povnij zmist podarunok paustovskij k g - Шкільний Всесвіт

Щораз, коли наближалася осінь, починалися розмови про те, що

багато чого в природі влаштовано не так, як нам би хотілося. Зима в нас довге, затяжна, літо набагато коротше зими, а осінь проходить миттєво й залишає враження золотого птаха, що промайнуло за вікном.Розмови наші любив слухати онук лісника Ваня Малявін, хлопчик років п’ятнадцяти. Він часто приходив до нас у село з дідівської сторожки з Урженского озера й приносив те кошик білих грибів, то решето брусниці, а те прибігав просто так — погостювати в нас: послухати розмови й почитати журнал “Навколо світу”.Товсті переплетені томи цього журналу валялися в прикомірку разом з веслами, ліхтарями й старим вуликом. Вулик був пофарбований білою клейовою фарбою. Вона відвалювалася від сухого дерева більшими шматками, і дерево під фарбою пахнуло старим воском.Один раз Ваня приніс маленьку, викопану з коренем березу. Корінь він обклав сирими мохами й обернув рогожею. — Це вам, — сказав він і почервонів. — Подарунок. Посадите її в дерев’яну діжку й поставте в теплій кімнаті — вона всю зиму буде зелена. — Навіщо ти неї викопав, дивак? — запитав Рувим. — Ви ж говорили, що вам шкода літа, — відповів Ваня. — Дід мене й надоумил. “Збігай, говорить, на торішній гар, там берези — двухлетки ростуть, як трава, — проходу від них немає ніякого. Викопай і віднеси Руму Ісайовичу (так дід називав Рувима). Він про літо турбується, от і буде йому на студену зиму літня пам’ять. Воно, звичайно, весело подивитися на зелений аркуш, коли надворі сніг валить як з мішка”. — Я не тільки про літо, я ще більше про осінь жалую, — сказав Рувим і поторкав тоненькі листи берези.Ми принесли із сараю ящик, насипали його доверху землею й пересадили в нього маленьку березу. Ящик поставили в найяснішій і теплій кімнаті у вікна, і через день занепалі гілки берези піднялися, вся вона повеселіла, і навіть листи в неї вже шуміли, коли наскрізний вітер уривався в кімнату й у серцях ляскав дверима. У саду оселилася осінь, але листи нашої берези залишалися зеленими й живими. Горіли темним пурпуром клени, порозовел бересклет, зсихався дикий виноград на альтанці. Навіть подекуди на березах у саду з’явилися жовті пасма, як перша сивина в ще нестарої людини. Але береза в кімнаті, здавалося, усе молоділа. Ми не зауважували в неї ніяких ознак зів’янення.Якось уночі прийшов перший заморозок. Він надихав холодом на стекла в будинку, і вони запотіли, посипав зернистим інеєм даху, захрумтів під ногами. Одні тільки зірки начебто зраділи першому морозу й блискали набагато яскравіше, ніж у теплі літні ночі. У цю ніч я прокинувся від протяжливого й приємного звуку — вівчарський ріжок співав у темряві. За вікнами ледь помітно голубіла зоря.Я одягся й вийшов у сад. Різке повітря обмило особу холодною водою — сон відразу пройшла. Розпалювався світанок. Синявий на сході змінилася багряною імлою, схожої на дим пожежі. Імла ця світлішала, робилася усе прозоріше, крізь неї вже були видні далекі й ніжні країни золотих і рожевих хмар.Вітру не було, але в саду всі падали й падали листи. Берези за одну цю ніч пожовкли до самих верхівок, і листи обсипалися з них частим і сумним дощем.Я повернувся в кімнати: у них було тепло, сонно. У блідому світлі зорі стояла в діжці маленька береза, і я раптом помітив — майже вся вона за цю ніч пожовкла, і кілька лимонних листів уже лежало на підлозі.Кімнатна теплота не врятувала березу. Через день вона облетіла вся, начебто не хотіла відставати від своїх дорослих подруг, що обсипалися в холодних лісах, гаях, на сирих по осені просторих галявинах.Ваня Малявін, Рувим і всі ми були засмучені. Ми вже свыклись із думкою, що в зимові сніжні дні береза буде зеленіти в кімнатах, освітлених білим сонцем і багряним полум’ям веселих печей. Остання пам’ять про літо зникла.Знайомий лісничий посміхнувся, коли ми розповіли йому про свою спробу врятувати зелене листя на березі. — Це закон, — сказав він. — Закон природи. Якби дерева не скидали на зиму листи, вони б гинули від багатьох речей — від ваги снігу, що наростав би на листах і ламав самі товсті гілки, і від того, що до осені в листі накопичувалося б багато шкідливих для дерева солей, і, нарешті, від того, що листи продовжували б і серед зими випаровувати вологу, а мерзла земля не давала б її корінням дерева, і дерево неминуче загинуло б від зимової посухи, від спраги.А дід Митрий, на прізвисько “Десять відсотків”, довідавшись про цю маленьку історію з березою, витлумачив її по — своєму. — Ти, милок, — сказав він Рувимові, — поживи з моє, тоді й сперечайся. А то ти із мною все сперечаєшся, а видать, що розумом пораскинуть у тебе ще часу
не вистачив. Нам, старим, думати здібніше. У нас турботи мало — от і прикидаємо, що до чого на землі притесане і яке має пояснення. Взяти, скажемо, цю березу. Ти мені про лісничого не говори, я наперед знаю все, що він скаже. Лісничий мужик хитрий, він коли в Москві жив, так, говорять, на електричному току їжу собі готовив. Може це бути чи ні? — Може, — відповів Рувим. — “Може, може”! — передражнив його дід. — А ти цей електричний струм видал? Як же ти його видал, коли він видимості не має, неначебто повітря? Ти про березу слухай. Проміж людей є чи дружба ні? Те — Те, що є. А люди заносяться. Думають, що дружба їм одним дадена, чваняться перед усякою живою істотою. А дружба — вона, брат, навкруги, куди не глянеш. Уже що говорити, корова з коровою дружить і зяблик із зябликом.Убий журавля, так журавлиха зчахне, исплачется, місця собі не знайде. І у всякої трави й дерева теж, треба бути, дружба іноді буває. Як же твоїй березі не облетіти, коли всі її товарки в лісах облетіли? Якими очами вона навесні на них гляне, що скаже, коли вони взимку исстрадались, а вона грілася в грубки, у теплі, так у ситості, так у чистоті? Теж совість треба мати. — Ну, це ти, дід, загнув, — сказав Рувим. — З тобою не столкуешься.Дід захихикав. — Ослабнув? — запитав він уїдливо. — Здаєшся? Ти із мною не заводься, — марна справа.Дід пішов, постукуючи ціпком, дуже задоволений, упевнений у тім, що переміг у цій суперечці нас всіх і заодно з нами й лісничого.Березу ми висадили в сад, під забір, а її жовті листи зібрали й засушили між сторінок “Навколо світу”.Цим і скінчилася наша спроба зберегти взимку пам’ять олете.

Додав: