povnij zmist pereval bunin i a - Шкільний Всесвіт

И. А. Бунін

ПЕРЕВАЛ

Ніч давно, а я усе ще бреду по горах до перевалу, бреду під вітром, серед холодного туману, і безнадійно, але покірно йде за мною в приводу мокрий, втомлений кінь, дзвякаючи порожніми стременами.Присмерком, відпочиваючи в підніжжя соснових лісів, за яких починається цей голий, пустельний підйом, я дивився в неосяжну глибину під мною з тим особливим почуттям гордості й сили, з яким завжди дивишся з великої висоти. Ще можна було розрізнити вогники в долині, що темніє, далеко внизу, на прибережжя тісної затоки, що, ідучи до сходу, усе розширювався й, піднімаючись туманно — голубой стіною, обіймав полнеба. Але в горах уже наступала ніч. Темніло швидко, я йшов, наближався до лісів — і гори виростали все хмурній і величніше, а в прольоти між їхніми відрогами з бурхливою стрімкістю валився косими, довгими хмарами густий туман, гнаний бурою зверху. Він зривався із плоскогір’я, що огортав гігантською пухкою грядою, і своїм падінням як би збільшував хмуру глибину прірв між горами. Він уже задимив ліс, насуваючись на мене разом із глухим, глибоким і відлюдним гулом сосон. Повіяло зимовою свіжістю, понесло снігом і вітром… Настала ніч, і я довго йшов під темними, стугонливими в тумані зводами гірського бору, схиливши голову від вітру.”Незабаром перевал, — говорив я собі. — Незабаром я буду в затишок, за горами, у світлому, людному будинку…”Але проходить півгодини, година… Щохвилини мені здається, що перевал за два кроки від мене, а голий і кам’янистий підйом не кінчається. Уже давно залишилися внизу соснові ліси, давно пройшли низькорослі, скривлені чагарники, і я починаю утомлюватися й мерзнути. Мені пригадується кілька могил серед сосон недалеко від перевалу, де поховані якісь дроворуби, скинуті з гір зимовою бурою. Я почуваю, на якій дикій і безлюдній висоті я перебуваю, почуваю, що навколо мене тільки туман, обриви, і думаю: як пройду я повз самотні камені — пам’ятників, коли вони, як людські фігури, зачорніють серед туману? чи вистачить у мене сил спуститися з гір, коли я вже й тепер втрачаю подання про час і місце?Спереду щось смутно чорніє серед туману, що біжить… якісь темні пагорби, схожі на сплячих ведмедів. Я пробираюся по них, з одного каменю на іншій, кінь, зриваючись і брязкаючи підковами по мокрим голышам, із працею влазить за мною, — і раптом я зауважую, що дорога знову починає повільно підніматися в гору! Тоді я зупиняюся, і мене охоплює розпач. Я весь тремчу від напруги й утоми, одяг моя вся промокла від снігу, а вітер так і пронизує її наскрізь. Чи не крикнути? Але тепер навіть чабани забилися у свої гомеровские хатини разом з козами й вівцями — хто почує мене? И я с жахом озираюся: — Боже мій! Невже я заблудився?Пізно. Бор глухо й сонно гуде на відстані. Ніч стає усе таємничіше, і я почуваю це, хоча не знаю ні часу, ні місця. Тепер згас останній вогник у глибоких долинах, і сивий туман запановує над ними, знаючи, що прийшла його година, довга година, коли здається, що все вимерло на землі й уже ніколи не настане ранок, а будуть тільки зростати тумани, огортаючи величні у своїй опівнічній варті гори, будуть глухо гудіти лісу по горах і всі густіше летіти сніг на пустельному перевалі.Закриваючись від вітру, я повертаюся до коня. Єдина жива істота, що залишилася із мною! Але кінь не дивиться на мене. Мокра, змерзла, згорбившись під високим сідлом, що незграбно стирчить на її спині, вона коштує, покірно опустивши голову із притиснутими вухами. І я злобливо смикаю привід, і знову підставляю особу мокрому снігу й вітру, і знову завзято йду назустріч ім. Коли я намагаюся розглянути те, що оточує мене, я бачу тільки сиву імлу, що біжить, що зліпить снігом. Коли я вслухуюся, я розрізняю тільки свист вітру у вуха й одноманітне побрязкування за спиною: це стукають стремена, зіштовхуючись один з одним…Але дивно — мій розпач починає зміцнювати мене! Я починаю крокувати смелее, і злісний докір комусь за все, що я виношу, радує мене. Він уже переходить у ту похмуру й стійку покірність усьому, що треба винести, при якій сладостна безнадійність…От нарешті й перевал. Але мені вже однаково. Я йду по рівному й плоскому степу, вітер несе туман довгими патлами й валить мене з ніг, але я не обертаю на пего уваги. Уже по одному свисті вітру й по тумані відчувається, як глибоко опанувала пізня ніч горами, — уже давним — давно сплять у долинах, у своїх маленьких хатинах маленькі люди; але я не кваплюся, я йду, стисши зуби, і бурмочу, звертаючись до коня: — Іди, іди. Будемо брести, поки не звалимося. Скільки вже було в моєму житті цих важких і самотніх перевалів! Як
ніч, насувалися на мене прикрості, страждання, хвороби, зради улюблені й гіркі образи дружби — і наступила година розлуки з усім, із чим зріднився. І, скріпивши серце, знову брав я в руки свій мандрівничий ціпок. А підйоми до нового щастя були високі й важкі, ніч, туман і бура зустрічали мене на висоті, моторошна самітність охоплювала на перевалах… Але — ідемо, ідемо!Спотикаючись, я бреду як у сні. До ранку далеко. Целую ніч прийде спускатися до долин і тільки на зорі вдасться, може бути, заснути де — небудь мертвим сном, — стиснутися й почувати тільки одне — насолода тепла після холоду.День знову обрадує мене людьми й сонцем і знову надовго обдурить мене… Десь упаду я й уже назавжди залишуся серед ночі й хуртовини на голі й від століття пустельних горах?

1892 — 1898

Додав: