povnij zmist pereverten somiv pro chast 1 - Шкільний Всесвіт

Орест Михайлович Сомовоборотень Народна казка”Це що за назву?” — скажете або подумаєте ви, люб’язні мої читачі (якому авторові читачі не люб’язні!) И я, чуючи або вгадуючи ваше питання, відповідаю що ж робити! чи винуватий я, що невсипущі мої сучасники, романтичні поети у віршах і в прозі, розібрали вже по руках всі інші вигадливі назви? Корсари, Пірати, Гяури, Ренегати й навіть Вампіри поперемінно, одні за іншими, робили набіги на читаюче покоління або при місячному світлі закрадалися в будуари чутливих красунь Уява моє так наповнена всіма цими живими й мертвими страховиськами, що я, здається, і тепер чую за плечима клацання зубів Вампіра або бачу, як “від могильного білка пекельного ока Ренегатова відділяється кривава зіниця”. Наляканий цими жахами, я й сам, хоча в жарт, здумав було попугать вас, милостиві государі! Але як мені в долю не дана ні похмура уява лорда Байрона, ні живаючи кисть Вальтера Скотта, ні навіть скрипливе перо г. д’арленкура і йому подібних, і сама моя муза так свавільна, що часто сміється крізь сльози й тремтячи від страху; те я, корячись властивої підлоги її примхливості, пущу сліпо мою уяву, куди вона його поведе. Скажу тільки у виправдання мого заголовка, що я хотів вас подарувати чимсь новим, небувалим; а російські перевертні, скільки пам’ятаю, дотепер ще не лякали добрих людей у книжковому побуті. Я міг би замість перевертня придумати що — небудь інше або підмінити його яким — небудь лихим розбійником; але все інше нове, як я вже мав честь доповісти вам, розібрано по руках іншими, а в книжкових наших крамницях залягли тепер такі більші зграї розбійників — не завжди таврованих (принаймні клеймом генія), але завжди друкованих, — що якщо б миші й моль не склали проти них своєї Santa Hermandad, те від них не було б життя чималим людям.Я думав написати цей вступ у вигляді розмови кого — небудь із моїх приятелів з ким — небудь із моїх ворогів, але побоявся, що мене негайно викриють у наслідуванні; а зізнаюся, мені не хотілося б прослыть наслідувачем… Своє, добродії мої сподвижники на поприще паперу й пір’я, станемо творити своє! Я хочу вам подати похвальний приклад і для того виводжу напоказ небувалого російського перевертня.В одному селищі… Ви, добрі мої читачі, вірно, не запитаєте, як називається це селище, у якій губернії й у якому повіті лежить воно. Удовольствуйтесь же тим, що я вам буду розповідати, і не жадайте від мене зайвого.Отже, дослухайте ж…В одному селищі жив — був старий по ім’ю Єрмолай. Усі знали, що він умивається росою, збирає різні трави, ходячи, безупинно щось шепотить собі в довгі, сиві вуси, спить із відкритими очами та ін. та ін. Чого ж більше? він чаклун, і злий чаклун: так про нього тлумачило все селище. Потрібно сказати, що селище було розкинуто по опушці великого, дрімучого лісу, а хата єрмолаєва була на самому виїзді й майже в лісі. Єрмолай сроду не був одружений, але років за п’ятнадцять до того часу, у яке ми з ним знайомимося, взяв він до себе приймака, сироту, якого всі сільські селяни називали колись бобирем Артюшей; а тепер, із чи поваги до чаклуна, або по росту й огрядності самого здорованя, сталі величати Артемом Єрмолайовичем: справжнього його батька ніхто не знав або не пам’ятав, а й того більше ніхто про нього не піклувався.Артем був видний здоровань: високий, товстий, білий і рум’яний, ну, словом, кров з молоком. І те сказати, чи мудро було чаклунові вигодувати й випестити свого приймака? Селяни були тої віри, що чаклун отпоил Артема молоком кажанів, що по ночах потвори чесали йому буйну голову, а нашептаний березневий сніг, яким старий умивав його, надавав його особі білизну й рум’янець. Одного добрі селяни не могли домогтися: яким образом старий Єрмолай, так сказати, переродячи Артема з худого, блідого хлопчиська в огрядного й рум’яного хлопця, не навчив його розуму — розуму? тому що Артюша був простий, дуже простий: мовить, бувало, що з дуба зірве, до сотні не порахує без помилки й не завжди, бувало, влучно відповість, коли в нього запитають, що у нього права рука і яка ліва. Він так нехитро дивився більшими своїми сірими очами, так простодушно розвішував губи й так смішно переплітав ногами, коли траплялося йому бігти, що сільські дівчини подсмеивали його нишком і пошепки проказували про нього: “Червоний як маків колір, а дурний як горілий пень”. У селищі прозвали його вислогубым красиком, і все це не вголос, а тайкома від чаклуна, тому що все боялися скривдити його в особі його приймака.І те, однак ж, багато хто почали метикувати, що злий старий догадується про глузу вання селян над його нареченим сином. У селищі раптом почав пропадати дрібна рогата худоба: у того із селян — не з’явиться пари овець, в іншого трьох або чотирьох кіз, у третього пропадуть всі ягнята. Пастухи не раз видали, як з лісу раптом вибіжить великий — превеликий вовк, схопить одну або пари овець, стисне їм горло зубами, взбросит їх до себе на спину — і був такий: миттю умчить їх до лісу. Скільки не кричи, не тюкай — він і вухом не веде; скільки не труй собаками: вони поплетуться ладь, піджавши хвости, і робко озираються назад. Селяни негайно взяли здогад, що це не простий вовк, а перевертень; вслід же за этою здогадом прийшла до них і інша: що цей перевертень не іншої хто, як сам Єрмолай Парфентьевич.Робити було нема чого. Усе боялися чаклуна, хоча, сказати правду, дотепер він не робив ще ніякого зла селищу; але все — таки він був чаклун. Скаржитися на нього — у кого знайдеш розправу, коли й сам священик відрікався заклясти його? Самим його доконати — грішно, хоч він і чаклун; притім же ці справи так пахнуть торговельною стратою й посиланням, що у всякого мимоволі руки опустяться. Та й хто знає, що після смерті не стане він приходити з могили мерцем і душити вже не овець, а людей, які озлобили б його передчасним відправленням на те світло? Як не розкладали селяни розумом, скільки не тлумачили на мирській сходці, е, вся справа не клеїлася. Довелося їм стати в тупик, горювати, здкуся губи, так молитися святим догідникам за себе й за череди свої.У селищі тім жила червона дівчина, Килина Тимофіївна. Особа в неї було, що наливне яблучко, очі соколині, брови соболині — словом, вона вродилася з усіма достоїнствами й принадами красунь, про які перейшли до нас достовірні перекази в стародавніх російських піснях і казках. Одна вона ніколи не глузувала із простака Артюшей, а напроти того ще заступалася за нього між своїми подругами й запевняла їх, що він здоровань хоч куди. Лукава дівчина зміркувала, що старий Єрмолай дуже багатий і дуже старий, що жити йому на світі залишалося недовго й що після нього єдиним спадкоємцем його маєтку повинен бути Артем Єрмолайович. Вона так розчулено поглядала на Артема, так ласкаво говорила йому, зустрічаючись: “Здраствуй, добрий молодець!”, що Артем, як не був простий, а все помітив її привітність. Часто він, избочась і виступаючи гоголем, підходив до їй і заводив з нею мови — гріх сказати: розумні, а такі, які, видно, подобалися красуні й на які вона охоче відповідала. Коротше: Килина Тимофіївна незабаром заслужила все доручення відлюдна Артюши: він ще частіше став підходити до їй, облизуючись і з дурним сміхом викрикуючи: “Здорово, Акуля”, відважував їй дружній удар тяжелою своею долонею по білому круглому плечу й танув перед нею… Так, танув, у повному розумінні слова, тому що щоки його робилися ще червоніше, ока ще мутніше й глупее, а багряні губи ніяк уже не сходилися між собою й ставали година від години толще, година від години вологіше, як вишня, що розмокнула в провині. Дівчина стала вже не жартуючи подумувати, як би їй прибудуватися: тобто, за допомогою обручки так чесного вінця, прибрати до рук і Артема й майбутні його пожитки.До неї — те, нарешті, тямущі селяни звернулися із просьбою допомогти їхньому горю. ” Ти — Де, Килина Тимофевна, у селі в нас розумна людина; а нам звичайно, що благоприятель твій Артем Єрмолайович із неба зірок не вистачає, хоч і слывет сином такої людини, у якого в сивій бороді багато мистецтва. Порадей нам, а ми тобі за те чим під силу поклонимося. Однієї тільки милості в тебе й просимо: як би досконально провідати, чи справжньої те вовк душить наших овець або це — не в нашу міру будь сказаний — Єрмолай Парфентьевич перевертнем над нами потішається?” Килина Тимофіївна мовчала трохи часу, погойдуючи в роздум голівонькою: з одного боку, боялася вона прогнівати чаклуна, що знав всю таємницю; з іншого боку, вабили її подарунки… а хто до подарунків не лаком? Запитаєте в стряпчих, запитаєте в суддів, запитаєте в того й іншого (не хочу називати всіх поіменно): усякий якщо не словами, так поглядом пригадає вам старе прислів’я: хто богові не грішний, паную не винуватий! І Килина Тимофевна була в цьому змісті коли не закоснелою грішницею, те, принаймні, не зовсім чиста совістю. Вона подумала — подумала — і дала селянам обіцянка поклопотатися про їхню справу.На інший день, встретясь із Артемом, більше колишнього була вона з ним привітна й ласкава, і більше колишнього танув бедный Артем: щоки його так і палали, губи так і пухнули. Розчулено порвавши його по щоці повненькими своїми пал ьчиками, крутійка сказала йому: — Артюша, светик мій! мовила б я тобі слівце, так боюся: старий твій нас помітить. Де він тепер? — А хто його звістка! Бродить собі по лісі немов лісовик, так, тово — вона, чай б’є лика на зиму. — Скажи, будь ласка: ти нічого за ним не примічаєш? — От — Ті бог, нічого. — А люди й казна — що сурмлять про нього: що нібито він чаклун, що бігає перевертнем по лісі так переводить овець у відділку. — Повно, моя ненаглядна: інду мені моторошно від твоїх мов. — Послухай мене, сокіл мій ясний: адже тебе не убуде, коли ти доглянеш за ним так скажеш мені після, чи правда, немає чи вся та поголоска, що йде про нього по селу. Старий тебе любить, так на тебе й не скинеться. — Не убуде мене? так що ж мені прибуде? — А те, що я ще більше стану любити тебе, вийду за тебе заміж і тоді заживемо припеваючи. — Ой чи? так що ж мені робити — те? — А от що: не поспи ти ніч так примічай, що старий твій стане кудесить. Куди він, туди й ти за ним; причайся де — небудь у куті або за кущем і все виглядай. Після розповіси мені, що побачиш. — Ахти! страшно! Так ще й уночі. А коли ж спати — те буду? — Выспишься після. Зате вуж як женою твоею буду, ти, мій голубчик, будеш спати досхочу. Тебе не пошлють тоді ні дрова рубати, ні воду тягати: всі я за тебе; а ти собі, мабуть, поваливайся на печі так покушивай готове. — Добре! будь по — твоєму: стану наглядати за моїм старим. Так скажи, він мені боку — те не отлощит? — Не бійся нічого: він не довідається; а яка не міра, так я сама принесу йому винну й скажу, що тебе навчала. — Ну, те — те, дивися ж! чур, не видавати мене. — И, статимо чи справа! прощай же, дружочек. — Ин прощай, моя любушка!При всій своїй простоті, Артем не зовсім був боягуз: він поважав і боявся названого свого батька, а втім, по чи слабоумству, по чи вродженій відвазі, не міг собі скласти поняття про страхи надприродних. Може бути, і старий, виховуючи його в щасливому неуцтві, намагався видаляти від нього всяку думку про чаклунів, недобрі парфуми й про всім тому подібному, щоб не вселити йому яких — небудь підозр на свій рахунок і не змусити його зауважувати того, у чому потрібно було від нього таїтися.Настала ніч. Артем, як звичайно, ліг рано в постелю, укутався з головою; але не спав і прислухався, чи спить старий. З вечора був темно; старий ворочався в постелі й бурмотав щось собі під ніс; але коли зійшов місяць, тоді Єрмолай устав, одягся, взяв із собою якусь річ зі скрині, що стояли в нього в узголів’я, і вийшов з хати, не скрипнувши дверима. Миттю Артем був теж на ногах, накинув на себе балахон і вийшов так само тихо. Притаясь у сінях, він визирав, куди пішов старий, і, бачачи, що він відправився до лісу, пустився слідом за ним, але так, щоб завжди бути в тіні… Так — Те й сама простодушна людина має на свою частку деяка ділянка природної тонкості й уживає його в справу, коли потрібно йому провести іншого, хто його посильнее або похитрее. Але досить про тонкість простаків: подивимося, щось робить наш Артем.Ліплячись уздовж забору, прокрадаючись позадь кущів і, у випадку потреби, ползучи по траві як ящірка, встиг він пробратися за старим у саму хащу лісу. Середь цієї хащі лежала галявина, а середь галявини стояв осиковий пень, вышиною майже вполчеловека. До нього — те пішов старий чаклун, і от що бачив Артем зі своєї засідки, которою служили йому найближчі до галявини кущі ліщини.Промені місяця впадали на самий зруб осикового пня, і Артемові здавалося, що зруб цей білівся й світився як срібний. Старий Єрмолай тричі обійшов тихо навколо пня й при кожному обході бурмотав напівголосно таку змову: “На море Океані на острові Бешкетнику, на порожній галявині, світить місяць на осинов пень: біля того пня ходить вовк волохатий, на зубах у нього вся худоба рогатий. Місяць, місяць, золоті ріжки! розплав кулі, притупи ножі, измочаль дрюка, напусти страх на звіра й на людину, щоб вони сірого вовка не брали й теплої б з його шкіри не били”. Ніч була так тиха, що Артем ясно чув кожне слово. Після цієї змови старий чаклун став особою до місяця й, застромивши в саму серцевину пня невеликий ножик з мідним черешком, перекинувся чрез його тричі таким чином, щоб втретє впасти головою в ту сторону, звідки світил місяць. Ледь кувырнулся він втретє, раптом Артем бачить: старого не стало, а наместо його опинився страшний сірий волчище. Злий цей звір підняв голову нагору, подивився на місяць кривавими своїми очами, обнюхав повітря в усі чотири сторони, завив грізним голосом і пустився бігти геть із лісу, так що незабаром і слід його простиг.В усі це час Артем тремтів від страху як осиковий аркуш. Зуби його так ча

сто й так міцно стукали одні об інші, що на них можна б було стовкти четверик гречаної крупи; а губи його, уперше може бути від народження, зійшлися разом, стиснулися й посиніли. По відходу перевертня він, однак ж, хоча й не швидко, оправився й підбадьорився. Простота, говорять, гірше злодійства: це не завжди правда. Розумна людина на місці нашого Артема бігла б без оглядки з лісу й другові й недругові замовив би помічати за чаклунами; а наш Артем зробив якщо не розумніше, те смелее, як ми зараз побачимо. Він підійшов до пня, задумався, почухав буйну свою голову — і після давай обходити біля пня й повторювати те, що чув перед цим від старого чаклуна. Мало цього: він став особою до місяця, тричі кувырнулся через ножик з мідним черешком і за третім разом, глядь — от він стоїть на четвереньках, рило в нього витягнулося вперед, балахон зробився длинною, пушистою вовною, а задні підлоги виросли у волохатий хвіст, що тяглася як мітла. Дивуючись такій швидкій зміні свого подобья й плаття, він спробував мовити слово — і що ж? замість людського голосу завив вовком; спробував бігти — нове чудо! уже ноги його не чіплялися, як бувало колись, один за одного.Новий перевертень не міг говорити, але не втратився здатності міркувати, тобто стільки, скільки він звичайно міркував у людському своєму виді. Мені, зізнатися, ніколи не траплялося чути, щоб перевертні у вовчій шкірі ставали розумніше колишнього. От наш Артем зупинився й задумався, як йому вжити на користь і задоволення нову свою личину? Отут йому прийшла думка, гідна того, у чиїй голові вона зародилася: він згадав, як часто молоді хлопці їхнього селища над ним смеивались. ” Давай — Ка, — думав він, — посміюся і я над ними: піду ранком у селище й стану кидатися на всякого… як же ці молодці будуть мене боятися! Однак ж колись спробую — ка выспаться: у цій шубі мені буде й тепло й м’яко навіть на сирій траві…” Вздумано — зроблено: наш Артем, або перевертень, забрався знову в кущі ліщини, ліг і заснув міцним сном.Чи довго спав він, не знаю напевно; тільки сонце було вже дуже високо, коли він пробудився. Він струснувся, подивився на себе, і нове його вбрання при денному світлі так здався йому забавний, що сміх його дошкулив: він хотів зареготати — але замість реготу пролунало таке пронизливе, уривчасте вовче виття, що бедный Артем сам його злякався. Потім, опомнясь і бачачи, що він лякається власного сміху, він зареготав ще сильніше колишнього, і ще голосніше й пронзительнее пролунало виття. Нема чого робити: як ні смішно йому було, а поневоле повинне було втримуватися, щоб не оглушити самого себе. Отут він згадав про вчорашній свій намір — потішитися над своїми однолітками, молодими сільськими хлопцями. От він і пішов до селища. Дорогою попадалися йому селяни, що їхали в поле на роботу; кожний з них, забачачи видали сміливого, незвичайної величини вовка, ніяк не підозрював, щоб це був простак Артем; усі думали, що те був точно перевертень, — тільки батько його, старий чаклун Єрмолай. Тому кожний хрестився, закривав собі ока руками й говорив: чур мене! чур мене! Це ще й більше веселило простодушного Артема, ще більше підпалювало його йти в селище; ніколи, ніхто його стільки не боявся, як тепер: яка радість! Так чи те ще буде в селищі? як всі всполошатся, крикнуть: “Вовк!” — стануть його труїти собаками, уськать, тюкати, зберуться на нього зі списами й рогатинами, а він і вухом не буде вести: його ні дрюк, ні залізо, ні куля не візьме й собаки бояться… Те — Те потіха!И в самій справі, все селище піднялося на сірого забіяку, Спершу зустрічні бігли від нього, селянки скоріше замкнули овець і кози своїх у хліви, а самі заховалися в подушки: усі знали, що те був не простий вовк. Незабаром, однак ж, найшлися молодці, крикнули по селищу, що один кінець повинен бути зі старим чаклуном, і повалили толпою: хто із дрюком, хто із сокирою, хто із засувом — обступили вовка й давай нападати на нього. Спочатку він храбрився, кидався те на той, то на інший, наїжувався, скалив зуби й клацав ними; але нарешті боязкість його здолала: він знав, що, у силу змови, його не вб’ють і навіть не наколотять йому боків; але можуть ощипать на ньому вовна, обірвати хвіст, і тоді — як він з’явиться до строгого свого батька в розідраному балахоні й з відірваними підлогами? Лихо!Правда, не найшлося ще сміливця, який би вийшов з ним переведаться: всі уськали, кричали тільки видали, а жоден не подавався вперед. Собак же й зовсім не могли скликати; вони розбрелися по будках і носів не виявляли. Зате люди всі стояли в колі й прорватися крізь них ніяк не мо