povnij zmist pidkova krapivin u p chast 1 - Шкільний Всесвіт

Тонік знайшов підкову на узбіччі дороги, у курній траві. Підкова була стара, стерта. Блищала на сонце. — Придасться, — сказав Тонік.І вона придалася.Увечері Тонік, Петька й Римка пускали підкову по бруківці. Її потрібно було кинути так само, як кидають по воді плоскі камені, щоб “спекти млинці”. Тоді підкова із дзенькотом стрибала по кругляках, і в усі сторони з — під її сипалися яскраво — жовті іскри.Прийшов Тимка, а з ним Генка Звягин з Пушкінської вулиці. Генке теж дали кинути підкову. Але він не розрахував, пустив її не уздовж провулка, а навскоси. Підкова перелетіла через канаву й потрапила в лопухи в забору.Генка довго шарив у лопухах, але не міг відшукати підкову. Після нього шукали все по черзі, виривали лопухи, але теж не знайшли. Генка переминався з ноги на ногу й скріб кошлату потилицю. Він розумів, що закидати невідомо куди чужу підкову, — це свинство. — Добре, — вирішив Тимка. — Ну її, цю железяку. Додому пора.Тонік не сперечався. Уже зовсім майже стемніло, і над темними дахами піднявся місяць, схожа на рожеву повітряну кулю. ” Спа — Ать”, — сонно прогудел на ріці буксир. “Спати, спати”, — тонко відгукнулися пристанські паровози. І хлопці пішли спати.Тонік підбіг до великої тополі. Там у нього була сьогодні стоянка самоката. — Скоріше! — окликнула його Римка. — Завжди ти возишся зі своїм драндулетом. — Номера ні, — розгублено сказав Тонік. — Хлопці, пропав номер.Тимка діловито оглянув самокат. Намацав на передній дошці дірки від гвоздиков і уклав: — Видать, зірвали…Маленький Петька сказав, що, може, номер сам відвалився, тому що гвоздики розхиталися. — Новий зробиш, — махнув рукою Тимка.Тонік ішов за всіх і тяг за собою самокат, що гримить на каменях. Номер, що він втратив, був від справжньої машини. Крім того, він начебто спеціально для Тоніка був зроблений: ТК 11 — 25. Його можна було прочитати так: Тонік Калинов, одинадцять років, двадцять п’ята школа. Під цим номером Тонік хотів брати участь у перегонах по Береговому спуску, що недавно заасфальтували. Але тепер туди не варто показуватися. У всіх хлопців є на самокатах що — небудь сьогодення: фара від велосипеда, червоний ліхтарик від машини або, наприклад, мотоциклетний сигнал, що не гуде, але однаково справжній. А в Тоніка тепер — тільки дірки від гвоздиков.Удома Тонік штовхнув самокат без номера в прикомірок, підійшов до ліжка й почав стаскивать сорочку. — Гарний, — сказала мама. — З такими ногами в постіль?Тонік побрів на кухню, налив у таз води. Вода, звичайно, розплескалася, і на підлозі з’явилася калюжа. Тонік сіл на табуретку, розсіяно вмочив у калюжу праву ногу й більший палець написав на мостині: ТК 11 — 25. Потім, підперши долонями голову, став розглядати в калюжі відбиття лампочки.Розпечена нитка в лампочці була схожа на золоту підківку. Тонік згадав, що читав у якійсь книжці, начебто раніше коням різних багатіїв кували підкови зі срібла. А от чи робив хто — небудь їх із золота? Ні, напевно. Золото, напевно, дуже м’яке. А може, хто — небудь і робив золоті підкови. Не для коней, а просто так. Говорять, підкова приносить щастя.Цікаво, чому так говорять?Шльопаючи босими ногами, один сухий і один мокрої, Тонік підійшов до дверей і запитав про це в мами. Але мама відповіла, що ніякі підкови не допоможуть йому, якщо він негайно не витре калюжу й не вимиє ноги. — Добре, — сказав Тонік.І знову задумався.Він вирішив спробувати добути собі щастя. Звичайно, казкам Тонік не вірив. Але спробувати — те можна. Адже й щастя ніякого особливого йому не треба. Аби тільки знайти номер від самоката.Тонік прихопив ліхтарик і непомітно вибрався на вулицю. Небо вже зовсім стемніло. Місяць піднявся вище, стала жовтої й плоскої. Під її світлом слабко поблискували тополині листи.Тонік підійшов до сусідського забору, засунув ногами прохолодні лопухи й включив ліхтарик. Підкову він побачив відразу. Навіть дивно, що недавно її не могли знайти п’ять чоловік.Ранком Тонік прибив підкову до передньої дошки самоката, де раніше була жовта залізна табличка з номером. Вийшло непогано. Начебто підкова — щось начебто апарата для пошуків, що повинен сам навести на слід.Потім Тонік відправився шукати номер. Він об’їхав всі місця, де був напередодні, досліджував зарослою травою канави. Розпитував хлопців. Але підкова не принесла удачі.Коли шукати вже набридло, Тонік зустрів Римку. — Ціла година за тобою полюю, — не дивлячись на Тоніка, сказала Римка. — Підемо. Лилька тобі хоче сказати… Загалом, щось важливе. Підемо.Лилькой кликали дівчисько, що жила в кутовому будинку. Вона давно приїхала не те д
о тітки, не те до бабусі в гості. Із хлопцями Лилька рідко грала. Усе більше сиділа на крамничці у своїх воріт і дивилася здалеку, як Тимкина й Генкина команди дмуться в гилку або ганяють по бруківці дерев’яного “попа”. Може, боялася порвати свій широкий і строкатий, як спортивний парашут, сарафан, а може, ще не звикла до нової компанії. — Амеба якась, а не людина, — говорив Тимка… — Чого їй треба? — смикнув плечем Тонік. — Ніколи мені.Римка хмуро промовчала. Потім труснула копицею рудих волось, взяла Тоніка за руку й повела, як маленького.Але Тонік уже не звернув на це уваги. Блискучий здогад опромінив його. Звичайно, Лилька знає, де загублений номер!Думаючи про це, Тонік так і крокував: однією рукою тяг за собою самокат, а іншу тримав у Римкиной долоні. — От, — хмуро сказала Римка. — Він прийшов.Лилька стояла у хвіртки. Вона опустила голову й намотувала на палець довге стебло облетілої кульбаби. — Ну, чого ти, — Тонік нетерпляче гримнув самокатом. — Говори, раз кликала.Лилька мовчала. — Добре, — басовито сказала Римка. — Взагалі — Те я цього, звичайно, не схвалюю, але, загалом, ця справа її… Вона в тебе закохалася, от.Тоніку здалося, що небо розкололося, і самий великий осколок тріснув його по голові. — А номер? — нерозумно запитав він. Але було ясно, що номер тут ні при чому. — Загалом, я пішла, — поспішно заявила Римка.Розгубленість Тоніка переходила в збурювання. Здається, над ним знущалися. — Добре, — зловісно процідив він. Круто розгорнув самокат і хотів помчатися за Римкой. Щоб сказати їй…І випадково глянув на Лильку.Вона всі так само стояла у хвіртки, тільки стеблинка кинула й опустила руки. Маленька, тонконога, з м’ятими синіми стрічечками в коротких косах, які стирчать неоднаково: одна долілиць, інша убік. А на довгих віях — росинки.Тонік не помчався за Римкой. — Ти це що? — промурмотав він. — Правда? — Що? — тихо сказала Лилька. — Ну… це. Що Римка говорить.Лилька мотнула головою: — И нічого не правда… Я сказала, що ти… мені подобаєшся. Просто так. — Ну от, — у великій розгубленості пролепетав він. — А я що…Вони стояли й мовчали, напевно, мінут п’ять. Тонік нагнувся й сердито дряпав нігтями коліно. Щоб не дивитися на Лильку.Потім він запитав: — Чого це тобі в голову стукнуло? — Що стукнуло? — відгукнулася Лилька. — Ну… що я… що ти сказала.Лилька навіщо — те потягнула за стрічечку косу, що стирчала долілиць. — Так… У тебе ока гарні. — Ненормальна, — сказав Тонік.Отут уже він зовсім твердо вирішив виїхати, але колесо потрапило в щілину дерев’яного тротуару. Тонік смикав і не міг витягтися. — Дай, допоможу, — сказала Лилька. — Не лізь.Вона запитала: — Ти за мене заступатися будеш? — А хто тебе торкає? Придумуєш нісенітницю. — Ну давай… давай у кіно з тобою ходити. — Ми в кіно все разом ходимо, — не дивлячись на Лильку, сказав Тонік. — Тимка, я, Петька. Римка теж ходить. І на річку — разом. А взимку на лижах качаємося. Знаєш, які обриви тут…Лилька зітхнула: — Ти один нікуди, виходить, не ходиш… — Ходжу, — не без єхидства відповів Тонік. — Увечері за хробаками для риболовлі піду. — А можна мені?”Ну, прив’язалася”, — подумав Тонік і відрізав: — Не можна. Піймають.Він сказав, що хробаків треба копати на сусідньому городі, у бабки Віри. Сама бабка стара, але в неї є два дорослих сини. Вони завжди говорять, що хлопчиська крадуть моркву. Якщо піймають, розбиратися не стануть.Але Лилька не боялася небезпек. Вона, виявляється, любила пригоди найбільше на світі. — Як хочеш, — відповів Тонік. — Мені що, шкода, чи що?Повернувшись у свій двір. Тонік побачив Тимку, Петьку й Римку. Друзі сиділи на ґанку й питально дивилися на Тоніка. — Ну, Римка, це я тобі пригадаю, — похмуро сказав він. — А я при чому? — заговорила Римка. — Вона просила, щоб ти прийшов. От. Я й привела. — Привела, — проворчал Тимка. — Ні, щоб з людьми порадитися, — сказав маленький Петька.Римка прищулила жовті очі й устала. — Ну чого до мене прив’язалися? Я, чи що, закохалася, так? Лилька адже…Тонік підскочив, як на гарячій сковорідці: — Зовсім вона не закохалася! Не бреши! — Не зв’язуйся ти з дівчиськами, Антон, — порадив Тимка. Петька вкрився за Тимкиной спиною й виразив свою думку: — Всі вони шкідливі. — Я и не зв’язуюся, — зітхнув Тонік. — Йолопи, — уныло сказала Римка.Удома Тонік розсіяно бродив з кута в кут. Звичайно, він вирішив нікуди не ходити ввечері. Тільки однаково пригадувалася Лилька. Пригадувалася біла стеблинка — кульбаби, що вона намотувала на палець. Сині стрічки в маленьких косах, які стирчать неоднаково. Вії з росинками… — Ти чого сьогодні нудний? — поцікавилася мама, коли прийшла з роботи. — Я не нудний,