povnij zmist prekrasne zhittya dlya voskreslij andryeyev l n - Шкільний Всесвіт

Леонід Андреевпрекрасна життя для воскреслих

чиНе траплялося вам гуляти по цвинтарях?Є своя, дуже своєрідна й моторошна поезія в цією обгородженою, тихою й зарослою соковитою зеленню куточках, таких маленьких і таких жадібних.День із дня несуть у них нових мерців, і вже от все живе, величезне й гучне місто перенесене туди, і вже народився новий чекає своєї черги, — а вони коштують, всі такі ж маленькі, тихі й жадібні. Особливий у них повітря, особлива тиша, і інший там і белькіт дерев — елегійний, замислений, ніжний. Немов не можуть забути ці білі берізки всіх тих заплаканих очей, які відшукували небо між їхніми зеленіючими галузями, і немов не вітер, а глибокі подихи продовжують коливати повітря й свіже листя.Тихо, задумливо бредете по цвинтарі й ви. Вухо ваше сприймає тихі відгомони глибоких стогонів і зліз, а очі зупиняються на багатих пам’ятниках, скромних дерев’яних хрестах і німих безвісних могилах, що вкрили собою людей, які німі були все життя, безвісні й непомітні. І напису на пам’ятниках читаєте ви, і встають у вашій уяві всі ці зниклі з миру люди. Бачите ви їх молодими, що сміються, люблячими; бачите ви їх бадьорими, балакучими, зухвало впевненими в нескінченності життя.І вони вмерли, ці люди.Але хіба потрібно виходити з будинку, щоб побувати на цвинтар? Хіба не досить для цього, щоб морок ночі охопив вас і поглинув денні звуки?Скільки пам’ятників, багатих і пишних! Скільки німих, безвісних могил!Але хіба потрібна ніч, щоб побыть на цвинтар? Хіба не досить для цього дня — неспокійного, гучного дня, якому задовольняє злість його?Загляньте в душу свою, і чи буде тоді день або ніч, ви знайдете там цвинтар. Маленьке, жадібне, що так багато поглинуло. І тихий, смутний шепіт почуєте ви — відбиття колишніх важких стогонів, коли доріг був мрець, якого опускали в могилу, і ви не встигли не розлюбити його, не забути; і пам’ятники побачите ви, і напису, які наполовину змиті слізьми, і тихі, глухі могилки — маленькі, лиховісні горбки, під якими сховано те, що було жваво, хоча ви не знали його життя й не помітили смерті. А може бути, це було найкраще у вашій душі…Але навіщо говорю я: загляньте. Хіба й так не заглядали ви у ваш цвинтар щодня, скільки є цих днів у довгому, важкому році? Бути може, ще тільки вчора ви згадували дорогих небіжчиків і плакали над ними; бути може, ще тільки вчора ви поховали кого — небудь, довго й важко болели й забутого ще при житті.От під важким мармуром, оточена частими чавунними ґратами, спочиває любов до людей і сестра її, віра в них. Як вони були гарні й чудно гарні, ці сестри! Яким яскравим вогнем горіли їхнього ока, якою чудовою міццю володіли їх ніжні білі руки!З яким пещенням підносили ці білі руки холодне питво до збудженого від спраги вустам і годували прагнучих; з якою милою обережністю стосувалися вони виразок болящого й лікували їх!І вони вмерли, ці сестри, від застуди вмерли вони, як сказано на пам’ятнику. Не витримали льодового вітру, яким охопили їхнє життя.А от далі похилий хрест знаменує місце, де зарите в землю талант. Який він був бадьорий, гучний, веселий; за все брався, усе хотів зробити й був упевнений, що скорить мир.І вмер — якось непомітно й тихо. Пішов один раз на люди, довго пропадав там і повернувся розбитий, сумний. Довго плакав, довго поривався щось сказати — і так, не сказавши, і вмер.От довгий ряд маленьких горбків. Хто там?Ах так. Це діти. Маленькі, жваві: пустотливі надії. Їх було так багато, і так весело й людно було від них на душі, — але одна за іншою вмирали вони.Як багато було їх, і як весело було з ними на душі! Тихо на цвинтар, і сумно шелестять листами берізки.Нехай же воскреснуть мерці! Розкрийтеся, похмурі могили, зруйнуйтеся ви, важкі пам’ятники, і розступитеся, об залізні ґрати!Хоч на день один, хоч на мить один дайте волю тим, кого ви душите своєю вагою й тьмою!Ви думаєте, вони вмерли? Про ні, вони живі. Вони мовчали, але вони живі.Живі!Дайте ж їм побачити сяйво блакитного безхмарного неба, зітхнути чистим повітрям весни, упитися теплом і любов’ю.Прийди до мене, мій заснулий талант. Що так смішно протираєш ти ока — тебе засліпило сонце? Не чи правда, як яскраво світить воно? Ти смієшся? Ах, смійся, смійся — так мало сміху в людей. Буду з тобою сміятися і я. Геть летить ластівка — полетимо за нею! Ти обважнів у могилі? І що за дивний жах бачу я у твоїх очах — немов відбиття могильної тьми? Ні, ні, не треба. Не плач. Не плач, говорю я тобі!Адже так прекрасне життя для воскреслих!А ви, мої маленькі надії! Які милі й смішні личка у вас. Хто ти, потішний, товстий карапуз? Я не довідаюся тебе. І чому ти смієшся? Або сама могила не злякала тебе? Тихіше,
мої діти, тихіше. Навіщо ти кривдиш неї — ти бачиш, яка вона маленька, бліденька й слабка? Живете у світі — і не кружляєте мене. Хіба не знаєте ви, що я теж був у могилі, і тепер кружляється моя голова від сонця, від повітря, від радості.Прийшли й ви, величні, дивовижні сестри. Дайте поцілувати ваші білі, ніжні руки. Що я бачу? Ви несете хліб? Вас, ніжн, жіночних і слабких, не злякав могильний морок, і там, під цією важкою громадою, ви думали про хліб для голодних? Дайте поцілувати мені ваші ніжки. Я знаю, куди підуть вони зараз, ваші легкі швидкі ніжки, і знаю, що там, де пройдуть вони, виростуть квіти — чудові, благоухающие квіти. Ви кличете із собою? Пойдемте.Сюди, мій воскреслий талант — що зазівався там на хмарини, що біжать? Сюди, мої маленькі, пустотливі надії.Стійте!..Я чую музику. Так не кричи ж ти так, карапуз! Звідки ці дивовижні звуки? Тихі, стрункі, безумно — радісні й сумні. Про вічне життя говорять вони……Ні, не лякайтеся. Це зараз пройде. Адже від радості я плачу!Ах, як прекрасне життя для воскреслих!

Додав: