povnij zmist panyanka selyanka pushkina a s 1 2 - Шкільний Всесвіт

В усіх ти, Душенька, убраннях гарна.

Богданович.

В одній з віддалених наших губерній перебував маєток Івана Петровича Берестова. У молодості своєї служив він у гвардії, вийшов у відставку на початку 1797 року, виїхав у своє село й з тих пор він звідти не виїжджав. Він був одружений на бідній дворянці, що вмерла в родах, у той час, як він перебував в отъезжем поле. Господарські вправи незабаром його утішили. Він вибудував будинок за власним планом, завів у себе сукняну фабрику, улаштував доходи й став почитати себе умнейшим людиною у всім околодке, у чому й не перечили йому сусіди, що приїжджали до нього гостювати зі своїми сімействами й собаками. У будень ходив він у плисовій куртці, по святах надягав сертук із сукна домашньої роботи; сам записував витрату, і нічого не читав, крім Сенатських Відомостей. Взагалі його любили, хоча й почитали гордим. Не ладив з ним один Григорій Іванович Муромський, найближчий його сусід. Цей був справжній російський пан. Промотавши в Москві більшу частину маєтку свого, і в той час овдовівши, виїхав він в останнє своє село, де продовжував пустувати, але вже в новому роді. Розвів він англійський сад, на який витрачав майже всі інші доходи. Конюхи його були одягнені англійськими жокеями. У дочки його була мадам англійка. Поля свої обработывал він по англійської методу. Але на чужий манер хліб росіянин не народиться, і не дивлячись на значне зменшення витрат, доходи Григорья Івановича не додавалися; він і в селі знаходив спосіб входити в нові борги; з усім тим шанувався людиною не дурним, тому що перший з поміщиків своєї губернії догадався закласти маєток в Опікунської Раду: оборот, казавшийся в той час надзвичайно складним і сміливим. З людей, що засуджували його, Берестів озивався суворіше всіх. Ненависть до нововведень була відмітна риса його характеру. Він не міг равнодушно говорити про англоманію свого сусіда, і поминутно знаходив випадок його критикувати. Чи показував гостеві свої володіння, у відповідь на похвали його господарським розпорядженням: ” Так — З!” говорив він з лукавої усмешкою; “у мене не те, що в сусіда Григорья Івановича. Куди нам по — англійському розорятися! Були б ми по — російському хоч ситі”. Ці й подібні жарти, по ретельності сусідів, доводимы були до відомості Григорья Івановича з доповненням і поясненнями. Англоман виносив критику настільки ж нетерпляче, як і наші журналісти. Він бісився й прозвав свого зоила ведмедем провинциялом. Такі були зносини між цими двома власниками, як син Берестова приїхав до нього в село. Він був вихований в університеті й мав намір вступити у військову службу, але батько на те не погоджувався. До статської служби парубок почував себе зовсім нездатним. Вони один одному не уступали, і молодий Олексій став жити покаместь паном, відпустивши вуси про всякий випадок. Олексій був, справді, молодець. Право було б жаль, якби його стрункого стана ніколи не стягав військовий мундир, і якби він, замість того, щоб рисуватися на коні, провів свою молодість зігнувшись над канцелярськими паперами. Дивлячись, як він на полюванні скакав завжди перший, не розбираючи дороги, сусіди говорили згідно, що з нього ніколи не выдет путнього столоначальника. Панянки поглядали на нього, а інші й заглядалися; але Олексій мало ними займався, а вони причиною його нечутливості думали любовний зв’язок. Справді, ходив по руках список з адреси одного з його листів: Килині Петрівні Курочкиной, у Москві, навпроти Алексеевского монастиря, у будинку мідника Савельєва, а вас уклінно прошу доставити лист це А. Н. Р. Ті з моїх читачів, які не живали в селах, не можуть собі уявити, що за принадність ці повітові панянки! Виховані на чистому повітрі, у тіні своїх садових яблунь, вони знання світла й життя почерпают із книжок. Самота, воля й читання рано в них розвивають почуття й страсті, невідомі неуважним нашим красуням. Для панянки дзенькіт дзвіночка є вже пригода, поїздка в ближнє місто покладається эпохою в житті, і відвідування гостюючи залишає довге, іноді й вічний спогад. Звичайно всякому вільно глузувати з деяких їхніх чудностей; але жарту поверхневого спостерігача не можуть знищити їхніх істотних достоїнств, з яких головне, особливість характеру, самобутність (individualitй) , без чого, на думку Жан — Поля, не існує й людської величі. У столицях жінки одержують може бути, краще утворення; але навичка світла незабаром згладжує характер і робить душі настільки ж одноманітними, як і головні убори. Це так буде сказано не в суд, і не в осуд, однак ж Nota nostra manet, як пише один стародавній коментатор. Легко уявити, яке враження Олексій
повинен був зробити в колі наших барышен. Він перший перед ними з’явився похмур і розчарованим, перший говорив їм про втрачені радості й про зів’ялу свою юність; поверх того носив він чорне кільце із зображенням мертвої голови. Все це було надзвичайно ново в тій губернії. Панянки сходили по ньньому з розуму. Але всіх більше зайнята була їм дочка англомана мого, Ліза (або Бетси, як кликав її звичайно Григорій Іванович). Батьки друг до друга не їздили, вона Олексія ще не видала, тим часом, як всі молоді сусідки тільки про нього й говорили. Їй було сімнадцять років. Чорні очі пожвавлювали її смагляве й дуже приємну особу. Вона була єдине й следственно балованое дитя. Її жвавість і щохвилинні витівки захоплювали батька й приводили в отчаянье її мадам мисс Жаксон, сорокалітню манірну дівицю, що білилася й сурмила собі брови, два рази в рік перечитувала Памелу, одержувала за те дві тисячі рублів, і вмирала з нудьги в цій варварській Росії. За Лизою ходила Настя; вона була постарше, але настільки ж ветрена, як і її панянка. Ліза дуже любила її, відкривала їй всі свої таємниці, разом з нею обмірковувала свої витівки; словом, Настя була в селі Прилучине особою набагато більше значним, ніж будь — яка повірниця у французькій трагедії. “Дозвольте мені сьогодні піти в гості”, сказала один раз Настя, одягаючи панянку. “Изволь; а куди?” “У Тугилово, до Берестового. Поварова дружина в них имянинница, і вчора приходила кликати нас пообідати”. “От!” сказала Ліза “добродії у сварці, а слуги один одного угащают”. “А нам яка справа до панів!” заперечила Настя; “до того ж я ваша, а не папинькина. Ви адже не сварилися ще з молодим Берестовим; а старі пускай собі б’ються, коли їм це весело”. “Постарайся, Настя, побачити Олексія Берестова, так розкажи мені гарненько, який він собою й що він за людина”. Настя обіцялася, а Ліза з нетерпінням очікувала цілий день її повернення. Увечері Настя з’явилася. “Ну, Лизавета Григорівна”, сказала вона, входячи в кімнату, “бачила молодого Берестова: надивилася досить; цілий день були разом”. — “Як це? Розкажи, розкажи один по одному”. ” Извольте — З, пішли ми, я, Онисія Єгорівна, Ненила, Дунька…” — “Добре, знаю. Ну потім?” ” Дозвольте — З розповім усе один по одному. От прийшли ми до самого обіду. Кімната повна була народу. Були колбинские, захарьевские, прикажчиця з дочками, хлупинские…” — “Ну! а Берестів?” ” Перегодите — З. От ми сіли за стіл, прикажчиця на першому місці, я поруч її… а дочки й надулися, так мені наплювати на них…” — “Ах Настя, як ти нудна з вічними своїми подробицями!” “Так як же ви нетерплячі! Ну от вийшли ми зі стола… а сиділи ми години три й обіди був славний; тістечко блан — манже синє, червоне й смугасте… От вийшли ми зі стола, і пішли в сад грати в пальники, а молодий пан отут і з’явився”. — “Ну що ж? чи правда, що він так гарний собою?” “Дивно гарний, красень, можна сказати. Стрункий, високий, рум’янець у всю щоку…” — “Право? А я так думала, що в нього особа бліде. Що ж? Який він тобі здався? Сумний, замислений?” “Що ви? Так отакого скаженого я й сроду не видывала. Здумав він з нами в пальники бігати”. — “З вами в пальники бігати! Неможливо!” “Дуже можливо! Так що ще видумав! Піймає, і ну цаловать!” — “Воля твоя, Настя, ти брешеш”. “Воля ваша, не брешу. Я насилу від нього відскіпалася. Цілий день із нами так і провозився”. — “Так як же, говорять, він закоханий і ні на кого не дивиться?” “Не знаю — з, а на мене так вуж занадто дивився та й на Таню, приказчикову дочка, теж; та й на Пашу колбинскую, так гріх сказати, нікого не скривдив, такий пустун!” — “Це дивно! А що в будинку про нього чутно?” “Пан, кажуть, прекрасний: такий добрий, такий веселий. Одне не добре: за дівчинами занадто любить ганятися. Так, по мені, це ще не лихо: современем зробиться розсудливим”. — “Як би мені хотілося його бачити!” сказала Ліза з подихом. “Так що ж отут мудрованого? Тугилово від нас не далеко, усього три версти: подите гуляти в ту сторону, або поїдьте верьхом; ви вірно зустрінете його. Він же всякої день, рано по ранку, ходить із рушницею на полювання”. — “Так ні, не добре. Він може подумати, що я за ним ганяюся. До того ж батьки наші у сварці, так і мені все — таки не можна буде з ним познайомитися… Ах, Настя! Чи знаєш що? Наряджуся я крестьянкою!” “И в самій справі; надягніть товсту сорочку, сарафан, та й ступайте сміло в Тугилово; ручаюся вам, що Берестів вуж вас не проґавить”. — “А по — тутешньому я говорити вмію