вони не можуть зрозуміти, що порок тільки тоді чарівний, коли він гарний і ховається, коли він носить оболонку чесноти? Скромні чорні плаття, бліді особи, сумні посмішки й потемки сильніше діють, чим ця незграбна мішура. Дурні! Якщо вони самі не розуміють цього, то гості б їх повчили, чи що…”Панянка в польському костюмі з білою хутряною опушкою підійшла до нього й села поруч із ним. — Симпатичний брюнет, що ж ви не танцюєте? — запитала вона. — Отчого ви такий нудний? — Тому що нудно. — А ви почастуєте лафітом. Тоді не буде нудно.Васильєв нічого не відповів. Він помовчав і запитав: — Ви в котрій годині лягаєте спати? — У шостому. — А встаєте коли? — Коли у два, а коли й у три. — А вставши, що робите? — Кофий п’ємо, у сьомій годині обідаємо. — А що ви обідаєте? — Звичайно… Суп або щи, биштекс, дессерт. Наша мадам добре містить дівчин. Так для чого ви все це запитуєте? — Так, щоб поговорити…Васильєву хотілося поговорити з панянкою багато про що. Він почував сильне бажання довідатися, звідки вона родом, чи живі її батьки й чи знають вони, що вона тут, як вона потрапила в цей будинок, чи весела й задоволена або ж сумна й пригноблена похмурими думками, чи сподівається вийти коли — небудь зі свого справжнього положення… Але ніяк він не міг придумати, із чого почати і яку форму додати п