povnij zmist persha smert shalamov u t - Шкільний Всесвіт

ПЕРША СМЕРТЬ

Багато я бачив людських смертей на Півночі — мабуть, навіть занадто багато для однієї людини, але першу бачену смерть я запам’ятав яскравіше всього.

Тої взимку довелося нам працювати в нічній зміні. Ми бачили на чорному небі маленький ясно — сірий місяць, оточений райдужним німбом, що запалювався в більші морози. Сонце ми не бачили зовсім — ми приходили в бараки (не додому — будинком їх ніхто не називав) і йшли з них затемна. Втім, сонце показувалося так ненадовго, що не могло встигнути навіть розглянути землю крізь білу щільну марлю морозного туману. Де перебуває сонце, ми визначали по здогаду — ні світла, ні тепла не було від нього.

Ходити у вибій було далеко — два — три кілометри, і шлях лежав посередині двох величезних, трехсаженных сніжних валів; нинішньою зимою були більші сніжні замети, і після кожної заметілі копальня відгрібалася. Тисячі людей з лопатами виходили чистити цю дорогу, щоб дати прохід автомашинам. Усіх, хто працював на розчищенні шляху, оточували змінним конвоєм із собаками й цілими цілодобово тримали на роботі, не дозволяючи не погрітися, не поїсти в теплі. На конях привозили приморожені пайки хліба, іноді, якщо робота затягалася, консерви — по одній банці на двох чоловік. На тих же конях відвозили в табір хворих і ослабілих. Людей відпускали тільки тоді, коли робота була зроблена, для того щоб вони могли выспаться й знову йти на мороз для своєї “теперішньої” роботи. Я помітив тоді дивну річ — важко й болісно важко в такій багатогодинній роботі буває тільки перші шість — сьома година. Після цього втрачаєш подання про час, підсвідомо стежачи тільки за тим, щоб не змерзнути: тупцюєш, махаєш лопатою, не думаючи зовсім ні про що, ні на що не сподіваючись. Закінчення цієї роботи буває завжди несподіванкою, раптовим щастям, на яке ти начебто ніяк і не смів розраховувати. Усі веселі, шумні, і на якийсь час начебто немає ні голоду, ні смертельної утоми. Нашвидку построясь у ряди, все весело біжать “додому”. А з боків піднімаються вали величезної снігової траншеї, вали, що відрізають нас від усього миру. Заметілі давно вже не було, і пухкий сніг осів, поплотнел і здавався ще могутніше й твердіше. По гребені вала можна було пройти не провалюючись. Обидва вали в декількох місцях були прорізані перехресною дорогою. Годинникам до двох ночі ми приходили обідати, наповнюючи барак шумом людей, що намерлись, брязкотом лопат, голосним говором людей, що ввійшли з вулиці, говором, що лише поступово стихає й глухне, вертаючись до звичайного людського мовлення. Уночі обід був завжди в бараку, а не в мерзлій їдальні з вибитими стеклами, їдальні, що усі ненавиділи. Після обіду ті, у кого була махорка, закурювали, а тим, хто махорки не мав, товариші залишали покурити, і в загальному виходило так, що “задихнутися” устигав кожний. Наш бригадир, Коля Андрєєв, що був директор МТС, а сущий ув’язнений, засуджений на десять років по модної п’ятдесяти восьмий статті, ходив завжди поперед бригади й завжди швидко. Бригада наша була бесконвойная. Конвою в ті часи не вистачало — цим і пояснювалася довіра начальства. Однак свідомість своєї особливості, бесконвойности для багатьох було не останньою справою, як це ні наївно. Бесконвойное ходіння на роботу всім по^ — серйозному подобалося, становило предмет гордості й похвальби. Бригада дійсно й працювала краще, ніж потім, коли конвою стала досить і андріївська бригада була зрівняна в правах з усіма іншими. Нинішньою ніччю Андрєєв вів нас новою дорогою — не низом, а прямо по хребті сніжного вала. Ми бачили мерцанье золотих вогнів копальні, темну громаду лісу вліво й далекі вершини, що зливалися з небом, сопок. Уперше вночі ми бачили своє житло видали. Дійшовши до перехрестя, Андрєєв раптом круто повернув вправо й утік долілиць прямо по снігу. За ним, покірно повторюючи його незрозумілі рухи, посипалися юрбою долілиць люди, гримлячи ломами, кайлами, лопатами; інструмент ніколи не залишали на роботі, там його крали, а за втрату інструмента загрожував штраф. За два кроки від перехрестя дороги стояла людина у військовій формі. Він був без шапки, короткі темні волосся його були скуйовджені, пересипані снігом, шинель розстебнута. Ще далі, заведена прямо в глибокий сніг, стояв кінь, запряжена в легені сани — кошевку. А біля ніг цієї людини лежала горілиць жінка. Шубка її була розкрита, строкате плаття зім’яте. Біля голови її валялася зім’ята чорна шаль. Шаль була втоптана в сніг, так само як і світлі волосся жінки, казавшиеся майже білими в місячному світлі. Худеньке горло було відкрито, і на шиї праворуч і ліворуч проступали овальні темні плями. Особа була білим, без кровинки, і, тільки вдивившись, я довідався Ганну Павлівну, секретарку начальника нашої копальні. Ми всі знали неї в особу добре — на копальні жінок бути дуже мало. Місяців шість назад, улітку, вона проходила ввечері мимо нашої бригади, і піднесені погляди арештантів проводжали її худеньку фігурку. Вона посміхнулася нам і показала рукою на сонце, що вже обважніло, що спускалося до заходу. — Незабаром уже, хлопці, незабаром! — крикнула вона. Ми, як і табірні коні, веесь робочий день думали тільки про мінуту його закінчення. І те, що наші нехитрі думки були так
добре зрозумілі, і притім такий гарної, по наших тодішніх поняттях, жінкою, зворушило нас. Ганну Павлівну наша бригада любила. Зараз вона лежала перед нами мертвими, задушеними пальцями людини у військовій формі, що розгублено й дико озирався навколо. Його я знав набагато краще. Це був наш копальневий слідчий Штеменко, що “дав справи” многим з ув’язнених. Він невтомно допитував, наймав за махорку або миску супу помилкових свідків — наклепників, вербуючи їх з голодних ув’язнених. Деяких він запевняв у державній необхідності неправди, деяким загрожував, деяких підкуповував. Він не давав собі праці раніше арешту нового слідчого познайомитися з ним, викликати його до себе, хоча всі жили на одній копальні. Готові протоколи й побої чекали арештованого в слідчому кабінеті. Штеменко був саме той начальник, що при відвідуванні нашого барака місяця три назад зламав всі арештантські казанки, зроблені з консервних банок, — у них варили все, що можна зварити й з’їсти. У них носили обід з їдальні, щоб з’їсти його сидячи й з’їсти гарячим, розігрівши у своєму бараку на грубці. Поборник чистоти й дисципліни, Штеменко зажадав кайло й власноручно пробив днища консервних банок. Зараз він, помітивши Андрєєва за два кроки від себе, схопився за кобуру пістолета, але, побачивши юрбу людей, збройних ломами й кайлами, так і не витягся зброї. Але йому вже крутили руки. Це робилося із пристрастю — вузол затягли так, що мотузку потім розрізати довелося ножем. Труп Ганни Павлівни поклали в кошевку й рушили в селище, до будинку начальника копальні. З Андрєєвим туди пішли не все — багато хто кинулися скоріше в барак, до супу. Довго не відмикав начальник, розглянувши крізь скло юрбу арештантів, тих, що зібралися у дверей його будинку. Нарешті Андрєєву вдалося пояснити, у чому справа, і він, разом зі зв’язаним Штеменко й двома ув’язненими, увійшов у будинок. Обідали ми в цю ніч дуже довго. Андрєєва водили кудись давати показання. Але потім він прийшов, скомандував, і ми пішли на роботу. Штеменко незабаром засудили на десять років за вбивство з ревнощів. Покарання було мінімальним. Судили його на нашій же копальні й після вироку кудись відвезли. Колишніх табірних начальників у таких випадках містять десь особливо — ніхто ніколи не зустрічав їх у звичайних таборах. 1956

Додав: