povnij zmist po kkomu dzvonit dzvin xeminguej e 1 32 - Шкільний Всесвіт

Эрнест Хемингуэй. По ккому дзвонить дзвін

Немає людини, що був би як Острів, сам по собі:кожна людина є частину Материка, частина Суши; і есливолной знесе в море береговий Стрімчак, менше стане Європа,і також, якщо змиє край Мису або зруйнує Замок твій илидруга твого; смерть кожної Людини применшує й мене, ибоя єдиний з усім Людством, а тому не спрашивайникогда, по ккому дзвонить Дзвін: він дзвонить по Тобі.Джон Донн 1Він лежав на вистеленої сосновими голками бурій землі, уткнув підборіддя в схрещені руки, а вітер ворушив над ним верхівки високих сосон. Схил у цьому місці був некрутий, але далі обривався майже прямовисно, і видно було, як чорною смугою в’ється по ущелині дорога. Вона йшла берегом ріки, а в далекому кінці ущелини виднілася лісопилка й водостік, що біліє на сонце, у греблі. — От ця лісопилка? — запитав він. — Так. — Я її не пам’ятаю. — Її вибудували вже після тебе. Стара лісопилка не тут; вона нижче по ущелині.Він розклав на землі карту й уважно вдивився в неї. Старий дивився через його плече. Це був невисокий, кремезний старий у чорній селянській блузі й сірих штанях із грубої тканини; на ногах у нього були сандалії на мотузковій підошві. Він ще не віддихався після підйому й стояв, поклавши руку на один із двох важких рюкзаків. — Виходить, мосту звідси не видно? — Ні, — сказав старий. — Отут місце рівне, і ріка тече спокійно. Далі, за поворотом, де дорога йде за дерева, відразу буде глибока тіснина… — Я пам’ятаю. — От через тіснину й перекинуть міст. — А де в них пости? — Один — геть там, на цій самій лісопилці.Парубок, що вивчав місцевість, дістав бінокль із кишені линялої фланелевої сорочки кольору хакі, протер хусткою скла й став підкручувати окуляри, поки всі обриси не зробилися раптом чіткими, і тоді він побачив дерев’яну лаву у дверей лісопилки, більшу купу ошурок за дисковою пилкою, укритої під навісом, і частина жолоба на протилежному схилі, по якому спускали долілиць колоди. Ріка звідси здавалася спокійної й тихої, і в бінокль було видно, як над пасмами водостоку розлітаються по вітрі бризи. — Вартового немає. — Із труби йде дим, — сказав старий. — И білизна розважена на мотузці. — Це я бачу, але я не бачу вартового. — Мабуть, він укрився в тіні, — пояснив старий. — Зараз ще пекуче. Він, напевно, з тої сторони, де тінь, звідси нам не видно. — Можливо. А де наступний пост? — За мостом. У будиночку шляхового майстра, на п’ятому кілометрі. — Скільки тут солдат? — Він указав на лісопилку. — Не більше чотирьох і капрал. — А там, у будиночку? — Там більше. Я перевірю. — А на мосту? — Завжди двоє. По одному на кожному кінці. — Нам потрібні будуть люди, — сказав він. — Скільки чоловік ти можеш дати? — Можна привести скільки завгодно, — сказав старий. — Отут, у горах, тепер людей багато. — Скільки? — Більше сотні. Але вони всі розбиті на маленькі загони. Скільки чоловік тобі знадобиться? — Це я скажу, коли огляну міст. — Ти хочеш оглянути його зараз? — Немає. Зараз я хочу йти туди, де можна сховати динаміт. Його потрібно сховати в надійному місці й, якщо можливо, не далі чим у напівгодині ходьби від мосту. — Це неважко, — сказав старий. — Від того місця, куди ми йдемо, пряма дорога долілиць, до мосту. Тільки щоб туди добратися, треба ще поднатужиться небагато. Ти не голодний? — Голодний, — сказав молодий. — Але ми поїмо після. Як тебе кличуть? Я забув. — Він подумав, що це дурний знак, те, що він забув. — Ансельмо, — сказав старий. — Мене кличуть Ансельмо, я з Барко — Де — Авила. Давай я допоможу тобі підняти мішок.Молодий — він був високий і сухорлявий, з вигорілими, світлими волоссями, з обвітреною й засмаглою особою, у линялій фланелевій сорочці, селянських штанях і сандаліях на мотузковій підошві — нагнувся, просунув руку в ремінну лямку й звалив важкий рюкзак на плечі. Потім надяг іншу лямку й поправив рюкзак, щоб вага довелася на всю спину. Сорочка на спині ще не просохнула після підйому на гору. — Ну, я готовий, — сказав він. — Куди йти? — Нагору, — сказав Ансельмо.Зігнувшись під вагою рюкзаків, обливаючись потім, вони стали підніматися по схилі, що густо поростив сосником. Стежки не було видно, але вони все піднімалися й піднімалися, то прямо, те в обхід, потім вийшли до неширокого струмка, і старий, не зупиняючись, поліз далі, уздовж кам’янистого русла. Тепер підйом став крутіше й сутужніше, і нарешті спереду виросла гладка гранітна скеля, звідки струмок зривався долілиць, і тут старий зупинився й почекав молодого. — Ну, як ти? — Нічого, — сказав молодий. Але він весь змок, і в нього зводило ікри від напруги при підйомі. — Почекай мене тут. Я піду попереджу. З такою ношею не годиться попадати під