povnij zmist persha lyubov prochan u pro - Шкільний Всесвіт

Ми лежали, міцно пригорнувшись друг до друга, і земля не здавалася нам твердої, холодної й сирий, який була насправді.Ми зустрічалися вже півроку — з тих пор, як вона прибула в наш полк. Мені було дев’ятнадцять, а їй — вісімнадцять років.Ми зустрічалися тайкома: командир роти й санітарка. І ніхто не знав про нашу любов і про те, що нас уже троє… — Я почуваю, це хлопчик! — пошепки в десятий разів запевняла вона. Їй страшно хотілося мені догодити: — И весь у тебе! — У крайньому випадку згодний і на дівчинку. І нехай буде схожа на тебе! — думаючи зовсім про іншому, прошептав я.Метрах у п’ятистах спереду, у бліндажах і прямо в окопах, спали бійці й сержанти моєї роти. Ще далі, за лінією бойової охорони, освітлюваної рідкими спалахами німецьких ракет, затаїлася схована темрявою висота 162.На світанку моїй роті стояло зробити те, що тиждень назад не змогла зробити рота штрафників — захопити висоту. Про це в батальйоні поки знало тільки п’ятеро офіцерів, ті, кого ввечері викликав у штабну землянку майор, командир полку. Ознайомивши нас із наказом, він повторив мені: — …Виходить, помни: зіграють “катюші”, зелені ракети, і ти підеш… Сусіди теж піднімуться, але висоту будеш брати ти!…Ми лежали, тісно пригорнувшись друг до друга, і, цілуючи її, я не міг не думати про майбутній бій. Але ще більше мене хвилювала її доля, і я болісно міркував: що ж робити? — …Я повинна тепер спати за двоє, — меж тим шепотіла вона окаючим співучим говорком. — Знаєш, по ночах мені часто здається, що наступить ранок, і все це скінчиться. І окопи, і кров, і смерть… Третій рік уже — адже не може ж вона тривати вічно?.. Представляєш: ранок, сходить сонечко, а війни ні, зовсім немає… — Я піду зараз до майора! — Визволивши руку з — під її голови, я рішуче піднявся: — Я йому все розповім, всі! Нехай тебе відправлять додому. Сьогодні ж! — Так ти що? — підвівшись, вона піймала мене за рукав і із силою притягла до себе. — Лягай!.. Ну який же ти дурень!.. Так майор з тебе шкіру спустить!І, наслідувати низький, грубуватий голос командира полку, натужним шепотом повільно забасила: — Співжиття з підлеглими не підвищує боєздатність частини, а командири втрачають авторитет. Довідаюся — вижену будь — якого! З такою характеристикою, що й на чималу гауптвахту не приймуть… Виграйте війну й любите кого хочете й скільки хочете. А зараз — забороняю!..Голос у неї зірвався, а вона, задоволена, відкинулася горілиць і сміялася беззвучно, — щоб нас не почули.Так, я знав, що мені не поздоровится. Майор був людиною самих строгих правил, переконаним, що на війні жінкам не місце, а любові — тим більше. — А я однаково до нього піду! — Тихо! — Вона пригорнулася особою до моєї щоки й після невеликої паузи, зітхнувши, зашептала: — Я все зроблю сама! Я вже продумала. Батьком дитини будеш не ти! — Не я?! — Мене кинуло в жар. — Тобто як не я? — Ну який же ти глупыш! — весело зачудувалася вона. — Ні, не дай боже, щоб він був схожий на тебе!.. Розумієш, у документах і взагалі батьком будеш ти. А зараз я скажу на іншого!Вона була так по — детски простодушна й правдива, що подібна хитрість уразила мене. — На кого ж ти скажеш? — На кого — небудь із що убули. Ну, хоча б на Байкова. — Ні, убитих не займай! — Гогда… на Киндяева.Старшина Киндяев, гарний безпутний малий, був випивака й злодій, відправлений недавно в штрафну.Розчулений, я відкинув полу шинелі й ривком залучив її до себе. — Тихо! — Вона злякано вперлася кулачками мені в груди. — Ти роздавиш нас! (Вона вже початку говорити про себе в множині й по^ — дитячі радувалася при цьому.) Глупыш ти мій!.. Ні, це твоє щастя, що ти мене зустрів. Із мною не пропадеш!Вона сміялася задерикувато й безтурботно, а мені було зовсім не до сміху. — Слухай, ти повинна піти до майора зараз же! — Уночі?.. Так ти що?! — Я тебе проводжу! Поясниш йому й скажи, що тобі погано, що ти більше не можеш! — Але це ж неправда! — Я прошу тебе!.. Як ти будеш?.. Ти повинна виїхати! Ти зрозумій… а раптом… А якщо завтра в бій? — У бій? — Вона вмить насторожилася, очевидно всі зрозумівши. — Ні, це правда? — Так Якийсь час вона лежала мовчачи. По її подиху — такому знайомому — я відчув, що вона схвильована. — Що ж… від боїв не бігають. Та й не втечеш… Однаково, поки мене комиссуют і буде наказ по дивізії, пройде кілька днів… Я піду до майора завтра ж. Вирішено?Я мовчав, силкуючись що — небудь придумати й не знаючи, що їй сказати. — Думаєш, мені легко до нього йти? — раптом прошептала вона. — Так легше вмерти!.. Скільки разів він мені говорив: “Дивися, будь розумником!”… А я… А ще комсомолка…Схлипнувши, вона відвернулася й, ут