povnij zmist ostriv skarbiv stivenson r 1 6 - Шкільний Всесвіт

ЧАСТИНА ПЕРША. СТАРИЙ ПІРАТ

1. СТАРИЙ МОРСЬКИЙ ВОВК У ТРАКТИРІ “АДМІРАЛ БЕНБОУ”

Сквайр note 1 Трелони, доктор Ливси й інші джентльмени попросили мене написати все, що я знаю про Острів Скарбів. Їм хочеться, щоб я розповів всю історію, із самого початку до кінця, не приховуючи ніяких подробиць, крім географічного положення острова. Указувати, де лежить цей острів, у цей час ще неможливо, тому що й тепер там зберігаються скарби, яких ми не вивезли. І от у нинішньому, 17… року я беруся за перо й подумки вертаюся на той час, коли в мого батька був трактир “Адмірал Бенбоу” note 2 і в цьому трактирі оселився старий засмаглий моряк із шабельним шрамом на щоці.

Я пам’ятаю, немов це було вчора, як, важко ступаючи, він допхався до наших дверей, а його морська скриня везли за ним на тачці. Це був високий, сильний, важкий чоловік з темною особою. Просмолена кіска стирчала над коміром його засаленого синього каптана. Руки в нього були шорсткі, у якихось фляках, нігті чорні, поламані, а шабельний шрам на щоці — бруднувато — білого кольору, зі свинцевим відтінком. Пам’ятаю, як незнайомець, посвистуючи, оглянув нашу бухту й раптом загорланив стару матроську пісню, що потім співав так часто:

П’ятнадцять чоловік на скриню мерця.

Йо — Хо — Хо, і пляшка рому!

Голос у нього був старечий, деренчливий, верескливий, як скриплива вымбовка note 3.

И ціпок у нього була, як ганшпуг note 4. Він стукнув цим ціпком у наші двері й, коли мій батько вийшов на поріг, грубо зажадав склянку рому.

Ром був йому поданий, і він з видом знавця прийнявся не поспішаючи смакувати кожний ковток. Пив і поглядав те на скелі, то на трактирну вивіску.

— Бухта зручна, — сказав він нарешті. — Непогане місце для таверни. Багато народу, приятель?

Батько відповів, що ні, на жаль, дуже небагато.

— Ну що ж! — сказав моряк. — Цей… саме для мене… Агов, приятель! — крикнув він людині, що котив за ним тачку. — Під’їдь — Ка сюди й допоможи мені витягти скриню… Я поживу тут небагато,

— продовжував він. — Людина я простій. Ром, свиняча грудинка і яєчня — от і все, що мені потрібно. Так геть той мис, з якого видні кораблі, що проходять по морю… Як мене називати? Ну що ж, кличте мене капітаном… Эге, я бачу, чого ви хочете! От!

И він жбурнув на поріг три або чотири золоті монети.

— Коли ці скінчаться, можете прийти й сказати, — проговорив він суворо й глянув на батька, як начальник.

И дійсно, хоча одяг у нього була поганенька, а мова відрізнялася брутальністю, він не був схожий на простого матроса. Скоріше його можна було прийняти за штурмана або шкіпера, що звик, щоб йому підкорялися. Відчувалося, що він любить давати волю своєму кулакові. Людина з тачкою розповіла нам, що незнайомець прибув учора ранком на поштові в “Готель короля Георга” і розпитував там про всі постоялі двори, розташованих поблизу моря. Почувши про наш трактир, мабуть, гарні відкликання й довідавшись, що він стоїть на відльоті, капітан вирішив оселитися в нас. От і все, що вдалося нам довідатися про свого постояльця.

Людина він був мовчазний. Цілими днями бродив по березі бухти або піднімався на скелі з мідною підзорною трубою. По вечорах він сидів у спільній кімнаті в самому куті, у вогню, і пив ром, злегка розбавляючи його водою. Він не відповідав, якщо з ним заговорювали. Тільки огляне лютим поглядом і засвистить носом, як корабельна сирена в тумані. Незабаром ми й наші відвідувачі навчилися залишати його в спокої. Щодня, повернувшись із прогулянки, він справлявся, чи не проходили по нашій дорозі які — небудь моряки. Спочатку ми думали, що йому не вистачало компанії таких же забулдыг, як він сам. Але під кінець ми стали розуміти, що він бажає бути подалі від них. Якщо який — небудь моряк, пробираючись по прибережній дорозі в Брістоль, зупинявся в “Адміралі Бенбоу”, капітан спочатку розглядав його через дверну фіранку й тільки після цього виходив у вітальню. У присутності подібних людей він завжди сидів тихо, як миша.

Я — Те знав, у чому отут справа, тому що капітан поділилася із мною своєю тривогою. Один раз він відвів мене убік і пообіцяв платити мені першого числа кожного місяця по чотирьох пенсу сріблом, якщо я буду “в обоє очей дивитися, чи не з’явиться де моряк на одній нозі”, і повідомлю його відразу ж, як тільки побачу такого. Коли наступало перше число і я звертався до нього за обіцяною платнею, вона тільки сурмив носом і люто дивився на мене. Але не проходило й тижня, як, подумавши, він приносив мені монетку й повторював наказ не пропустити “моряка на одній нозі”.

Цей одноногий моряк переслідував мене навіть у сні.

Бурхливими ночами, коли вітер тряс всі чотири кути нашого будинку, а прибій ревів у бухті й у стрімчаках, він снився мені на тисячу ладів, у вигляді тисячі різних дияволів. Нога була відрізана в нього те по коліно, то по саме стегно. Порию він здавався мені якимсь страшним чудовиськом, у якого одна — єдина нога росте із самої середини тіла. Він ганявся за мною на цій одній нозі, перестрибуючи через тини й канави. Недешево діставалися мені мої чотири пенси щомісяця: я розплачувався за них цими огидними снами.

Але як ні страшний був для мене одноногий моряк, самого капітана я боявся набагато менше, ніж всі інші. В інші вечори він випивав стільки рому з водою, що голова в нього йшла ходуном, і тоді він довго залишався в трактирі й розспівував свої стародавні, дикі, жорстокі морські пісні, не обертаючи уваги ні на кого із присутніх. А траплялося й так, що він запрошував усіх до свого стола й вимагав склянки. Запрошені тремтіли від переляку, а він змушував їх або слухати його розповіді про морські пригоди, або підспівувати йому хором. Стіни нашого будинку содрогались тоді від ” Йо — Хо — Хо, і пляшка рому”, тому що всі відвідувачі, боячись його шаленого гніву, намагалися перекричати один іншого й співати якнайгучніше, аби тільки капітан залишився ними задоволений, тому що в такі годинники він був необузданно грізний: те стукав кулаком по столі, вимагаючи, щоб усі замовчали; те приходив у лють, якщо хто — небудь перебивав його мову, задавав йому яке — небудь питання; те, навпаки, лютішав, якщо до нього зверталися з питаннями, тому що, на його думку, це доводило, що слухають його неуважно. Він нікого не випускав із трактиру — компанія могла розійтися лише тоді, коли ним опановувала дрімота від випитого вина й він, валандаючись, шкутильгав до своєї постелі.

Але страшнее всього були його розповіді. Жахливі розповіді про шибениці, про ходіння по дошці note 5, про шторми й про Драй Тортугас note 6, про розбійницькі гнізда й розбійницькі подвиги в Іспанському морі note 7.

Судячи з його розповідей, він провів все своє життя серед самих страшенних лиходіїв, які тільки бували на море. А лайка, що вилітала з його рота після кожного слова, пугала наших простодушних сільських людей не менше, ніж злочину, про які він говорив.

Батько постійно повторював, що нам оведеться закрити наш трактир: капітан віднадить від нас всіх відвідувачів. Кому полювання піддаватися таким знущанням і тремтіти від жаху по дорозі додому! Однак я думаю, що капітан, навпроти, приносив нам скоріше вигоду. Правда, відвідувачі боялися його, але через день їх знову тягло до нього. У тихе, закуткове життя він вніс якусь приємну тривогу. Серед молоді найшлися навіть шанувальники капітана, що заявляли, що вони захоплюються ім. “Справжній морський вовк, наскрізь просолений морем! ” — викликували вони.

За їхніми словами, саме такі люди, як наш капітан, зробили Англію грозою морів.

Але, з іншого боку, ця людина дійсно приносила нам збитки. Тиждень проходив за тижнем, місяць за місяцем; гроші, які він дав нам зі своєю появою, давно вже були витрачені, а нових грошей він не платив, і в батька не вистачало духу зажадати їх. Коштувало батькові заїкнутися про плату, як капітан з люттю приймався сопіти; це було навіть не сопенье, а рычанье; він так дивився на батька, що той у жаху вилітав з кімнати. Я бачив, як після подібних спроб він в отчаянье ламав собі руки. Для мене немає сумніву, що ці страхи значно прискорили сумну й передчасну кончину батька.

