povnij zmist pastux sholoxov m a - Шкільний Всесвіт

Iиз степу, бурою, випаленої сонцем, із солончаків, що потріскалися й білих, зі сходу — шістнадцять доби дул гарячий вітер.Обвуглилася земля, трави жовтизною пожолобилися, у колодязів, густо розсипаних уздовж шляху, жили пересохнули; а хлібне колосся, що ще не виміталося із трубки, квело збляк, зав’янув, до землі нагнувся, сгорбатившись по — старечому.Опівдні по хуторі задріманий — мідні сплески дзвона.Пекуче. Тиша. Лише уздовж тинів шаркають ноги — пилюку гребуть, так милиці дідів по купинах вистукують — дорогу мацають.На хутірські збори дзвонять. На порядку денному — наймання пастуха.У виконкомі — жужжанье голосів. Дим тютюновий.Голова постукав недогризком олівця по столі. — Гражданы, старий пастух відмовився стерегти табун, говорить, мол, плата несхожа. Ми, виконком, пропонуємо найняти Фролова Григорія. Нашевский він рожак, сирота, комсомолист… Батько його, як відомо вам, чеботарь був. Живе він із сестрою, і пропитаниев у них немає. Думаю, гражданы, ви ввійдете в таке положення й наймете його стерегти табун.Старий Нестеров не стерпел, задом кособоким завихляв, заерзал. — Нам цього неможливо… Табун здоровий, а він який є пастух!.. Стерегти треба у відводі, тому вбяязости кормів немає, а його справа незвичне. До осені й половини телят недорахуємося…Гнат — Мірошник, старичишка мудрований, єхидним голоском медяним загугнявив: — Пастуха ми й без сполкома знайдемо, справа нас одних касаемо… А людини треба вибрати старого, надійного й до худобини ввічливого… — Правильно, дідусь… — Старого наймете, гражданы, так у нього скоріше пропадуть теляты… Часи ноне не ті, злодійство скрізь огромадное… — Це голова сказав настоисто так і очікувально; а отут позаду підтримували: — Старий негож… Ви візьміть до уваги, що це не корови, а теляты — летошникн. Отут собачі ноги потрібні. Зыкнет табун — мабуть збери, дедок побіжить і потрухи розгубить…Сміх перекатами, а дід Гнат своє позаду напівголосно: — Комуністи отут ні при чому… З молитвою треба, а не абы як… — И лисину погладив шкідливий старичишка.Але отут уже голова з усією строгістю: — Прошу, громадянин, без різних витівок… За такі… подібні… зі збори буду видаляти…Зарозвіваюся, коли із труб жмутами мазаної вати дим повзе й стелиться низько на площі, зібрав Григорій табун у полтораста голів і погнав через хутір на бугор сивої й непривітний.Степ испятнали бурі прищі сурчиных нір; свистять бабаки протяжно й насторожено; з балок із травою приосадкуватої стрепета злітають, посрібленим опереньем блискаючи.Табун спокійний. По земляній зморшкуватій корі дробовим дощем выцокивают роздвоєні копита телят.Поруч із Григорієм крокує Дунятка — сестра — подпасок. Сміються в неї щоки засмаглого, веснянкуваті, ока, губи, вся сміється, тому що на червону гірку пішла їй всього — на — всього сімнадцята весна, а в сімнадцять років всі распотешным таким здається: і насуплена особа брата, і телята капловухі, на ходу що пережовують бурьянок, і навіть смішно, що другий день немає в них ні шматка хліба.А Григорій не сміється. Під картузом постарілим у Григорія чоло крутий, зі зморшками поперечними, і ока втомлені, начебто прожив він куди більше дев’ятнадцяти років.Спокійно йде табуи обочь дороги, розсипавшись плямистим валянням.Григорій свиснув на відсталих телят і до Дунятке повернувся: — Заробимо, Дунь, хліба до осені, а там у місто поїдемо. Я на робітфак надійду й тебе куди — небудь прибудую… Може, теж на яке ученье… У місті, Дунятка, книжок багато й хліб їдять чистий, без трави, не так, як у нас. — А грошей откель візьмемо… їхати — те? — Дивачка ти… Хлібом заплатять нам двадцять пудів, ну от і гроші… Продамо по карбованці за пуд, потім пшоно продамо, кізяки.Посередині дороги зупинився Григорій, пужалном у пилу креслить, вираховує. — Гриша, чого ми їсти будемо? Хліба нітрохи немає… — У мене в сумці шматок пампушки черствої залишився. — Нині з’їмо, а завтра як же? — Завтра приїдуть із хутора й привезуть борошна… Голова обіцявся…Жарить полуденне сонце. У Григорія сорочка мішечна змокла від поту, до лопаток прилипла.Іде табун неспокійно, жалять теляти ґедзя й мухи, у повітрі нагрітому висне ревіння худоби й зуденье ґедзів.До вечора, перед заходом сонця, підігнали табун до базу. Неподалік ставок і курінь із соломою, від дощів перепрілої.Григорій обігнав табун клуса. Важко підбіг до базу, воротца хворостяні відчинив.Теляти перераховував, пропускаючи по одному в чорний квадрат воріт. IIна кургані, що стирчав за ставком ядреной горошиною, зліпили новий курінь. Стінки калом обмазали, верх бур’яном
Григорій покрив.На інший день голова приїхав верхи. Привіз полпуда борошна кукурудзяної й сумку пшона.Присів, закурюючи, у холодку. — Хлопець ти гарний, Григорій. От достережешь табун, а восени поїдемо з тобою в округ. Може, оттель якими способами поїдеш учитися… Знайомий є там у мене з наробраза, пособит…Пунцовел Григорій від радості й, проводжаючи голови, стремя йому тримав і руку стискав міцно. Довго дивився вслід кучерявеньким завиткам пилу, що стелились з — під кінських копит.Степ, що зсох, із сухотним рум’янцем зір, опівдні задихалася від спеки. Лежачи на спині, дивився Григорій на бугор, запнутий просинню, що тане, і здавалося йому, що степ живаючи й важко їй під вагою невимірною селищ, станиць, міст. Здавалося, що в переривчастому дыханье колишеться ґрунт, а десь унизу, під товстими шарами порід, б’ється й метається інше, невідоме життя.І серед білого дня ставало моторошно.Поглядом мірил невиміряні ряди бугрів, дивився на струмисте марево, на табун, испятнавший коричневу траву, думав, що від миру далеко відрізана, начебто скиба хліба.Увечері під неділю загнав Григорій табун на баз. Дунятка в куреня вогонь розвела, кашу варила із пшона й пахучого горобиного щавлю.Григорій до вогню підсів, сказав, заважаючи пужалном кізяки духовиті: — Гришакина телиця занедужала. Треба б хазяїнові перепоказувати… — Може, мені на хутір пойтить?.. — запитала Дунятка, намагаючись здаватися байдужою. — Не треба. Табун не встережу один… — Посміхнувся: — По людям занудилася, а? — Скучила, Гриша, родненький… Місяць живемо в степу й тільки раз людини бачили. Отут якщо пожити літо, так і гутарить розучишся… — Терпи, Дунь… Восени в місто виїдемо. Будемо вчитися з тобою, а посля, як вивчимося, повернемося сюди. Із землю зачнемо обробляти, а те ить темень у нас отут і народ спить… Неписьменні все… книжок немає… — Нас із тобою не приймуть в ученье… Ми теж темні… — Ні, приймуть. Я зимою, як ходив у станицю, у секретаря осередку читав книжку Леніна. Там сказано, що влада — пролетарям, і про ученье прописано: що, мол, учитися повинні, які з бедных.Гришка на коліна підвівся, на щоках його затанцювали мідні відблиски світла. — Нам учитися треба, щоб уміти керувати нашевской республікою. У містах — там влада робітники держут, а в нас голова станиці — кулак і по хуторах голови — багатій… — Я б, Гриша, підлоги мила, стирала, заробляла, а ти вчився…Кізяки жевріють, димлячись і спалахуючи. Степ мовчить, напівсонна.

IIIС міліціонером, що їхав навколо, наказував Григорію секретар осередку Політов у станицю прийти.До світла вийшов Григорій і до обіду з бугра побачив дзвіницю й домішки, покриті соломою й жерстю.Волочачи намозолені ноги, добрішав до площі.Клуб у попівському будинку. По нових доріжках, що пахне свіжою соломою, увійшов у простору кімнату.Від ставень закритих — напівтемно. У вікна Політов рубанком орудує — раму майструє. — Чув, брат, чув.. — Посміхнувся, подаючи зіпрілу руку. — Ну, нічого не попишеш! Я справлявся в окрузі: там на маслоробний завод хлопці були потрібні, виявляється, уже набрали на дванадцять чоловік більше, ніж треба… Постерегешь табун, а восени відправимо тебе в ученье. — Отут хоч би ця робота була… Кулаки хутірні пристрасть як не хотіли мене в пастухи… Мол, комсомолець — безбожник, без молитви буде стерегти… — сміється утомився Григорій.Політов рукавом смів стружки й сіл на підвіконня, оглядаючи Григорія з — під брів, нахмурених і мокрих від поту. — Ти, Гриша, худючий став… Як у тебе щодо жратвы? — Годуюся.Помовчали. — Ну, підемо до мене. Літератури свіжої тобі дам: з округу одержали газети й книжки.Ішли по вулиці, що уткнулись у цвинтар. У сірих купах золи купалися курки, десь скрипів криничний журавель так тягуча тишивга у вухах дзенькала. — Ти залишайся нині. Збори будуть. Хлопці вже заїкалися по тобі: “Де Гришка, так як, так чого?” Побачиш хлопців… Я нині доповідь про міжнародне становище роблю… Переночуєш у мене, а завтра підеш. Добре? — Мені ночувати не можна. Дунятка один табун не устерегет. На зборах побуду, а як скінчиться — уночі піду.У Політова в сенцах прохолодно.Солодко пахне сушеними яблуками, а від хомутів і шлей, розвішаних по стінах, — кінським потом.У куті — діжка із квасом, і поруч кривобоке ліжко. — От мій кут: у хаті пекуче…Нагнувся Політов, з — під полотна дбайливо витягнув давні номери “Правди” і дві книжки.Сунув Григорію в руки й полатаний мішок розчепірив: — Тримай…За кінці тримає мішок Григорій, а сам рядка гааетные очами низає.Політов пригорщами сипав борошно, струснув до половини набитий мішок і у світлицю мотнувся.Приніс два шматки сала свинячого, загорнув в іржавий капустяний аркуш, у мішок поклав, буркнув: — Підеш додому — захопи от це! — Не візьму я… — спалахнув Григорій. — Як же не візьмеш? — Так і не візьму… — Що ж ти, гад! — біліючи, крикнув Політов і очі в Гришку встромив. — А ще товариш! З голоду будеш дохнути й слова не скажеш. Бери, а те й дружба нарізно… — Не хочу я брати в тебе останнє… — Остання в попа попадя, — уже м’якше сказав Політов, дивлячись, як Григорій сердито зав’язує мішок.Збори окончилось перед світанком.Степом ішов Гришка. Плечі відтягав мішок з борошном, горіли до крові растертые ноги, але бадьоро й весело крокував він назустріч, що палахкотала зорі. IVзарею вийшла з куреня Дунятка помету сухого зібрати на топлення. Григорій клуса від база біжить. Догадалася, що трапилося щось недобре. — Аль поделалось що? — Телушка Гришакина здохла… Ще три скотинки вахворали. — Дух перевів, сказав: — Іди, Дунь, у хутір. Покарай Гришаке й іншим, щоб прийшли нонче.,. худобина, мол, занедужала.На — скорях покрилася Дунятка. Покрокувала Дунятка через бугор від сонечка, що повзе через курган.Проводив її Григорій і повільно пішов до базу.Табун пішов у падинку, а біля тинів лежали три телки. До полудня подохли все.Метається Григорій від табуна до базу: занедужало ще дві щтуки…Одна біля ставка на сирому мулі впала; голову повернула до Гришке, мукають протяжно; очі опуклі сльозою стекленеют, а в Гришки по щоках, від засмаги бронзовим, свої солоні сльози повзуть.Коли заходило сонце прийшло з хазяями Дунятка…Старий дід Артемыч сказав, торкаючи милицею иедвижную телку: — Шуршелка — болесть ця… Теперя почне весь табун валяти.Шкіри обдерли, а гаси закопали неподалік від ставка. Землі сух і чорної насипали свіжий бугор.А на інший день знову по дорозі в хутір крокувала Дунятка. Занедужало відразу сім телят.Дні спливали чорної чередою. Баз спорожнів. Порожньо стало й на душі в Гришки. Від полутораста голів залишилося п’ятдесят. Хазяї приїжджали на гарбах, обдирали здохлих телят, ями неглибокі рили в падинке, землею кров’янисті туші прикидали і їхали. А табун знехотя заходив на баз; телята ревіли, чуючи кров і смерть, що невидимо плазує проміж них.Зорями, коли пожовтілий Гришка відчиняв скрипливі ворота база, виходив табун на пасіння й незмінно направлявся через присохлі пагорби могил.Запах м’яса, що розкладається, пил, підійнятий худобою, що біснується, ревіння, протяжливий і безпомічний
, і сонце, таке ж гаряче, у повільному поході идущее через степ.Приїжджали мисливці з хутора. Стріляли навколо тинів база: хворість люту лякали від база. А телята всі дохнули, і з кожним днем рідів і рідів табун.Почав зауважувати Гришка, що розрито деякі могили; кістки обгризені знаходив неподалік; а табун, неспокійний по ночах, став полохливий.У тиші, ночами, раптом разом розпухало дике ревіння, і табун, ламаючи тини, метався по базу.Телята повалили тини, купками переходили до куреня. Спали біля вогню, важко зітхаючи й пережовуючи траву.Гришка не догадувався доти, поки вночі не прокинувся від собачого бреха. На ходу надягаючи кожушок, вискочив з куреня. Телята затерли його вологими від роси спинами.Постояв у входу, собакам свиснув і у відповідь почув з Гадючої балки різноголосе й надривисте вовче виття. З тернів, що переперезали гору, басом відгукнувся ще один… Увійшов у курінь, жирник засвітив. — Дуня, чуєш?Переливчасті голоси потухли разом із зірками на небі.

Vпоутру приїхали Гнат — Мірошник і Михей Нестеров. Григорій у курені чирики латав. Увійшли старі. Дід Гнат шапку зняв, жмурячись від косих сонячних променів, що плазували по земляній підлозі куреня, руку підняв — перехреститися хотів на маленький портрет Леніна, що висів у куті. Розглянув і на півдорозі квапливо сунув руку за спину; сплюнув злобливо. — Так — З… Ікони божої, виходить, не маєш?.. — Немає… — А це хто ж на святому місці перебуває? — Ленін. — Те — Те й лихо наша… Бога нетути, і хворість отут як отут… Через ці самі справи й телятки — те передохли…. Охо — Хо, вседержитель наш милостивий… — Теляты, дідусь, того дохнули, що ветеринара не покликали. — Жили раніше й без ветинара вашого… Учений ти боляче вуж… Чоло б свій нечистий хрестив частіше, і ветинар не потрібний був би.Михей Нестеров, перевертаючи очами, викрикнув: — Сыми з переднього кута нехристя — то!.. Через тебе, поганця, богохулыщика, череда передохло.Гришка сполотнів злегка. — Удома б розпоряджалися… Рот — Те нема чого бити… Це вождь пролетарів…Накочетился Михей Нестеров, багровіючи, репетував: — Миру служиш — по^ — нашому й роби… Знаємо вас, таке — те… Дивися, а те незабаром попораємося.Вийшли, насунувши шапки й не прощаючись.Перелякана дивилася на брата Дунятка.А через день прийшов з хутора коваль Тихін — телушку свою провідати.Сидів біля куреня навпочіпках, цигарку курив, говорив, посміхаючись гірко й криво: — Життя наше погане… Старого голови змістили, керує теперича Михея Нестерова зять. Ну, от і крутять на свій норов… Вчерась землю ділили: як тільки кому з бедных дістається добра смуга, так зачинають переділ робити. Знову на хребтину нам сідають багатій… Позабрали вони, Гришуха, всю добру землицу. А нам суглинок залишився… От вона, пісня — те яка…До напівночі сидів у вогню Григорій і на шафранних крислатих листах кукурудзи вугіллям виводив зашкарублі рядки. Писав про неправильний розділ землі, писав, що замість ветеринара боролися стрельбою із хворобою худоби. І, віддаючи пачку сухих пописаних кукурудзяних листів Тихонові — Ковалеві, говорив: — Доведется в округ сходити, то запитаєш, де газету “Червону правду” друкують. Віддаси їм от це… Я разбористо писав, тільки не мни, а то вугілля зітреш…Пальцями обпаленими, від вугілля чорними, дбайливо взяв шарудливі листки коваль і за пазуху біля серця поклав. Прощаючись, сказав з тією же посмішкою: — Пішки піду в округ, може, там знайду Радянську владу… Полтораста верст я за троє діб покрою. Через тиждень, як вернуся, так гукну тобі… VIосень ішла в дощах, у мокрости похмурої.Дунятка з ранку пішла в хутір за харчами.Телята паслися на підніжжя. Григорій, накинувши зипун, ходив за ними слідом, голівку побляклу пришляхового татарнику м’яв у долонях задумливо. Перед сутінками, короткими по^ — осінньому, з бугра з’їхали двоє кінних.Чавкаючи копитами коней, підскакали до Григорія.В одному пізнав Григорій голови — зятя Михея Нестерова, іншої — син Гната — Мірошника.Коня в милі пітному. — Здорово, пастух!.. — Здрастуйте!.. — Ми до тебе приїхали…Перевесившись на сідлі, голова довго paсстегивал шинель пальцями змерзлими; дістав жовтий газетний аркуш. Розгорнув на вітрі. — Ти писав це?Затанцювали в Григорія його слова, з листів кукурудзяних зняті, про переділ землі, про відмінок худоби. — Ну, підемо з нами! — Куди? — А от сюди, у балку… Поговорити треба… — Смикаються в голови посииелые губи, ока гвныряют важко й нудно.Посміхнувся Григорію: — Говори отут. — Можна й отут… коли хочеш…З кишені наган вихопив… прохрипів, запинаючи мордующуюся кінь: — Будеш у газетах писати, гадюка? — За що ти?.. — За те, що через тебе під суд іду Будеш кляузничати?.. Говори, коммунячий виродок!Не дочекавшись відповіді, вистрілив Григорію в рот, замкнутий мовчанням.Під ноги коня, що здибилося, повалився Григорій, охнув, пальцями скорченими висмикнув жмут поруділої й вологої трави й затих.Із сідла зіскочив син Гната — Мірошника, у пригорщу загріб кому чорної землі й у рот, що запінився пухирчастою кров’ю, напихав… x x xширока степ і ніким не обмірювана. Багато по ній доріг і проследков. Темній темного ніч осіння, а дощ сліди кінських копит начисто змиє… VIIизморось. Сутінки. Дорога в степ.Тому не важко йти, у кого за спиною сумчонка із краюхой ячмінного хліба так милиця в руках.Іде Дунятка обочь дороги. Вітер підлоги рваної кофти рве й у спину її штовхає поривами.Степ навкруги заліг неприветная, похмура. Смеркне.Курган завиднівся неподалік від дороги, а на ньому курінь із патлами разметанного бур’яну.Підійшла ходою кривою, начебто пьяною, у на могилку ос
ілу лягла долілиць особою.Ніч…Іде Дунятка по шляху наїждженому, що ліг прямо до станції залізничної.Легко їй іти, тому що в сумці, за спиною, краюха хліба ячмінного, затріпана книжка зі сторінками, що пропахнули гірким степовим пилом, да Григорія — Брата сорочка полотняна.Коли гіркотою набрякне серце, коли сльози випалюють ока, тоді де — небудь, далеко від чужих очей, дістає вона із сумки сорочку полотняну непрану… Особою припадає до неї й почуває захід рідного поту… І довго лежить нерухомо…Версти йдуть назад. Зі степових байраків виття вовчий, на життя обурений, а Дунятка обочь дороги крокує, у місто йде, де Радянська влада, де вчаться пролетарі для того, щоб у майбутньому вміти керувати республікою.Так сказано в книжці Леніна.

1925