povnij zmist peresoliv chexov a p - Шкільний Всесвіт

Землемір Гліб Гаврилович Смирнов приїхав на станцію “Гнилушки”. До садиби, куди він був викликаний для межування, залишалося ще проїхати на конях верст тридцять — сорок. (Коли візник не п’яний і коня не шкапи, те й тридцяти верст не буде, а коли візник з мухою так коні наморені, те цілих п’ятдесят набереться.)

— Скажіть, будь ласка, де я можу знайти тут поштових коней? — звернувся землемір до станційного жандарма.

— Яким? Поштових? Отут за сто верст шляхового собаки не знайдеш, а то що поштових… Так вам куди їхати?

— У Девкино, маєток генерала Хохотова.

— Що ж? — позіхнув жандарм. — Ступайте за станцію, там надворі іноді бувають мужики, возять пасажирів. Землемір зітхнув і поплівся за станцію. Там, після довгих пошуків, розмов і коливань, він знайшов здоровеннейшего мужика, похмурого, рябого, одягненого у рвану сермягу й постоли.

— Чорт знає яка в тебе віз! — поморщився землемір, улазячи у віз. — Не розбереш, де в неї зад, де перед…

— Що ж отут розбирати — те? Де кінський хвіст, там перед, а де сидить ваша милість, там зад…

Лошаденка була молода, але худа, з

растопыренными ногами й покусаними вухами. Коли візник піднявся й стьобнув її мотузковим батогом, вона тільки замотала головою, коли ж він налаявся й стьобнув її ще раз, те віз взвизгнула й затремтіла, як у лихоманці. Після третього удару віз похитнувся, після ж четвертого вона рушила з місця.

— Этак ми всю дорогу поїдемо? — запитав землемір, почуваючи сильну тряску й дивуючись здатності російських візників з’єднувати тиху, черепашачу їзду з душу тряскою, що вивертає.

— До — Про — Їдемо! — заспокоїв візник. — Кобилка молода, шустра… Дай їй тільки розбігтися, так потім і не зупиниш… Але — про — Про, прокля…танучи!

Коли віз виїхав зі станції, були сутінки. Праворуч від землеміра тяглася темна, замерзла рівнина, без кінця й краю… Поїдеш по ній, так напевно заїдеш до чорта на кулички. На обрії, де вона зникала й зливалася з небом, ліниво догоряла холодна осіння зоря… Ліворуч від дороги в повітрі, що темніє, височіли якісь бугри, не те торішні стоги, не те село. Що було спереду, землемір не бачив, тому що із цієї сторони все поле зору застеляла широка, незграбна спина візника. Було тихо, але холодно, морозно. “Яка, однак, тут глухомань! — думав землемір, намагаючись прикрити свої вуха коміром від шинелі. — Ні кола ні двору. Не рівна година — нападуть і ограбують, так ніхто й не довідається, хоч із гармат упали… Та й візник ненадійний… Ишь, яка спинища! Отаке дитя природи пальцем торкне, так душу геть! І морда в нього звіряча, підозріла”. — Агов, милий, — запитав землемір, — як тебе кличуть? — Мене — Те? Клим. — Що, Клим, як у вас тут? Не небезпечно? Не пустують? — Нічого, бог милував… Кому ж пустувати? — Це добре, що не пустують… Але про всякий випадок все — таки я взяв із собою три револьвери, — збрехав землемір. — А с револьвером, знаєш, жарти погані. З десятьома розбійниками можна впоратися… — Стемніло. Віз раптом заскрипів, заверещала, затремтіла й, немов знехотя, повернула ліворуч. — “Куди ж це він мене повіз? — подумав землемір. — Їхав все прямо й раптом ліворуч. Чого доброго, завезе, негідник, у які — небудь нетрі й… і… Бувають адже випадки!” — Послухай, — звернувся він до візника. — Так ти говориш, що тут не небезпечно? Це жаль… Я люблю з розбійниками битися… На вид — те я худий, хворобливий, а сили в мене, немов у бика… Один раз напало на мене три розбійники… Так що ж ти думаєш? Одного я так трахнув, що… що, розумієш, богові душу віддав, а два інші через мене в Сибір пішли на каторгу. І звідки в мене сила береться, не знаю… Візьмеш однією рукою якого — небудь здоровилу, начебто тебе, і… і сковырнешь. Клим оглянувся на землеміра, заморгав всією особою й стьобнув по лошаденке. — Так, брат… — продовжував землемір. — Не дай боже із мною зв’язатися. Мало того, що розбійник без рук, без ніг залишиться, але ще й перед судом відповість… Мені все судді й справники знайомі. Людина я казенний, потрібний… Я от їду, а начальству відомо… так і дивляться, щоб мені хто — небудь худа не зробив. Скрізь по дорозі за кустиками урядники так соцькі понатыканы… По… по…постій! — закричав раптом землемір. — Куди ж це ти в’їхав? Куди ти мене везеш? — Так нешто не бачите? Ліс! — “Дійсно, ліс… — подумав землемір. — А я — те злякався! Однак, не потрібно видавати свого хвилювання… Він уже помітив, що я боюся. Отчого це він став так часто на мене оглядатися? Напевно, замишляє що — небудь… Раніше їхав ледве, нога за ногу, а тепер ишь як мчиться!” — Послухай, Клим, навіщо ти так женеш коня? — Я її не жену. Сама розбіглася… Уже як розбіжиться, так ніяким средствием її не зупиниш… І сама вона не рада, що в їй ноги такі. — Брешеш, брат! Бачу, що брешеш! Тільки я тобі не раджу так швидко їхати. Попридержи — Ка кінь… Чуєш? Попридержи! — Навіщо? — А потім… потім, що за мною зі станції повинні виїхати чотири товариші. Треба, щоб вони нас наздогнали… Вони обіцяли наздогнати мене в цьому лісі… З ними веселей буде їхати… Народ здоровий, кремезний… у кожного по пістолеті… Що це ти все оглядаєшся й рухаєшся, як на голках? а? Я, брат, тово… брат… На мене нема чого оглядатися… цікавого в мені нічого немає… Хіба от револьвери тільки… Изволь, якщо хочеш, я їх вийму, покаджу… Изволь… — Землемір зробив вигляд, що риється в кармнах, і в цей час трапилося те, чого він не міг очікувати при всьому своєму боягузтві. Клим раптом вивалився з воза й рачки побіг до хащі. — Варта! — заголосив він. — Варта! Бери, окаянний, і коня й віз, тільки не губи ти моєї душі! Варта! — Почулися швидкі, що віддаляються кроки, тріск хмизу — і все змовкло… Землемір, що не очікував такого реприманда, першою справою зупинив коня, потім сів поудобней на возі й став думати. — “Утік… злякався, дурень… Ну, як тепер бути? Самому продовжувати шлях не можна, тому що дороги не знаю, та й можуть подумати, що я в нього кінь украв… Як бути?” — Клим! Клим! — Клим!.. — відповіло луну. — Від думки, що йому всю ніч прийде просидіти в темному лісі на холоді й чути тільки вовків, луна так фиркання худої кобилки, землеміра стало жолобити уздовж спини, немов холодним терпугом. — Климушка! — закричав він. — Голубчик! Де ти, Климушка? — Години два кричав землемір, і тільки після того, як він схрип і помирився з думкою про ночівлю в лісі, слабкий