За увесь час свого перебування в нас капітан ходив в одній і тім же одязі, тільки придбав у рознощика кілька пар панчоха. Один край його капелюха обвис; капітан так і залишив його, хоча при сильному вітрі це було більшою незручністю. Я добре пам’ятаю, який у нього був драний каптан; скільки він не лагодив його нагорі, у своїй кімнаті, зрештою каптан перетворився в лахміття.

Ніяких листів він ніколи не писав і не одержував нізвідки. І ніколи ні з ким не розмовляв, хіба тільки якщо був дуже п’яний. І ніхто з нас ніколи не бачив, щоб він відкривав свою скриню.

Тільки єдиний^ — єдиний — один — єдиний раз капітанові посмітили суперечити, і те відбулося це в самі останні дні, коли мій нещасний батько був при смерті.

Якось увечері до хворого прийшов доктор Ливси. Він оглянув пацієнта, нашвидку з’їв обід, яким почастувала його моя мати, і спустився в спільну кімнату викурити трубку, чекаючи, коли приведуть йому кінь. Кінь залишився в сільці, тому що в старому “Бенбоу” не було стайні.

У спільну кімнату ввів його я й пам’ятаю, як цей витончений, щегольски одягнений доктор у білосніжній перуці, чорноокий, прекрасно вихований, уразив мене своєю відмінністю із сільськими телепнями, що відвідували наш трактир. Особливо різко відрізнявся він від нашого вороньего пугала, брудного, похмурого, важкого пірата, що надрызгался рому й сидів, налігши ліктями на стіл.

Раптом капітан заревів свою вічну пісню:

П’ятнадцять чоловік на скриню мерця.

Йо — Хо — Хо, і пляшка рому!

Пий, і диявол тебе доведе до кінця.

Йо — Хо — Хо, і пляшка рому!

Перший час я думав, що “скриня мерця” — це та сама скриня, що коштує нагорі, у кімнаті капітана.

У моїх страшних снах ця скриня нерідко виникала переді мною разом з одноногим моряком. Але помалу ми так звикли до цієї пісні, що перестали обертати на неї увага. У цей вечір вона була новиною тільки для доктора Ливси й, як я помітив, не зробила на нього приємного враження. Він сердито подивився на капітана, перед тим як відновити розмову зі старим садівником Тейлором про новий спосіб лікування ревматизму. А тим часом капітан, розпаленілий своїм власним співом, ударив кулаком по столі. Це означало, що він вимагає тиші.

Всі голоси змовкли разом; один тільки доктор Ливси продовжував свою добродушну й голосну мову, попыхивая трубочкою після кожного слова. Капітан пронизливо глянув на нього, потім знову вдарив кулаком по столі, потім глянув ще більш пронизливо й раптом закричав, супроводжуючи свої слова непристойною лайкою:

— Агов, там, на палубі, мовчати!

— Ви до мене звертаєтеся, сер? — запитав доктор.

Той сказав, що саме до нього, і притім вилаявся знову.

— У такому випадку, сер, я скажу вам одне, — відповів доктор. — Якщо ви не перестанете пиячити, ви незабаром позбавите мир від одного із самих мерзенних мерзотників!

Капітан розлютувався. Він схопився на ноги, витягся й відкрив свій матроський складаний ніж і став загрожувати докторові, що пригвоздит його до стіни.

Доктор навіть не ворухнувся. Він продовжував говорити з ним не обертаючись, через плече, тим же голосом — може бути, тільки небагато голосніше, щоб усі могли чути. Спокійно й твердо він вимовив:

— Якщо ви зараз же не сховаєте цей ніж у кишеню, клянуся вам честю, що ви будете бовтатися на шибениці після першої ж сесії нашого роз’їзного суду.

Між їхніми очами почався двобій. Але капітан незабаром здався. Він сховав свій ніж і опустився на стілець, гарчачи, як побитий пес.

— А тепер, сер, — продовжував доктор, — тому що мені стало відомо, що в моєму окрузі перебуває подібна особа, я буду мати над вами самий строгий нагляд удень і вночі. Я не тільки доктор, я й суддя. І якщо до мене дійде хоч одна сама найменша скарга — хоча б тільки на те, що ви нагрубили кому — небудь… от як зараз, — я вживу рішучих заходів, щоб вас забрали й вигнали звідси. Більше я нічого не скажу.

Незабаром докторові Ливси подали кінь, і він поскакав. Але капітан весь вечір був тихий і смирний і залишався таким ще багато вечорів підряд.

2. ЧОРНИЙ ПЕС ПРИХОДИТЬ І ЙДЕ

Незабаром трапилося перше з тих загадкових подій, завдяки яким ми позбулися нарешті від капітана. Але, позбувшись від нього самого, ми не позбулися, як ви самі побачите, від його заморочливих справ.

Стояла холодна зима з довгими тріскучими морозами й бурхливими вітрами. І із самого початку стало ясно, що мій бедный батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало гірше. Господарювати в трактирі довелося мені й моєї матері. У нас було справи по горло, і ми приділяли дуже мало уваги нашому неприємному постояльцеві.

Був ранній січневий морозний ранок. Бухта посивіла від інею. Дрібні брижі ласкаво лизали прибережні камені. Сонце ще не встигло піднятися й тільки торкнуло своїми променями вершини пагорбів і морську далечінь. Капітан прокинувся раніше звичайного й направився до моря. Під широкими підлогами його пошарпаного синього каптана колихався кортик. Під пахвою в нього була підзорна труба. Капелюх він зрушив на потилицю. Я пам’ятаю, що з рота в нього вилітала пара й клубився в повітрі, як дим. Я чув, як злобливо він фиркнув, ховаючись за більшим стрімчаком, — імовірно, усе ще не міг забути про своє зіткнення з доктором Ливси.

Мати була нагорі, у батька, а я накривав стіл для сніданку до приходу капітана. Раптом двері відчинилися, і в кімнату ввійшла людина, який колись я ніколи не бачив.

Він був блідий, із землистою особою. На лівій руці в нього не вистачало двох пальців. Нічого войовничого не було в ньому, хоча в нього на поясі висів кортик. Я завжди стежив в обоє за кожним моряком, будь він на одній нозі або на двох, і пам’ятаю, що ця людина дуже мене спантеличив. На моряка він був мало схожий, і все — таки я відчув, що він моряк.

Я запитав, що йому завгодно, і він зажадав рому. Я кинувся було з кімнати, щоб виконати його наказ, але він сіл за стіл і знову підкликав мене до себе. Я зупинився із серветкою в руці.

— Піди — Ка сюди, синок, — сказав він. — Підійди ближче.

Я підійшов.

— Цей стіл накритий для мого товариша, штурмана Біллі? — запитав він посміхаючись.

Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Біллі й що стіл накритий для одного нашого постояльця, якого ми кличемо капітаном.

— Ну що ж, — сказав він, — мого товариша, штурмана Біллі, теж можна називати капітаном. Це справи не міняє. У нього шрам на щоці й дуже приємне обходження, особливо коли нап’ється. От він який, мій штурман Біллі! У вашого капітана теж шрам на щоці. І саме на правій. Виходить, усе в порядку, не чи правда? Отже, я хотів би знати: чи знаходиться він тут, у цьому будинку, мій товариш Біллі?

Я відповів, що капітан пішов погуляти.

— А куди, синок? Куди він пішов?

Я показав йому скелю, на якій щодня бував капітан, і сказав, що він, вірно, незабаром повернеться.

— А коли?

И, задавши мені ще кілька різних питань, він проговорив під кінець:

— Так, мій товариш Біллі зрадіє мені, як випивці.

Однак особа в нього при цих словах було похмуре, і я мав всі підстави думати, що капітан буде не занадто — те радий зустрічі з ним. Але я відразу сказав собі, що це мене не стосується. І, крім того, важко було почати що — небудь при таких обставинах. Незнайомець стояв у самих вхідних дверей трактиру й стежив за рогом будинку, немов кіт, що підстерігає мишу. Я хотів було вийти у двір, але він негайно ж окликнув мене. Я не відразу йому корився, і його бліда особа раптом спотворилася таким гнівом, і він вибухнув такими лайками, що я в страху відскочила назад. Але ледь я повернувся, він став розмовляти із мною як і раніше, не те лестиво, не те глумливо, порвав мене по плечу, сказав мені, що я славний хлопчисько й що він відразу мене полюбив.

— У мене є синок, — сказав він, — і ти схожий на нього, як дві краплі води. Він — гордість мого батьківського серця. Але для хлопчиків головне — слухняність. Так, синок, слухняність. От якби ти поплавав з Біллі, тебе не довелося б окликати два рази. Біллі ніколи не повторював наказів, та й інші, що з ним плавали… А от і він, мій штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою, благослови його бог! Давай — Ка підемо знову в зал, сховаємося за дверима, синок, і влаштуємо Біллі сюрприз, обрадуємо Біллі, благослови його бог!

Із цими словами він загнав мене в спільну кімнату, у кут, і сховав у себе за спиною. