povnij zmist podiya garshin v m 1 2 - Шкільний Всесвіт

Iкак трапилося, що я, майже два роки ні про що не думала, початку думати, — не можу зрозуміти. Не міг же, справді, наштовхнути мене на ці думи той пан. Тому що ці добродії так часто зустрічаються, що я вже звикла до їхніх проповідей.Так, майже всякий з них, крім зовсім звиклих або дуже розумних, неодмінно заговорює пр цих не потрібні ні нього, ні навіть мені речах. Спершу запитає, як мене кличуть, скільки мені років, потім, здебільшого з досить сумним видом, почне говорити про те, що “чи не можна як — небудь піти від подібного життя?”. Спочатку мене мучили такі розпити, але тепер я звикла. До многому звикаєш.Але от уже два тижні, щораз, коли я невесела, тобто не п’яна (тому що хіба є для мене можливість веселитися, не будучи п’яної?), і коли я залишаюся зовсім одна, я починаю думати. І не хотіла б, так не можу: не відв’язуються ці важкі думи; один засіб забути — піти куди — небудь, де багато народу, де пиячать, бешкетують. Я починаю також пити й бешкетувати, думки плутаються, нічого не пам’ятаєш… Тоді — легше. Отчого раніше цього не бувало, із самого того дня, як я махнула рукою на всі? Більше двох років я живу тут, у цій кепській кімнаті, увесь час проводжу однаково, також буваю в різні Ельдорадо й Палі — Де — Кристаль, і увесь час якщо й не було весело, так хоч не думалося про те, що невесело; а тепер от — зовсім, зовсім інше.Як це нудно й нерозумно! Адже однаково не виберуся нікуди, не виберуся просто тому, що сама не захочу. У життя цю я втяглася, шлях свій знаю. Геть і в “Бабці” (яку приносить мені один знайомий досить часто й вуж неодмінно, коли в ній з’являється що — небудь “пікантне”), і в “Бабці” я бачила малюнок: посередине маленька гарненька дівчинка з лялькою, а біля її два ряди фігур. Нагору від дівчинки йдуть: маленька гімназистка або пансіонерка, потім скромна молода дівчина, мати сімейства й, нарешті, бабуся, поважна така, а в іншу сторону, унизу — дівчинка з коробкою з магазина, потім я, я й ще я. Перша я — от як тепер; друга — вулицю мітлою мете, а третя — та вже зовсім огидна, мерзенна баба. Але тільки вже я не допущу себе до цього. Ще два — три роки, якщо винесу таке життя, а потім в Екатериновку. На це мене вистачить, не злякаюся.Який дивний, однак, цей художник! Чому так — таки неодмінно, якщо пансіонерка або гімназистка, так уже й скромна дівиця, поважна мати й бабуся? А я — те? Слава богові, адже і я можу блиснути де — небудь на Невському французькою або німецькою мовою! І малювати квіти, я думаю, ще не забула, і “Calipso ne pouvait se consoler du depart d’Ulysse” [Калипсо не могла утішитися після від’їзду Улисса (фр.).] пам’ятаю. І Пушкіна пам’ятаю, і Лермонтова, і всі, усе: і іспити, і те фатальний, жахливий час, коли я залишилася дуркою, набитою дуркою, одна в добрих рідних, що запевняли, що вони “дали притулок сироту”, і палкі вульгарні мови того фата, і як я сдуру зраділа, і всю неправду й бруд там, в “чистому суспільстві”, звідки я потрапила сюди, де тепер одурманююся горілкою… Так, тепер я стала пити навіть і горілку. “Horreur!” [Жах (фр.)] — закричала б кузина Ольга Миколаївна.Та й справді хіба не horreur? Але чи винувата я сама в цій справі? Якби мені, сімнадцятилітньому дівчиську, з восьми років сиділа в чотирьох стінах і видевшей тільки таких же дівчинок, як і я сама, так ще різних маманов, попався не такий, як той, із прическою a la Capoule, люб’язний мій друг, а інша, гарний людина, — те, мабуть, тоді було б і не те…Дурна думка! Хіба є вони, гарні люди, хіба я їх бачила й після й до моєї катастрофи? Чи належна я думати, що є гарні люди, коли з десятків, яких я знаю, немає жодного, котрого я могла б не ненавидіти? І чи можу я вірити, що вони є, коли отут і чоловіки від молодих дружин, і діти (майже діти — чотирнадцяти — п’ятнадцяти років) з “гарних сімейств”, і старі, лисі, паралічні, віджилі?І, нарешті, чи можу я не ненавидіти, не нехтувати, хоча я сама зневажувана й знехтувана істота, коли я бачу серед них таких людей, як деякий молодий немчик з витравленим на руці, вище ліктя, вензелем? Він сам пояснив мені, що це — ім’я його нареченої. “Jetzt aber bist du, meine Hebe, allerliebstes Liebchen” [Але тепер, моя мила, ти мені всіх милих милею (ньому.)], — сказав він, дивлячись на мене масляними вічками, до того ж прочитав віршики Гейне. І навіть із гордістю пояснив мені, що Гейне — великий німецький поет, але що в них, у німців, є ще вище поети, Ґете й Шиллер, і що тільки в геніального й великого німецького народу можуть народжуватися такі поети.Як мені хотілося вцепиться в його кепську гарненьку біляву пику! Але замість цього я залпом випила склянку портвейну, яким він мене напува в, і забула все.Навіщо мені думати про своє майбутнє, коли я й так знаю його дуже добре? Навіщо мені думати й про минулому, коли там немає нічого, що могло б замінити моє теперішнє життя? Так, це правда. Якби мені запропонували сьогодні ж повернутися туди, у витончену обстановку, до людей з витонченими проділами, шиньйонами й фразами, я не повернулася б, а залишилася б умирати на своєму пості.Так, і в мене свій пост! І я теж потрібна, необхідна. Недавно приходив до мене один юнак, дуже говіркий, і цілу сторінку прочитав мені напам’ять із якоїсь книги. “Це наш філософ, наш росіянин філософ”, — говорив він. Філософ говорив щось дуже мрячне й для мене утішне; начебто того, що ми — “клапани для суспільних страстей…”. І слова бридкі, і філософ, мабуть, кепський, а гірше всього був цей хлопчисько, що повторював ці “клапани”.Втім, недавно й мені спала на думку та ж думка. Я була у світового судді, що присудив мене до п’ятнадцяти рублів штрафу за непристойне поводження в громадському місці.У ту саму мінуту, коли він читав рішення, причому всі встали, я подумала от що: “За що вся ця публіка так презирливо дивиться на мене? Нехай я виконую брудну, огидну справу, займаю саму знехтувану посаду; але адже це — посада! Цей суддя теж обіймає посаду. І я думаю, що ми обоє…”Я нічого не думаю, я почуваю, що п’ю, що нічого не пам’ятаю й плутаюся. У моїй голові все перемішалося: і та кепська залу, де я сьогодні ввечері буду безсоромно танцювати, і Литовський замок, і ця кепська кімната, у якій можна жити тільки п’яної. У скронях у мене стукає, у вухах дзенькіт, у голові все кудись скакає й несеться, і я сама несуся кудись. Мені хочеться зупинитися, удержатися за що — небудь, хоч за соломинку, але в мене немає й соломинки.Брешу я, є вона в мене! І навіть не соломинка, а бути може, щось понадежнее, але я сама до того опустилася, що не хочу простягнути руку, щоб схопитися за опору.Здається, це трапилося наприкінці серпня. Пам’ятаю, тоді був такий славний осінній вечір. Я гуляла в Літньому саду й там познайомилася із цієї “опорою”. Ця людина не представляла нічого особливого, крім хіба якоїсь добродушної балакучості. Він розповів мені ледве не про всі свої справи й знайомих. Йому було двадцять п’ять років, кликали його Іваном Івановичем. Собою він був ні дурний, ні гарний. Він бовтав із мною, як з яким — небудь знайомим, розповідав навіть анекдоти про свого начальника й пояснив мені, хто в них у департаменті на очах.