povnij zmist poet iskander f 1 7 - Шкільний Всесвіт

Поет

Фазиль Абдулович Искандер

Фазиль Искандер

Поет

Повість

Усім відомий і нікому не ведений

Юрій Сергійович Волков був романтичним поетом, і притім дуже талановитим.

Однак вірші його рідко друкували, і в сорок п’ять років у нього не було ні однієї книги. Мова йде про блаженні часи блаженного Брежнєва. У Юрія Сергійовича була хронічна властивість дратувати начальство. Дратувати всім — голосом, віршами, зовнішністю.

Почнемо з голосу. Як відомо, з дурними говорять, як із глухими, голосним голосом. Можливо, наш поет несвідомо переконався, що цей мир дурний і в ньому треба дуже голосно говорити.

У нього був голос громовержця. Навіть під час застільної бесіди він говорив люто й голосно, як революційний оратор із трибуни. Якщо друзі робили йому зауваження, він з деякою самоіронією розповідав про те, що замолоду над ним шефствував останній поет — акмеист. Старий був так глухий, що доводилося кричати йому у вухо. З тих пор він звик так говорити.

Коли він читав вірші в ресторані, а звичайно він там їх і читав, негайно був метрдотель і намагався з’ясувати, чим викликаний скандал. Якщо він до його приходу встигав прочитати вірші. А якщо не встигав, то, що б не говорив метрдотель, він продовжував їх читати, поки вони не кінчалися. Міць його голосу й могутня зовнішність робили надзвичайне враження, особливо на незнайомих людей.

Один раз у жаркий літній день ми сиділи з ним у незнайомому ресторані.

— Офіціант! — крикнув він. — Скроні з айсбергом!

Офіціант був так вражений його впевненим голосом, що розгублено відповів:

— Вибачите, айсберги ще не завезли.

Його вірші дратували літературне начальство тим, що не були ні радянськими, ні антирадянськими. Вони були написані так, начебто соціальне життя взагалі не існує. Це зллило ще й тим, що неможливо було конкретно вказати на якісь рядки, які треба забрати або переробити, щоб вірш був досить прийнятно для радянської влади.

Абияк все це можна було б простити, якби поет була якась божа кульбаба, далекий від дійсності. Виливаючи потужною енергією, вірші його були повні прикмет місця й часу, прийме всіх країв Росії, де він побував, і — нечувана нахабність — прийме всіх країв Європи, де він явно не бував.

Це вуж вони знали точно. Крім того, там були всесвітні назви сигарет, напоїв, готелів, міст і навіть незліченних островів Середземномор’я, немов він на яхті із другом — мільйонером, ліниво присьорбуючи джина з тоніком, пришвартовувався до них, точнейшие назви предметів інтимного жіночого туалету й так далі тощо.

А мова! Словник філологів і шпани, фальцювальників і астраханських рибалок, старовірів і фізиків, тюркізми, українізми, з розмаху вкинуті їм у російське мовлення, де вони, миттєво русявіючи, вільно плавали, як у рідному морі!

Так, мова в нього був багатий, але він терпіти не міг вигадані слова. Він уважав Маяковського великим поетом за його любовну лірику, але зображував перебільшений жах, коли мовлення заходило про його словотворчість. Він уважав це божевільним кривлянням. Із всіх словообразований Маяковського визнавав тільки одне — «выжиревший»:Як выжиревший лакей на засаленій кушетці.

— Тут це слово доречно, — говорив він. — Воно добре передає тривалість перебування лакея на кушетці. Але з іншого боку, який пан дозволить лакеєві довго лежати на кушетці? Хіба що Обломів.

Так, його багата мова ніколи не поверталася проти радянської влади, але й ніколи не намагався лизнути її.

Начальству було рішуче незрозуміло, як з ним бути. У той же час він однаково вільно спілкувався з упертыми державниками й з непримиренними дисидентами. Ідея історичної величі Росії йому була не далека, і державники чекали, коли він дозріє до думки, що за цю велич треба битися засукавши рукава. Але він закочувати рукави не поспішав, тому що під величчю Росії мав на увазі її культуру.

