povnij zmist poema pro 36 yesenin s a - Шкільний Всесвіт

Багато в Россиитроп.Що ні тропа — Те труна.Що ні верста — Те хрест.До енисейских местшесть тисяч одинсугроб.Синій уральскийскомкаменным легмешком,За скомом шумиттайга.Коли грузне в снегунога,Спробуй идтипешком.Добро, у когозакал,Хто знає сибирскийшквал.Але якщо ти слаби ліг,То, таємно пробравшисьв балка,Тебе отпоетшакал.Бура й грозныйвой.Грузно бредетконвой.Рушниці напереваги.Якщо ти хочешьв ліс,Не дорожиголовой.Засланець солдатуне брат.Сам подневоленсолдат.Якщо не взялна приціл, — Завтра егопод розстріл.Але ти не идиназад.Нехай умираеттот,Хто брата в тайгуведет.А ти під кандальныйдзиншпарь, як седойбаргузин.Біжи всі спереду вперед.Там за Ураломдом.Степ і водакругом.У синю гладьокнаскрипкой поетлуна.Хіба так плохов ньому?Славний у песнилад.Мало хто ейрад.Там за Ураломклен.Усякий адже в жизньвлюбленв місячному мерцаньехат.Якщо ж, де отчаявесь,Струнка девушкаесть,Вся, як сиреневыймай,Вся, як родимыйкрай, — Хіба не манитпеснь?Бура й грозныйвой.Грузно бредетконвой.Рушниці напереваги.Якщо ти хочешьв ліс,Не дорожиголовой.Кілкий, пронзающийпух.Важко йти средьпург.Але під кандальныйдзень,Якщо ти любишьдень,Хіба милейшлиссельбург?Там, упираясьв двері,Ходиш, як у клеткезверь.Дума всегдаоб одному:Може, у краюродномстало не тактеперь.Може, під песнювьюгумер последнийдруг.Друг або мати,Однаково.Хочеться вырватьокнои втекти в луг.Але довгий тюремныйчас.Зіркий солдатскийглаз.Якщо ти хочешьзнать,Як тяжелоубежать, — Я знаю одинрассказ.Їх було тридцатьшесть.У камері негдесесть.У вікнах бурунныйвспург.Міцно стоитшлиссельбург,Море співає емупеснь.Кожний з нихсиделза те, що був горди смів,Що в гнівної своейтщетек ридаючої в нищетебольшую любовьимел.Ти пам’ятаєш, звичайно,Тотклокочущий пятыйгод,Коли через стенбаррикадцелился в братабрат.Той у голову, тотв живіт.Один защищалзакон — Невільник, влюбленныйв трон.Інший цей тронгромил,И брат йому былне милий.Ну, хіба не прав былон?Ти пам’ятаєш, звичайно,Какнагайкой свистелказак?Тоді в склоненныхницс потилиць і поясницкапал горячиймак.Я знаю, напевно,И тывидал на снегуцветы.Адже кожний мальчишкойрос,Кожному билиносв кулачної на всі”Сорты”.Але тих я цветовне видал,Був ще дурій малий,И не читав ещекниг.Але якби виделих,Те хіба молчатьстал?Їх було тридцатьшесть.У кожному кипеламесть.Кожний оставилдомс вербами над ставком,Але не забув про немпеснь.Раз комендантсказал:”Тісний для васзал.П’ять я такихпримув камери по одному,Тридцяти один — На вокзал”.Поле й снежныйзвон.Картатий мчитсявагон.Рейки грызетпаровоз.Хіба уместенвопрос:Куди їх доставитон?Багато в Россиитроп.Що ні тропа — Те труна.Що ні верста — Те хрест.До енисейских местшесть тисяч одинсугроб.Поїзд на всехпарах.У кожному неясныйстрах.Видно, надевбраслет,Женуть на многолетзолото рытьв горах.Може случитьсяс тобойто, що достанешькиркой,Дочка твоя там,Удалечині,Буде на левойрукеперстень носитьзолотой.Поле й снежныйзвон.Картатий мчитсявагон.Раптом тридцять первыйвстали пошепки так сказав:”Нині мені ночьне в сон.Нині мені в ночьне лежати.Я твердо решилбежать.Благо, що ночьне в місяці.Ви помогитемнетело моеподдержать.Клітку вуж япилой…Виручив снежныйвой.Ви загородите меняподле окнаот вогню,Щоб не видалконвой”.Тридцять столпилисьв ряд,Начебто про чемговорят,Начебто глядятна сніг.Хіба так труденпобег,Якщо огнине горять?Їх оставалосьпять.Кожний имелкровать.У вікнах бурунныйвспург.Міцно стоитшлиссельбург.Тільки в ньому плохоспать.Хіба тогдауснешь,Якщо всі видишьрожь,Бачиш роднойплетень,Синій, звенящийдень,И ти по межеидешь?Тихий вечернийчас.Дзвін бьетсемь раз.Місяць широкі червоний.Так би дрімали дрімав,Не піднімаючи око.Глянеш, на окнахпух.Нудний, несчастныйдруг,Ніч або день,Однаково.Хочеться вырватьокнои втекти в луг.П’ятий страдатьустал.Десь подпилокдостал.Уночі скребети скребе,Капає з носапотчерез губу в оскал.Раз при нагрузкедровон поскользнулсяв рів…Дивляться, уже онна льоду,Щось кричитна ходу.Крикнув — і будьздоров.Швидко бегутдни.День колесусродни.Сніжної январскойпоройв камері сороквторойвстретились вновьони.П’ятому глядяв ока,Тридцять первыйсказал:”Там, де струитсяобь,Є деревушкатопьи дуже хорошийвокзал.У житті живуть лишьраз,Я вспоминатьне горазд.Дурний сибирскийчалдон,Скупий, як сто дияволів,Он.За п’ятачок продасть.Сніжна белаягладь.Нема чого мневспоминать.Знаю одне:Без грездаже в лихойморозсладко на сенеспать”.П’ятий сказалв відповідь:”Мені вже сороклет.Але не згас мойбес,Так всі й тянетв ліс,У синій вечернийсвет.Багато сказатьне
можу:Година лише лежав яв снігу,Слухав метельныйвой,Але помешалконвойс рушницями на бігу”.Сіра, хмураявысь,Хмари із землеюслились.Ти пам’ятаєш, звичайно,Тотметельный семнадцатыйгод,Коли ониразошлись?Кожний пішов у свойдомс вербами над ставком.Бачив лунуи клен,Тільки не встретилонсердцу любимыхв ньому.Їх було тридцатьшесть.У кожному кипеламесть.І кожний в октябрьскийзвонпошел на влюбленныхв трон,Щоб назавжди ихсместь.Швидко бегутдни.Зустрілися вновьони.У кожного новыйдом.У лежання живуть лишьв ньому,Очей загасивогни.Тихий вечернийчас.Дзвін бьетсемь раз.Місяць широкі червоний.Той, хто теперьзадремал,Уж не подниметглаз.Тепла синяявесь,Усякі песниесть…Над кожним своязвезда…Ми ж поемвсегда:Їх було тридцатьшесть.