povnij zmist paradoks korolenko v g 1 2 - Шкільний Всесвіт

Iдля чого властиво створена людина, про це ми із братом одержали деяке поняття досить рано. Мені, якщо не помиляюся, було років десять, братові біля восьми. Відомість це було преподано нам у вигляді короткого афоризму, або, по обставинах, його що супроводжувала, скоріше парадокса. Отже, крім призначення життя, ми одночасно збагатили свій лексикон цими двома грецькими словами.Було це приблизно біля полудня пекучого й тихого червневого дня. У глибокому мовчанні сиділи ми із братом на заборі під тінню густої сріблистої тополі й тримали в руках вудки, гачки яких були опущені у величезну баддю з водою, що загнила. Про призначення життя, у той час, ми не мали ще навіть віддаленого поняття, і, імовірно, із цієї причини, от уже біля тижня улюбленим нашим заняттям було — сидіти на заборі, над баддею, з опущеними в неї гачками із простих мідних шпильок і чекати, що от — от, по особою до нас милості долі, у цій бадді й на ці вудки клюне в нас “справжня”, живаючи риба.Правда, куточок двору, де містилася ця чарівна баддя, і сам по собі, навіть і без живої риби, представляв багато привабливого й привабливого. Серед садів, городів, сараїв, двориків, будинків і флігелів, що становили сукупність близько відомого нам місця, цей куточок вирізався якось так зручно, що нікому й ні на що не був потрібний; тому ми почували себе повними його власниками, і ніхто не порушував тут нашої самітності.Середину цього простору, обмеженого із двох сторін палісадником і деревами саду, а із двох інших порожніми стінами сараїв, що залишали вузький прохід, займала більша купа сміття. Стоптанный постіл, кимсь перекинутий через дах сараю, зламане сокирище, що побілів шкіряний черевик з каблуком, що відігнувся догори, і безособова маса якихось зотлілих предметів, що втратили вже всяка індивідуальність, — знайшли в тихому куті вічний спокій після більш — менш бурхливого життя за його межами… На вершині купи сміття валявся старий — престарий кузов якогось фантастичного екіпажа, яких давно вже не бувало в дійсності, тобто в каретниках, на дворах і на вулицях. Це був якийсь примарний уламок минулих часів, що потрапив сюди, бути може, ще до будівлі навколишніх будинків і тепер лежав на боці з піднятою догори віссю, точно рука без кисті, що каліка показує на паперті, щоб розжалобити добрих людей. На єдиній половинці єдиної дверки збереглися ще залишки фарб якогось герба, і єдина рука, закована в сталеві нарамники й державшая меч, витикалася незрозумілим образом з тьмяної плями, у якому ледве рисувалася подоба корони. Інше все розпалося, розтріснулося, облупилося й облізло в такому ступені, що вже не ставило уяві ніяких міцних перешкод; імовірно, тому старий кістяк легко приймала в наших очах всі форми, всю розкіш і вся пишнота справжньої золотої карети.Коли нам приїдалися враження реального життя на більших дворах і в провулку, то ми із братом віддалялися в цей відокремлений куточок, сідали в кузов, — і тоді починалися тут пречудові пригоди, які тільки можуть осягнути людей, що нерозважливо пускаються в невідомий шлях, далекий і небезпечний, у такій чудесній і такій фантастичній кареті. Мій брат, по більшій частині, віддавав перевагу більше діяльній ролі кучерів. Він брав у руки батіг з ремінного обрізка, знайденого в купі сміття, потім серйозно й мовчки виймав з кузова два дерев’яних пістолети, перекидав через плече дерев’яна рушниця й устромляв за пояс величезну шаблю, виготовлену моїми руками з покрівельного тесу. Вид його, збройного в такий спосіб з голови до ніг, набудовував негайно ж і мене на відповідний лад, і потім, сівши кожного на своє місце, ми віддавалися плину нашої долі, не обмінюючись ні словом!. Це не заважало нам з тої ж мінути випробовувати загальні небезпеки, пригоди й перемоги. Дуже може бути, звичайно, що події не завжди збігалися з погляду кузова й козел, і я віддавався захвату перемоги в те самий час, як кучері почували себе на краю загибелі… Але це нічому, по суті, не заважало. Хіба зрідка я приймався несамовито палити з вікон, коли кучері раптово натягали вожжи, прив’язані до уламка дишлі, — і тоді брат говорив з досадою: — Що ти це, їй — богу!.. Адже це готель… Тоді я припиняв пальбу, виходив з кузова й вибачався перед гостинним трактирником у заподіяному занепокоєнні, тим часом як кучері розпрягали коней, напував їх у бадді, і ми віддавалися мирному, хоча й короткому відпочинку в самотньому готелі. Однак випадки подібних розбіжностей бували тим рідше, що я незабаром віддавався польоту чистої фантазії, що не