Точно так само помилялися й дисиденти. Бачачи достаток прийме західного життя в його віршах, вони вважали, що він незабаром дозріє до західництва й стане дисидентом. Але й цього не трапилося.

Із приводу підозр у нелояльності він написав жартівливу епіграму, що дійсно не можна було надрукувати:Соняшник стежить за сонцем.Ромашка стежить за соняшником.Я сльожу за ромашкою.Цензура стежить за мною.

Нарешті рукопис його віршів в одному видавництві передали критикові, відомому — так що відомому! — найголовнішому розшифровувачеві антирадянського підтексту! Той довго вивчав вірші нашого поета й нарешті написав на них велику рецензію, що чомусь у редакцію надіслав поштою. Цього з ним ніколи не траплялося. Звичайно він свої розшифровки приносив сам, щоб особисто впиватися подивом працівників редакції своєї безпомилкової угадчивостью.

Цього разу працівники видавництва не встигли зачудуватися його рецензії у вигляді листа, як змушені були вразитися її змісту.

Автор рецензії писав, що ретельний аналіз віршів показав: антирадянський підтекст у них, безумовно, існує, але він так розрісся, що відділився від тексту й веде автономне існування — очевидно, там, де його зберігає автор.

Уражена редакція спробувала зв’язатися із критиком по телефоні, але почула тільки истошный лемент його дружини, що чоловіка відвезли в психбольницу.

— Що за вірші ви йому дали на рецензію! — верещала вона. — Я по суду буду вимагати сплати штрафу за виробничу травму!

Виявляється, у свідомості критика вірші остаточно розщепилися на текст і підтекст, що, по суті, рано або пізно з ним повинне було трапитися.

Через тиждень йому вдалося переправити із психбольницы коротеньку листівку, написану поспіхом хімічним олівцем. Він рекомендував редакції, включивши КДБ у пошуки підтексту, обшукати квартиру автора в Москві й квартиру його родичів в Астрахані, звідки той був родом. За словами критика, успіх операції міг забезпечити тільки одночасний обшук в обох крапках, при цьому саме за московським часом, а не по астраханському. В останньому випадку все може розвалитися.

— Я звів з розуму десять жінок і одного критика! — гримів із цього приводу наш поет.

— Уполовинься! — з реготом відповідали йому на це друзі.

— По^ — вашому, правдоподобней звучить, — незворушно гудів у відповідь наш друг, — п’ять жінок і полкритика?

Однак книги його як і раніше не друкувалися, хоча видавничі начальники не зважувалися назвати його антисовєтчиком. По — перше, цього дійсно не було, а потім, політично було недоцільно підштовхувати його в ряди антирадянських письменників, яких ставало усе більше й більше по тій простій причині, що їх майже перестали заарештовувати, хоча й не почали друкувати.

Тому на рукописах його віршів, що попадали на очі начальству, випливала жіноча резолюція: «Треба годити». От і годили десятиліттями.

А якщо ж він сам попадався на очі начальству, годити доводилося ще більше. З одного боку, величезний, як богатир, а придивитися — рыхловатый. З іншого боку, що горять, чорні циганські очі під густими чорними бровами. Але чи циганські це ока, болісно думали літературні начальники.

Сам він нерідко з гордістю говорив, що в його російської крові є циганська домішка. Любив повторювати вірші Дмитра Кедрина, що кінчаються такою строфою:У цыганкиных правнуках слабыхтот пломінь дотлів і згас,Лише кров наших диких прабабокнам кинеться в щоки часом.

Ні, в очах нашого поета той пломінь не дотлів і не згас! Однак патріотичне почуття начальства підказувало: росіянинові народу не потрібний пухкий богатир із чорними циганськими очами. Деякі найбільш завзяті патріоти, уважаючи, що його псевдоцыганские ока є не що інше, як черговий єврейський обман російського народу, послали в його рідну Астрахань невелику делегацію, щоб вона там порилася в архівах і з’ясувала його щире походження. Крім того, вони порадили делегації попутно придивитися до носів його родичів. Посланці для полегшення свого завдання вирішили почати з носів, але потерпіли фіаско: носів не виявилося. У будинку, де раніше жили його родичі, сусіди сказали, що всі вони роз’їхалися по різних містах, а один навіть живе в Москві й пише вірші.

— Про нього знаємо, — стримано погодилися члени делегації.

Соромлячись прямо запитати про носи родичів, вони нібито з дозвільної цікавості поцікавилися, чи не залишилося в них фотокарток разъехавшихся, особливо в профіль. Сусіди чомусь на це страшно образилися.

— Немає ніяких фотографій! — відповіли вони й злобливо додали: — Особливо в профіль!

Однак в архіві посланці з’ясували, що наш поет дворянського походження, а в дев’ятнадцятому столітті його прадід справді було одружено на циганці.

— Посланці говорять, що росіянин дворянин, — повздыхали що послали. — Якщо їх по дорозі євреї не перекупили.

Тоді ще, при радянській владі, на тлі деякого виснаження більшовиків у питанні з’ясування класового походження співгромадян, трохи оживився інтерес до їхнього расового походження й одночасно стало модним бути причетним до російського дворянства. Багато хто ринулися у дворянство.

Можливо, деякі наївні люди вирішили, що залишкам самого винищеного класу в Росії будуть платити посібника, подібно тому як німці, дивуючись своєї неакуратності, платять посібника своїм випадково недобитим євреям.

посібники, ЩоОчікували, явно погарячилися. Але усе ще чекають.

— Що ж ти мовчав, що ти аристократ? — запитали в нього державники.

— Запам’ятаєте, аристократ і є щирий демократ, — відповів наш поет, чим чимало збентежив їх. З одного боку, було неприємно, що він зараховує себе до демократів, а з іншого боку, було приємно, що демократи — те наші липові, оскільки вони явно не аристократи.

Він взагалі міг припечатати словом. Одного дурного популярного романіста, що володів скаженою єврейською енергією й у рік ухитрявшегося випустити два антисемітських романи, він назвав:

— Вулкан з головою курчати.

Слова його підхопили в літературних колах. Злі мови говорять, що експедицію в Астрахань спорядив, і притім за власний рахунок, саме цей романіст.

Незважаючи на бідність, одягнений наш поет був завжди франтувато. Який — небудь новий директор видавництва, уперше побачивши його у своєму кабінеті й намагаючись зустріти по одежинці, приймав його за процвітаючого радянського письменника, терплячи неймовірний голос і пояснюючи його близькістю до начальства й боячись перед його богатирським додаванням, рыхловатость якого трохи приховував спритно пригнаний одяг. Але потім, з’ясувавши, що цей сивоволосий пан клопоче про видання своєї першої книги, приходив у лють, приймаючи його за авантюриста й графомана.

Коли він входив у кабінет начальника й голосом громовержця починав говорити, начальник всією шкірою почував, що цієї людини занадто багато, що він самим своїм достатком робить кабінет тісним для двох і тем самим виштовхує начальника, здуває його голосом, що начальникові, природно, не подобалося, і він поспішав сам вигнати його, поки не оглухнув і сили його не залишили.

— Уполовинься, тоді, може, що — небудь вийде, — говорив йому його єдиний доброзичливий редактор, двадцять років перетасовывавший вірші його першої книги, що, по суті, уже була п’ятої, але перебувала серед рукописів починаючих поетів.

Так він жив у літературі, усім відомий і нікому не ведений. Він жив, як криголам, що застряг в океані вати. Якась доля витала над долею його поетичних книг.

Один час з’явився досить ліберальний секретар Сполучника письменників. Йому довіряли, тому що його ліберальність урівноважувалася загальнонародною схильністю до алкоголю. Він став опікувати нашого поета для того, щоб надалі допомогти йому випустити книгу. Це була дійсно культурна людина й у силу своєї культури розумів, що у віршах нашого поета немає нічого антирадянського й він нічим не ризикує.