Він пішов, і я забула про нього. Через місяць він, однак, з’явився. І з’явився похмурий, сумний, схудлий. Коли він увійшов, я навіть небагато злякалася незнайомого нахмуреної особи. — Ви мене помнете?У цю мінуту я згадала його й “показувала, що пам’ятаю. Він почервонів. — Я тому думав, що ви не помнете, що адже багато…Розмова перетнулася. Ми сиділи на дивані; я в одному куті, він в іншому, начебто в перший раз виїхав з візитами, прямій, витягнутий, навіть циліндр у руках тримав. Сиділи ми досить довго; нарешті він піднявся й поклонився. — Так до свиданья — з, Надія Миколаївна, — вимовив він з подихом. — Як ви довідалися моє ім’я? — закричала я, спалахнувши. Моє ходяче ім’я була не Надія Миколаївна, а Євгенія.Я крикнула на Івана Івановича так сердито, що він навіть злякався. — Адже я нічого дурного, Надія Миколаївна… Я жодній людині… А я знаком з Петром Васильовичем, дільничним, так він мені розповів про вас всі, як було.Я хотів сказати вам: Євгенія, так мова не послухалася, і я ваше справжнє ім’я вимовив. — Так ви скажіть, навіщо ви прийшли до мене? Він мовчав і сумно дивився мені в очі. — Для чого? — продовжувала я, всі разгорячаясь. — Який інтерес я представляю для вас? Ні, ви краще не ходите до мене; знайомства я з вами вести не буду, тому що в мене немає знайомих. Я знаю, навіщо ви прийшли до мене! Вас зацікавив розповідь цього поліцейського. Ви подумали: от рідкість — утворена дівчина в яке життя потрапила… Ви здумали рятувати мене? Подите від мене, мені нічого не потрібно! Залишіть мене краще издыхать одну, чим…Отут я глянула на його особу й зупинилася. Я бачила, що била його кожним словом. Він не говорив нічого, але один вид його змусив мене замовчати. — До свиданья, Надія Миколаївна, — сказав він. — Дуже жалую, що засмутив вас. І себе теж. До свиданья.Він простягнув мені руку (я не могла не дати йому своєї) і вийшов повільними кроками. Я чула, як він спускався по сходам, і бачила у вікно, як він, зігнувши шию, перейшов через двір какою — те медленною й качающеюся походкою. У воріт він оглянувся, подивився на мої вікна й зник.І от цей — те людина може бути моєї “опоро

ю”. Коштує мені тільки заїкнутися, і я зроблюся законною дружиною. Законною женою бедного, але шляхетної людини, і навіть зроблюся бедною, але благородною родительницею, якщо тільки господь у гніві своєму ще пошле мені дитини.IIсегодня Євсей Евееич говорить мені: — Ви послухайте мене, Іван Иваныч, що вам я, старий, скажу. Ви, панотець, не до діла поводитися стали: дивитеся, як би до начальства не дійшло!Він ще довго говорив (намагаючись говорити про саму суть справи натяками) про службу, чиношанування, про нашого генерала, про мене й, нарешті, почав добиратися й до мого несчастия. Ми сиділи в трактирі, куди Надія Миколаївна часто заходить зі своїми знайомими.Євсей Евееич усе давно помітив і давно вже витягнув від мене багато подробиць. Не міг я удержати дурної мови, розбовтав всі, так притім ще ледве не розревівся.Євсей Евсеич розсердився. — Ах ви, бабень, бабень ви чутливий! Парубок, гарний чиновник, через дряни яку історію розвів! Так плюньте ви на неї! Так що вам до її за справу? Добро б дівиця благопристойна, а те, з позволенья сказати…Євсей Евсеич навіть плюнув.Після цього випадку він часто вертався до предмета своїх прикростей (Євсей Евсеич искренно засмучується за мене), але вже не лаявся, тому що помітив, що це мені неприємно. Втім, він міг стримувати себе недовго й хоча спочатку намагався заговорювати здалеку, але зрештою завжди приходив до одного висновку, що треба кинути, “наплювати” — тощо.Я й сам співчуваю, строго говорячи, тому, що він повторює мені щодня. Скільки разів і я думав теж, що потрібно кинути й наплювати! Так, скільки разів! І стільки ж раз після таких думок виходив з будинку, і ноги несли мене в ту вулицю… І от вона йде, нарум’янена, з насурмлен — ными бровами, в оксамитовій шубці й франтівській котиковій шапочці — прямо на мене; і я звертаю на іншу сторону, щоб вона не помітила моїх переслідувань. Вона доходить до кута й повертає назад, нагло й гордо дивлячись на перехожих і іноді заговорюючи з ними; я сльожу за нею з іншої сторони вулиці, намагаючись не втрачати неї з виду, і безнадійно дивлюся на її маленьку фігурку, поки який — небудь… мерзотник не підійде до неї, не заговорить. Вона відповідає йому, вона повертається і йде з ним… І я за ними. Якби дорога була утикана гострими цвяхами, мені не було б болючіше. Я йду, не чуючи нічого й не бачачи нічого, крім двох фігур…Я не дивлюся собі під ноги й біля себе і йду, выпуча ока, натикаючись на перехожих, одержуючи зауваження, лайки й поштовхи. Один раз я перекинув дитину…Вони повертають праворуч і ліворуч, входять у хвіртку; спочатку вона, потім він: майже завжди з якоїсь дивної ввічливості він дає їй дорогу. Потім і я входжу. Проти двох вікон, добре мені знайомих, коштує сарай із сінником; на сінник веде легка залізна драбинка, що кінчається площадкою без поруччя. І сиджу я на цій площадці й дивлюся на спущені білі фіранки…Сьогодні я теж стояв на своєму дивному пості, хоча надворі чималий мороз. Змерз я жахливо, ніг не чув під собою, а все — таки стояв. Пара йшла від моєї особи, вуси й борода обмерзнули, ноги почали ціпеніти. По дворі ходили люди, але не зауважували мене й, голосно розмовляючи, проходили мимо. З вулиці доносилася п’яна пісня (весела ця вулиця!), якась лайка, стукіт шкребків об панель, що чистили двірників. Всі ці звуки шуміли в моїх вухах, але я не обертав на них уваги, як і на мороз, що щипав особу, і на змерзлі ноги. Все це: і звуки, і ноги, і мороз — було начебто далеко від мене. Ноги нили сильно, але усередині мене щось нило ще сильніше. У мене незмога піти до неї. Чи знає вона, що є людина, що порахував би за щастя сидіти з нею в одній кімнаті й, не стосуючись навіть руки її, тільки дивитися їй в очі? Що є людина, що кинеться у вогонь, якщо це допоможе їй вийти з пекла, якби вона захотіла вийти? Але вона не хоче… І я дотепер не знаю, чому вона не хоче. Адже я не можу повірити, що вона зіпсована до мозку костей; не можу я повірити цьому, тому що знаю, що це не так, тому що знаю неї, тому що люблю, люблю її…Лакей підійшов до Івана Иванычу, що поклав лікті на стіл і на лікті — особу й зрідка здригався, і став торкати його за плече: — Пан Нікітін! Так нельзя — с… При всіх… Хазяїн засварить. Пан Нікітін! Тут не можна, щоб отаким родом. Извольте вставати!Іван Иваныч підняв голову й подивився на слугу. Він зовсім не був п’яний, і слуга зрозумів це, як тільки побачив його сумну особу. — Це, Семен, нічого. Це так. Ти от дай мені графинчик очищеної. — Із чим накажете? — Із чим? Із чаркою. І побільше, щоб не графинчик, а графин. От тобі, одержи за всі й ще візьми два двугривенных. Через годи