вимагала від мене зовніш ніх проявів. Мабуть, у щілинах старого кузова засіли з незапам’ятних часів, — виражаючись по^ — нинішньому, — якісь флюїди стародавніх подій, які й захоплювали нас відразу в такому ступені, що ми могли мовчачи, майже не рухаючись і зберігаючи споглядальний вид, просидіти на своїх місцях від ранкового чаю до самого обіду. І в цей проміжок від сніданку й до обіду вміщалися для нас цілі тижні подорожей, із зупинками в самотніх готелях, з нічлігами в поле, з довгими просіками в чорному лісі, з далекими вогниками, з гаснучим заходом, з нічними грозами в горах, з ранковою зорею у відкритому степу, з нападами лютих бандитів і, нарешті, із мрячними жіночими фігурами, ще жодного разу не відкривали особи з — під густого покривала, яких ми, з невизначеним завмиранням душі, рятували з рук мучителів на радість або на горі в майбутньому…І все це вміщалося в тихому куточку, між садом н сараями, де, крім бадді, кузова й купи сміття, не було нічого… Втім, були ще промені сонця, що пригрівали зелень саду й розцвічували палісадник яскравими, золотавими плямами; були ще дві дошки біля бадді й широка калюжа під ними. Потім, чуйна тиша, невиразний шопот листів, сонне цвірінькання якогось птаха в кущах і… дивні фантазії, які, імовірно, росли тут самі по собі, як гриби в тінистому місці, — тому що ніде більше ми не знаходили їх з такою легкістю, у такій повноті й достатку… Коли, через вузький провулок і через дахи сараїв, долітав до нас прикрий заклик до обіду або до вечірнього чаю, — ми залишали тут, разом з пістолетами й шаблями, наш фантастичний настрій, точно скинене із плечей верхнє плаття, у яке наряджалися знову негайно після повернення.Однак з тих пор як братові прийшла оригінальна думка вирізати криві й вузлуваті гілки тополі, нав’язати на них білі нитки, навісити мідні гачки й спробувати запустити вудки в таємничу глибину величезної бадді, що стояла в куті дворика, для нас на целую тиждень померкли всі принадності золотої карети. По — перше, ми сідали обоє, у самих дивних позах, на верхній поперечині палісадника, кутом охватывавшего баддю й у якого ми попередньо обламали верхівки балясин. По — друге, над нами гойдався сріблисто — зелений намет тополі, що переповняв навколишнє повітря зеленуватими тінями й бродячими сонячними плямами. По — третє, від бадді відділявся якийсь особливий захід, властивий воді, що загнила, у якій уже завелося своє особливе життя, у вигляді безлічі якихось дивних істот, начебто пуголовків, тільки набагато менше… Як не здасться це дивно, але запах цей здавався нам, по суті, приємним і додавав, зі своєї сторони, щось до принадностей цього кута над баддею…У той час як ми сиділи по цілих годинниках на заборі, удивляючись у зеленувату воду, із глибини бадді раз у раз піднімалися зграйками ці дивні істоти, що нагадували собою гнучкі мідні шпильки, голівки яких так тихо ворушили поверхня води, тим часом як хвостики ізвивалися під ними, точно малюсінькі змійки. Це був цілий особливий мирок, під этою зеленою тінню, і, якщо сказати правду, у нас не було повної впевненості в тім, що в одна прекрасна мить поплавець нашої вудки не здригнеться, не піде до дна й що після цього який — нибудь із нас не витягнеться на гачку сріблисту, тріпотливу живу рибку. Зрозуміло, міркуючи тверезо, ми не могли б не прийти до висновку, що подія це виходить за межі можливого. Але ми зовсім не міркували тверезо в ті мінути, а просто сиділи на заборі, над баддею, під що колыхались і шепотів зеленим наметом, у сусідстві із чудесною каретою, серед зеленуватих тіней, в атмосфері півсну й напівказки…Вдобавок ми не мали тоді ні найменшого поняття про призначення життя… IIоднажды, коли ми сиділи таким чином, занурені в споглядання нерухливих поплавців, з очами, прикутими до зеленої глибини бадді, — з дійсного миру, тобто з боку нашого будинку, проникнув у наш фантастичний куточок неприємний і різкий голос лакея Павла. Він, мабуть, наближався до нас і кричав: — Панычи, панычи, е — агов! Идить бо до спокою!”Іти до спокою”, — значило йти в кімнати, що нас цього разу трохи спантеличило. По — перше, чому це просто “до спокою”, а не до обіду, що у цей день дійсно повинен був відбуватися раніше звичайного, тому що батько не їхав на службу. По — друге, чому кличе саме Павло, якого посилав тільки батько в екстрених випадках, — тоді як звичайно від імені матері кликала нас служниця Килимка. По — третє, все це було нам дуже неприємно, начебто саме цей несвоєчасний заклик повинен вспугнуть чарівну рибу, що саме в цю мінуту, здавалося, уже пливе в невидимій глибині до наших вудок. Н

арешті Павло й взагалі була людина занадто тверезий, почасти навіть глузливий, і його зайво серйозні зауваження зруйнували не одну нашу ілюзію.Через півхвилини цей Павло стояв, трохи навіть здивований, на нашім дворику й дивився на нас, сильно сконфужених, своїми серйозно випнутими й злегка дурнуватими очами. Ми залишалися в колишніх позах, але це тільки тому, що нам було занадто совісно, та й ніколи вже приховувати від нього свій образ дій. У сутності ж, з першої мінути появи цієї фігури в нашім світі, ми обоє відчули з особливою ясністю, що наше заняття здається Павлу дуже дурним, що рибу в баддях ніхто не ловить, що в руках у нас навіть і не вудки, а прості гілки тополі, з мідними шпильками, і що перед нами тільки стара баддя з водою, що загнила. — Э? — простягнув Павло, приходячи в себе від первісного подиву. — А що рє ви робите? — Так… — відповів брат тужно. Павло взяв з моїх рук вудку, оглянув її й сказав: — Хіба ж це вудлище? Вудлища треба робити з ліщини.Потім пощупав нитку й повідомив, що потрібний отут кінський волос, так його ще потрібно заплести умеючи; потім звернув увагу на шпилькові гачки й пояснив, що над таким гачком, без зазублини, навіть і в ставку риба тільки сміється. Стягне черв’яка й піде. Нарешті, підійшовши до бадді, він труснув її злегка своєю сильною рукою. Невимірна глибина нашого зеленого виру колихнулася, помутніла, фантастичні істоти жалібно заметалися й зникли, як би усвідомлюючи, що їхній мир коливається в самих підвалинах. Оголилася частина дна, — прості дошки, облипшие якоюсь зеленою каламуттю, — а знизу піднялися міхури й сильний захід, що цього разу й нам здався вже не дуже приємним. — Смердить, — сказав Павло презирливо. — Від, идить до спокою, пан кличі. — Навіщо? — Идить, те й побачите.Я й дотепер дуже ясно пам’ятаю цю мінуту зіткнення наших ілюзій із трезвою дійсністю в особі Павла. Ми почували себе зробленими дурнями, нам було совісно залишатися на верхівці забору, у позах рибалок, але совісно також і злазити під серйозним поглядом Павла. Однак робити було нема чого. Ми спустилися із забору, кинувши вудки як потрапило, і тихо побрели до будинку. Павло ще раз подивився вудки, пощупав пальцями розмоклі нитки, повів носом біля бадді, у якій вода усе ще продовжувала бродити й пускати міхури, і, на довершення всього, штовхнув ногою старий кузов. Кузов якось шкода й безпомічно крекнув, ворухнувся, і ще одна дошка вивалилася з нього в купу сміття…Такі були обставини, що передували тій мінуті, коли нашому юній увазі запропонований був афоризм про призначення життя й про те, для чого, по суті, створена людина… IIIУ ґанку. нашої квартири, на брукованому дворі, юрбилася купа народу. На нашім дворі було цілих три будинки, один великий і два флігелі. У кожному жила особлива родина, з відповідною кількістю двірні й прислуги, не вважаючи ще самотніх мешканців, начебто старого холостяка пана Уляницкого, що наймав дві кімнати в підвальному поверсі великого будинку. Тепер майже все це населення висипало на двір і стояло на солнопеке, у нашого ґанку. Ми злякано переглянулися із братом, розшукуючи у своєму минулому яка — небудь провина, що підлягав би такому голосному й публічному розгляду. Однак батько, що сидів на верхніх сходах, серед привілейованої публіки, повидимому, перебував у самому добросердому настрої. Поруч із батьком вився струмок синього диму, що означало, що відразу перебуває полковник Дударев, військовий доктор. Літній, розташований до повноти, дуже мовчазний, він користувався у дворі репутацією людини незвичайно вченого, а його мовчазність і безкорисливість здобули йому загальна повага, до якого домішувалася частка страху, як до явища, для середнього обивателя не цілком зрозумілому… Іноді, серед інших фантазій, ми любили уявляти себе доктором Дударовым, і якщо я зауважував, що брат сидить на ґанку або на ослоні, з вишневою паличкою в зубах, повільно роздмухує щоки й тихо випускає уявлюваний дим, — я знав, що його не слід тривожити. Крім вишневої палички, було потрібно ще особливим чином наморщити чоло, отчого ока самі собою небагато тьмяніли, ставали замислені й начебто сумні. А витівка вже можна було сидіти на сонце, затягатися уявлюваним димом з вишневої гілки й думати щось таке особливе, що, імовірно, думав про себе добрий і розумний доктор, мовчачи подававший допомогу хворим і мовчачи сидевший із трубкою у вільний час. Які це властиво були думки, сказати важко; насамперед вони були важливі й сумні, а потім, імовірно, все — таки досить приємні, судячи з тому, що їм можна було віддаватися подовгу…Кр