povnij zmist plotnichya artil pisemskij a f 1 4 - Шкільний Всесвіт

Олексій Феофилактович Писемскийплотничья артельIзиму минулого року я прожив у селі, як говориться, у чотирьох стінах, у старому, похмурому будинку, нікого майже не бачачи, нічого не чуючи, посередині посилених кабінетних праць, маючи для своєї розваги одні тільки трехверстные поїздки по непромятой дорозі, і тому читач може судити, з яким нетерпінням зустрів я весну. И — боже мій! Як гарна здалася мені оживаюча природа і яка тонка здатність одержав я насолоджуватися нею, здатність, що — не можу сховати — була мною втрачена в міському житті, посередині чиновницьких і іншого роду мирських хвилювань. По — справжньому танути початок із квітня, і я вуж цілий день залишався на повітрі, скидаючись на хворого, якому після піврічного висновку дозволені прогулянки, з тою тільки разницею, що я не боявся ні катару, ні ревматизму, ходив у легкому платті, сміло промочував ноги й вільно вдихав свіже й вогкувате повітря. луг, Що Протанув на пагорку, зробився для мене предметом невичерпного вниманья; по нескольку раз у день я спостерігав, як він більше й більше розширюється, свіж і свіжої зеленіють; бруньки, що з’явилися на садових вербах, я майже перераховував, начебто б у них було все моє багатство. З яким живим почуттям задоволення поїхав я, тільки — но пробираючись, верхи по дорозі, що провалюється на кожному кроці, подивитися на свою родову річку, що улітку курка перейде, але яка тепер, несучись широким розливом, несла крижини, валячи й ламаючи всі, що попадається їй назустріч: і сухе дерево, повалене в її русло осіннім вітром, і накат з мосту, і навіть вершу, дуже б, здається, старанно прикріплену старим кухарем, заради заманки в неї недосвідчених щулять. Целую тиждень на небі хоч би хмарина; сонце з кожним днем виявляє більше й більше свою теплотворну силу й припікає де — небудь у стіни, точно влітку. І скільки птахів з’явилося і як вони ожили, звідки прилетіли й усі співають: токуют на своїх хтивих асамблеях тетерева, свище часом соловей, кукует одноманітно й сумно зозуля, цвірінчать горобці; там відгукнеться іволга, там прокричить деркач… Господи! Скільки сили, скільки пристрасності й у той же час скільки гармонії в цих звуках оживаючого миру! Але от снігу більше немає: коней, корів і овець, до великого їх, скількох можна судити по зовнішності, задоволенню, зганяють у поля — наступає робоча пора; втім, навесні роботи ще нічого — не так кваплять: із Христова дня по Петров пост неділі називаються повіями; у полях возяться тільки мужики; а баби й дівки ще тчуть червона, і які з них помоложе й повеселій так посвободней у житті, так ходять у сусідні села або в садиби на гульбища; їх звичайно супроводжують хлопчиська в ситцевих сорочках і неодмінно з фарбованим яйцем у руці. Гульбища ці по наших місцях не можна сказати, щоб були одушевлені: баби й дівки більше коштують, переглядають один з одним і, довго сбираясь і передумуючи, стануть, нарешті, у хоровод і запечуть безсмертну: “Як по морю, як по морю”; причому одна з дівок, надягши на голову кашкет, представить хлопця, що убили лебедя, а інша — красну дівицю, що підбирає пір’я вбитого лебедя дружкові на подушечку або, разделясь на два міста, ходять друг до друга назустріч і співають — одні: “А ми просо сіяли, сіяли”, а інші: “А ми просо витопчемо, витопчемо”. Самою живою сценою буває, коли який — небудь хлопчисько покотиться раптом колесом і уріжеться в самий хоровод, причому яка — небудь баба, посердитее на особу, не пропустить нагоди, проговоря: “Я ті, пес — пустун отакий!”, штовхнути його ногою в бік, а той повалиться на землю й почне дрегать ногами: дівки сміються… Іноді прив’яжеться до хороводу тільки що що відвертав з базару п’яний мужичонко й туди ж лізе цілуватися з дівками, які покрасивее; але отакого срамного хто вуж поцілує? І він почне викидати інші штуки: візьме, наприклад, два ціпки, з яких одну представить начебто смичок, а з інший скрипку, і почне награвати мовою “Бариню”{289} або нажене якого — небудь хлопчиська, стягне з його чобіт силою, візьме цей чобіт, як балалайку, і, теж награючи мовою, пуститься танцювати й, піднявши на вулиці своїми постолами страшний пил, провалиться, нарешті, куди — небудь; хороводницы після цього ще постоять, помовчать, проспівають іноді: “Калинушка з малинушкой лазоревый колір”; хлопчиськи ще поб’ються між собою й потім почнуть розходитися по будинках… От вам і грище всі!Тим часом час іде: ярове доорюють. Вечір ясний, теплий. Я сиджу на задній галереї будинку, зверненої у двір. У залі шумлять двоє маленьких синів: старшому
, Павлу{289}, четвертий, а молодшому, Миколі{289}, другий рік. Вони всіма силами намагаються перекричати один одного, скрикуючи: “Пли, пли, пли!” Це вони грають у солдати й воюють із турками; раптом один заревів. “Поля! Ти знову брата дражниш?” — кричу я, наперед знаючи, що старший, бешкетник, скривдив молодшого, і хочу йти; але чую, прийшла мати: вона краще відновить мир. Поля пренаївно оголосив, що він братика пікою заколов; йому пояснюють, що братика соромно колоти пікою, тому що братик маленький, і в наказанье ведуть у вітальню, говорячи, що його не пустять гуляти більше на вулицю й що він повинен сидіти й дивитися книжку з картинками; а Колю тим часом, заспокоївши льодяником, виносять до мене на галерею. Він так засмучений, що усе ще продовжує схлипувати; більші блакитні глазенки повні сліз. — Що, Коля, тебе скривдили? — говорю я, беручи його за підборіддя.Він трохи часу дивиться на мене, потім притискає голівку до плеча няньки й, як би згадавши важко нанесену йому образу, гірко знову заплаче. — Повно, панотець, повно! Геть, подивися, яка йде кішка, а, а, а, кішка!.. Киснув, киснув, киснув!.. — говорить йому в утешенье нянька, показуючи на кішку, що перебирається по заборі.Дитина зайнялася. — Киснув, киснув, киснув! — шепотить він тихенько. — Так, панотець, киць, киць, киць, — повторює за ним нянька, і обоє, дуже задоволені один одним, відправляються в залу колисатися. “Бай, бай, бай!” — починає наспівувати баба. “ПРО, про, про!” — окается дитина, а я усе ще продовжую сидіти: не хочеться в кімнати, втішно на повітрі, хоч і стає свіжо. Однак дідусь Фаддей пройшов вуж за квасом — виходить, дев’ята година наприкінці. Дідусь Фаддей тільки три рази в день (перед сніданком, обідом і вечерею) злазить із печі й ходить за квасом, і — не турбуйтеся, ніколи не спізниться; завжди перший націдить із суспільної квасницы у свій бурак; не любить рідкого квасу; ну, а двірня не маленька, саме зіллють і набурять водою. Чалий мерин, якому дозволено гуляти в саду по старезності років і за заслуги, зроблені ще замолоду, з нагоди секретних поїздок верхи верст за шість, за п’ять, у саму глуху північ і у всіляку погоду, — чалка цей раптом заіржав; це значить, чує коней — такий вуж кінь табунний, живий — згорів по своєму браті; виходить, це з поля їдуть. Спочатку показуються боронщики — хлопчиська, верхами на конях; Васько, син кучерів, звичайно поперед всіх і що їсти духу мчиться, але, углядівши мене, поїхав кроком. Отакого паливоди — хлопчиська й уявити важко: його пошлють, наприклад, за грибами, а він піймає в поле чию — нибудь чужого коня, загнуздає її мотузкою, так верст у десять кінців і дасть взад і вперед.”Однак що ж це оральщики не шабашать?” — думаю я сам із собою. Але й оральщики отшабашили, їдуть! Це можна догадатися по лементі заділового мужика, Петра Завирохи; не знаючи, можна подумати, що він з ким — небудь свариться, а зовсім немає: він тільки говорить, і безупинно говорить, і все лементом кричить; тому його Завирохой і прозвали. Від оральщиков відділився староста, сухорлявий і зі стурбованою особою мужик, що відрізняється від інших тільки тем, що в чоботах і з паличкою, але, як і всі інші, сильно засмаглий і забруднений у бруді; він входить на червоний двір, знімає шапку й підходить до поруччям галереї. — Здраствуй, Семен, надягай шапку. Що скажеш гарного? — говорю я. — Овес викидали, — відповідає Семен неквапливо. — Ну, і слава богові! Вчасно, виходить, управляємося; тепер, стало бути, ячмінь і льон тільки залишився, — продовжую я. — Льон і ячмінь залишився тепер, — підтверджує Семен.Трохи часу ми обоє мовчимо. — Тепер би дощичка треба, — зауважую я.Семен зітхає. — Не заважало б і дощичка, — погоджується він.Взагалі він говорить якось ліниво: видно, утомився та й… Я, втім, розумію, що це значить. — Агов! Хто там? — кричу я. — Скажіть ключниці, щоб дала старості горілки.Особа Семена в мінуту висвітлюється задоволенням; ключниця виносить склянку горілки й разом з тим полломтя густо насоленого хліба. Вона, по різним зносинам, більша приятелька Семенові й всіх майже дітей у нього хрестила.Семен бере склянку, хреститься й, проговоря: — Із засівбою, панотець, поздоровляю! — випиває відразу й потім морщиться. — Закусите, — говорить ключниця, подаючи йому хліба.Семен відламує невеликий шматочок, з’їдає й відкашлюється. — Озимини, пан, нині, слава богові, гарні піднімаються, — заговорює вуж він сам. — Гарні, братик, гарні, бачив я; і трави, здається, теж будуть чималі. — Трави важливі засіли — з, — підтверджує Семен, — весна — те нині, пан, що бог дасть уперед, привільна для вс