Їх зв’язувала любов до поезії й любов до випивки. Випиваючи з нашим поетом, він колекціонував і одночасно заспиртовував його гостроти. Зайве казати, що наш поет був блискучим співрозмовником. Секретар Сполучника письменників, сидячи з ним у письменницькому ресторані, привчав видавниче начальство, що теж не цуралося ресторану, до того, що наш поет своя людина й тільки дурні рецензенти не можуть звикнути до його оригінальності. І вже все було на мазі, книга нашого поета нарешті потрапила у видавничий план, і йому навіть виписали аванс.

Але один раз секретар Сполучника разом з нашим поетом сидів у великій компанії в письменницькому ресторані. У якусь мить секретар Сполучника подивилася на годинники й, встаючи, сказав:

— Мені пора в президію.

Стояли великі письменницькі збори. І раптом наш поет (хто його смикав за мову!) громогласно сострил:

— Він сказав: изыди, розум! І пішов у президію.

Усе розсміялися, у тому числі й секретар Сполучника. Однак, виявляється, він затаїв діяльну образу. Мало того що дружба на цьому скінчилася, головне, книга нашого поета таємниче зникла з видавничого плану. Правда, аванс назад ніхто не зажадав, так він і не віддав би.

— Мені набрид цей директор комісійного магазина культури, — пізніше говорив про цього секретаря наш поет.

Про один малокультурного, але дуже плідного прозаїка він один раз сказав:

— Його треба негайно внести в книгу рекордів Гиннеса! Він унікальний письменник! Перша книга, що він прочитав у житті, була його власна перша книга!

Слух про сказаний, звичайно, дійшов до плідного письменника. І той, очевидно довго обмірковуючи, знайшов злу відповідь:

— Нехай він подбає про внесення мене в книгу рекордів Гиннеса. А я подбаю про долю його книг тут.

И, видимо, подбав, як і багато хто інші. Книга нашого поета ніяк не могла пробитися до друку.

Я забув сказати, що в нашого поета був високий шанс видати книгу ще задовго до ліберального секретаря Сполучника письменників. Це були часи, коли віроломно зняли Хрущева й призначили Брежнєва. Начальники не без підстави були впевнені, що незабаром Сталіна реабілітують. Про це вони печенею, закоханим пошепки говорили один одному. Та й багато звичайних людей догадувалися про це. Але наш поет ні про що такому не догадувався.

У піку декільком диким виступам Хрущева проти художників і письменників, де той тупотів ногами й кричав на них, і виступу ці були ще в усіх на слуху, хоча самого Хрущева вже зняли, — отож, у піку цим його виступам Сполучник письменників ризикнув підтримати нашого поета й видати його книгу. Мол, не тупотимо, не кричимо, але вишукуємо таланти й піднімаємо їх.

А с Хрущевым, по суті, от що було. Друзі Хрущева почули, що номенклатура готовить проти нього переворот під кодовою назвою «Атака навшпиньках». Вони запропонували Хрущеву жест, що попереджає: мирно повісити на Червоній площі п’ять — шість інтелігентів, ні, не більше, і тоді номенклатура злякається й притихне. А щоб Захід не піднімав шум, оформити повішених інтелігентів як добровольців.

А наївний Хрущев замість цього тупотів ногами й кричав на художників і поетів, при цьому робив страшні гримаси, мов, не до вас це ставиться, а до номенклатури: ви не бійтеся, а тільки робіть вигляд, що злякалися.

Нічого собі — робіть вигляд! А отут ще хтось став поширювати слух, що п’ять — шість чоловік повісять.

— Але не більше! — оптимістично додавав він. — Хрущев покричить, потупає ногами, а потім п’ять — шість інтелігентів повісить.

— Кого саме? — намагалися дізнатися представники художньої інтелігенції в того, хто цю звістку приніс.

— У тім — раз у раз, що невідомо, — відповідав він.

Що робити? Якщо точно знати, що тебе саме повісять, можна було б героїчно виступити проти випадів Хрущева. Але точно ніхто нічого не знав.

Діячі мистецтва, як люди винятково нервові, м’яко говорячи, розгубилися, чого ніяк не можна сказати про номенклатуру, що, слухаючи тупання й лементи Хрущева, бурмотала серед своїх:

— Ну й що! Ну й що! Нехай тупотить! Ми тупотіти не будемо.

И тому всі так вийшло. Інша справа, якби Хрущев мирно повісив на Червоній площі (навіть не обов’язково на ній!) п’ять — шість інтелігентів, ні, більше не треба було, тоді, звичайно, і номенклатура сильно задумалася б. І тоді замість того, щоб навшпиньках атакувати, вона, швидше за все, навшпиньках розійшлася б. Так що тепер говорити про цьому! Так ми про іншому! Так не наша ця справа!

Ми про нашого поета. Для початку вирішили спробувати його на естонцях. Сполучник письменників улаштував у Таллине вечора московських поетів. Для зміцнення дружби народів. Як завжди, на такого роду заходах наша пролетарська держава проявляла купецьку гостинність, по — своєму використовуючи ленінське гасло: ми не всі старі цінності здаємо до архіву. І як завжди, начальників приїхало більше, ніж поетів.

Заключний вечір відбувся в переповненому театрі. Наш поет мав скажений успіх. Уперше в житті його голос природно відповідав розміру приміщення.

Він читав вірші про Росію й про Європу. Дивовижні вірші про дивовижний, видимо средиземноморских, островах особливо сподобалися слухачам. Вони дивувалися тому, що, сидячи в Москві, можна захоплюватися європейськими красами й при цьому не виявитися в районі Магадана із красами його північних сопок.

Правда, говорять, невелика найбільш консервативна частина місцевої публіки вирішила, що Радянський Союз так саме готовить ґрунт для захоплення цих теплих островів. Але таких було мало. Основна маса глядачів сприймала його вірші як перемогу ліберального напрямку в Кремлі. А теплі острови — майже прозорий символ потепління міжнародних відносин.

Московському начальству шумний успіх нашого поета теж довівся по душі.

Нехай знають, думали вони, і нам Європа не далека, і ми не постолом щи сьорбаємо.

Наш поет настільки їм сподобався, що вони взяли його із собою на врочисту вечерю, улаштована в будинку видного естонського поета. Всі інші поети вечеряли й пили в готелі за власний рахунок.

Видний естонський поет, він жив недалеко від театру, ведучи гостей до себе додому, дозволив сміливий жарт, над якою реготали навіть московські начальники, правда розміряючи свій регіт з реготом головного начальника.

Показавши рукою на сміття, що валялося на тротуарі, до речі, по російських мірках, цілком помірковано, цей естонський поет сказав:

— Естонці дурні. Вони чекають, коли скінчиться радянська влада, щоб потім забрати сміття на вулицях.

Жарт, звичайно, пролунала двозначно, але інтонація була така, що радянська влада ніколи не скінчиться. І тому начальство реготало.

Але от ми сьогодні свідки того, що радянська влада справді скінчилася. Так що естонці у своїх терплячих очікуваннях виявилися не такими вуж дурнями. Правда, треба сказати, що й сміття з тих пор скопилося порядно.

Усе було б прекрасно, якби не особливість місцевого національного звичаю, про яке не знало не тільки начальство, але й наш досить ерудований поет.

Виявляється, у кращих будинках Таллина прийнято спочатку вечеряти в їдальні, розуміє з напоями, а потім переходити в іншу кімнату, де гостей уже строго випробовують на чистому алкоголі, без усяких закусок. Така естонська рулетка.

Але про це з наших ніхто не знав. Ніхто не знав, що треба пити за першим столом, з огляду на для рівноваги майбутній стіл. Але про нього заздалегідь ніхто нічого не повідомив. Тому наші начальники виклалися за першим столом. Вони діяли, як штангіст, у якого єдиний підхід до снаряда.

Отож, коли гостей перевели в іншу кімнату й посадили за другий стіл, вони були так п’яні, що почували себе зовсім тверезими. І вони продовжували міцно пити. Тим більше, що хтось із них висловив дотепний здогад: відповідно до вигадливих місцевих звичаїв, має бути ще один стіл — у третій кімнаті, де будуть подавати вже одні закуски, а напоїв не буде.

Так що намагалися пити й у рахунок третього застілля.

— Скільки ж у нього кімнат, якщо на кожне застілля виділяється по кімнаті! — дивувалися московські гості.

Алкоголь, як відомо, прискорює рух часу. І наші начальники дружески, перебиваючи один одного, стали ласкаво розповідати про те, що Сталіна найближчим часом реабілітують. Їм, видимо, здавалося, що естонці сильно скучили по Сталіну, і вони на подяку за гостинність вирішили їх підбадьорити. Однак хазяї й інші прибалтійські гості зніяковіло мовчали. Але не промовчав наш аполітичний поет.

— Виходить, осуд Сталіна на Двадцятому з’їзді було аферою Хрущева? — голосно, як завжди, запитав він із дратівним відтінком глобального академізму.

— Ні, афери не було, — відповідав головний начальник, дивлячись на нашого поета й поглядом охоче погоджуючись із ним, що особисто Хрущев, звичайно, аферист, але про цьому не можна говорити при естонцях, тому що вони ще не мають достатню політичну гнучкість. Але наш поет нічого в цьому багатозначному погляді не вловив. Він тільки вловив його слова.

— Виходить, реабілітація Сталіна — афера? — запитав він згідно з логікою, але в повнім протиріччі з діалектикою. Тепер він запитав із ще більш дратівним відтінком ще більш глобального академізму.

И що отут почалося! Начальники здійнялися!

— Хлопчисько! Дурень! Астраханський естет! Кулацкое поріддя!

— Що ти можеш знати про великі заслуги товариша Сталіна, кіпріот недороблений! — в отчаянье викрикнув один з начальників, забувши, що астраханський естет ніяк не сполучається з кіпріотом, навіть недоробленим.

Скандал! Скандал! Скандал! Виражаючи непідроблену лють, начальники кричали на нього, одночасно не забуваючи поглядати один на одного, щоб виявити в кому — небудь слабість вираження цієї люті. Тому ніякої слабості ніхто не проявляв.

Естонці й інші прибалти мовчачи слухали, як би вивчаючи особливість слов’янської суперечки між собою, що, виявляється, полягає в тім, що всі б’ють одного.

Потім начальники повскакали з місць і стали дружно одягатися, гнівно вкидаючи руки в рукави плащів, як шашки в піхви після кавалерійської атаки.

Вони йшли, демонстративно відмахнувшись від третього застілля, що, втім, самі ж і видумали. Усі заспішили в готель, і бедный наш поет, похнюпившись, пішов за ними.

Самий маленький начальник, що займав той же номер, що й наш поет, зненацька навідріз відмовився від свого місця, посилаючись на те, що більше не може дихати з нашим поетом одним повітрям, отруєним його дыханьем. Однак з нагоди заповнювання готелю й, імовірно, неможливості дістати протигаз у настільки пізню годину йому запропонували ризикнути й зайняти своє ліжко. Уночі, часом підхоплюючись на постелі й щось швидко лопочучи, він, не прокидаючись, у сні продовжував щиро симулювати збурювання. У ті часи щиро симулювати збурювання могли багато хто, але щоб у сні щиро симулювати збурювання — і тоді було найбільшою рідкістю. Нехай психологи майбутнього вивчають цей феномен.

Після цього скандалу книга нашого поета на кілька років втратила навіть віддалений шанс бути виданої. Відсутність більше твердих санкцій було викликано тим, що Сталіна й справді не реабілітували. Говорять, про це заблагало керівництво європейських компартій.

— Я зупинив реабілітацію Сталіна! — пізніше гуркотав наш поет. За його словами, цей скандал проникнув у західну печатку й Кремль змушений був дати слово, що реабілітації не буде, тому що найбільш талановита частина Росії проти. Ну що ти йому скажеш!

…Однак мені поднадоело коментувати його життя. Я передаю йому слово.

Думаю, він це зробить краще.

Озима кукурудза

Замолоду, знаєш, мене по знайомству влаштували працювати в центральну молодіжну газету. Скажемо так, щоб нікого не кривдити. Півроку я жив припеваючи й пропиваючи свій гонорар. Я писав рецензії на книги, в основному іноземних авторів, відповідав на листи читачів. Я працював у відділі культури.

Єдині труднощі, що я не відразу здолав, — це епістолярне, а головне, особисте спілкування із графоманами. Саме завзяте й злісне плем’я людей.

Коштувало мені в листі такій людині дати легкі вказівки на важкі недоліки його віршів або оповідань і побажати йому надалі творчих удач, як він вибухав цілим трактатом критики на мою критикові й посилав цей трактат на ім’я головного редактора. Той, розуміє не читаючи трактату, але прагнучи до спокійного життя, ставав на його сторону й учив мене бути поласковей з молодими авторами.

Ще упорней вони бували в особистому спілкуванні, переходячи від сентиментального речення влаштувати заміський пикничок із шашликом до прямих погроз поскаржитися в ЦК комсомолу або навіть партії. Кошмар.

Один з них купив мене на ці шашлики, за що я потім сповна розплатився. Він писав оповідання, і я почував у них деяке мерехтіння таланта й возився з ними, намагаючись довести їх до друкованого рівня. Але поки не вдавалося. До речі, при цьому він був дивно обдарований у практичній області, заробляв досить багато грошей і вже тоді мав свою машину.

Згода моє на шашликовий пленер пояснювалося ще тим, що ми обоє жили в тому самому підмосковному районі. Було зручно зустрітися.

— Приведи із собою кого — небудь із редакції, — щедро запропонував він, — буде веселіше.

Я запропонував завідувачеві відділом приїхати до мене на шашликовий пікнік, улаштований одним починаючим автором.

— Що ти, що ти! — сплеснув той руками. — Я не поїду! Потім від нього не відскіпаєшся, прилипне. І тобі не раджу доторкатися до цього шашлику!

Але я доторкнувся. Дотепер дивуюся мудрості й прозорливості цієї людини, але ж він не набагато був старше мене.

У призначений день цей автор приїхав на своїй машині, із шашликами, горілкою й співаком, що виконував власні пісні. Ми розвели багаття й присмажили шашлики. Потім пили горілку, закушуючи димним м’ясом, і слухали співака. Співак виявився не тільки талановитим, але й висококультурною людиною, і я про себе зачудувався, що його звело з моїм автором, якому сильно не вистачало цієї самої культури, і він її, крекчучи, заміняв завзятістю. Невже тільки можливість випити? Одним словом, ми добре посиділи.

Після цього оповідання мого автора досить густо посипалися на мене, і щораз мені здавалося, що в них щось є, і я рився в них у пошуках невідомої примари таланта, але ніяк не міг довести їх до друкованого рівня.

Потім він перестав приходити, але, виявляється, затаїв на мене образу. Він, видимо, ніяк не міг зрозуміти, що, навіть якби я по доброзичливості пропустив його оповідання, інші працівники редакції його неодмінно зупинили б. І я, щоб не морочити йому голову, сам повертав йому його утвору, тим самим обертаючи його далекобійну злість на самого себе. Але цього я тоді не розумів.

Пройшли роки й роки! Наступив новий час, вакханалія волі, але при цьому треба сказати, що мої книги стали друкувати в Росії й за кордоном. Я став відомим поетом не тільки у вузьких колах, як було раніше.

И раптом цей автор, про який я давно забув, що вже красиво посивів, уже на новенькій машині, приїжджає до мене й дарує мені свою першу книгу. При цьому посилено зазиває мене випити з ним гарного грузинського вина, що у нього в багажнику, або, у крайньому випадку, взяти в подарунок кілька пляшок.

Містика! Якась божественна сила мене удержала! Чи то неясний спогад, що ми перед розставанням трохи посварилися, чи то його якась нова, вкрадлива манера розмовляти. Я навіть нагло збрехав йому. Я сказав, що кинув пити, і він, не виймаючи свого вина, скромно сів у свою дорогу машину й виїхав. З подальшого оповідання в тебе може виникнути думка, а чи не хотів він отруїти мене своїм вином. Я вже про це думав.

Відповідаю: немає! Перше його речення було відразу — разом випити. У такому випадку я, будучи отруєним, не встиг би прочитати його оповідання. А із цим він упокоритися ніяк не міг. Більше того, якби він просто залишив мені вино, у нього не могло бути ніяких гарантій, що я після його відходу приймуся за його оповідання, а не за його вино.

Як же він тепер пише, подумав я й, щоб відразу вийти на самий зрілий добуток, початків читати книгу з останнього оповідання.

Боже, Боже! Це було оповідання про наш шашликовий пікнік, де з патріархальністю літописця він всіх, і мене в першу чергу, назвав власними іменами. Більше від літописця в оповіданні не було нічого.

Мене в цьому оповіданні він вивів найбільшим дурнем і коварнейшим хитруном. Я виглядаю в ньому редакційним павичем, ні на секунду не забуває, що я працюю не де — небудь, а в центральній газеті. При цьому він приплів безглузду неправду, що я нібито хвастався, начебто виріс на колінах відомого поета й на цих же колінах написав перші свої дитячі вірші. Вершина гумору!

Я цього поета не тільки не знав, але навіть ніколи не бачив. Він уже давно вмер. Не звертатися ж до родичів його з дивним проханням підтвердити, що я в небіжчика ніколи не сидів на його витривалих колінах, з огляду на, що й дитиною я був досить великим.

Але ще сильней мене роздратувало, що він привласнив мені кавказьку звичку під час застілля ляскати долонею в долоню людини, що сказали особливо гостре слівце. Я терпіти не можу цю звичку, але виходило, що я ж безперервно з розмаху ляскаю когось у долоню, і, звичайно, в основному в його долоню. За його словами, я прямо — таки відбив йому долоня дня на два й він за цей час не міг взяти в руки пера. Натяк на незриму жалобу читаючого людства.

Скільки нібито схованих компліментів собі в одній фразі. З одного боку, безперервний потік дотепності (хлоп! хлоп! хлоп!), а з іншого боку, самітницьке життя щирого художника: ні дня без рядка. Ні дня — крім цих двох днів.

Ну звичайно, дещо перепадало й долоні співака після особливо задушевної пісні.

Далі почалося повне божевілля, можливо мало — мало засноване на факті.

Коли він розпалив багаття для шашлику, воно трохи врочисто, чого я тоді не помітив, вручив мені шматок фанери, щоб я їм роздмухував полум’я, а сам став збирати поблизу всякі сухі суки й гілки. І можливо, не бачачи біля багаття ніякого палива, щоб підтримати вогонь, я сунув туди цей нещасний шматок фанери. Можливо. Не заперечую.

У цьому місці оповідання він обрушив на мене ридаючу провокацію. Виявляється, ця фанера, будь вона негарна, була кришкою від посилки, присланою його улюбленою мамою — так що значить присланої! надсилається йому протягом уже десяти років з далекої провінції! Виявляється, вона вже протягом десяти років надсилає йому сухофрукти в тому самому ящику з однієї й тією же кришкою, тому що у відповідь він дорогій неньці в провінцію шле консерви не тільки в тім же ящику, але з тією же кришкою, тільки перевернувши її й написавши мамину адресу. Виявляється, ця кришка від посилки, як знак близькості з улюбленою мамою, була йому дорожче всього на світі, навіть дорожче машини! Запитується, якщо вже ця кришка від посилкового ящика так тобі дорога, навіщо ти неї притяг для здуття шашликового багаття? Краще б уже з будинку віник приніс, було б куди размашистей роздмухувати багаття! Але слухай далі, ти вмреш!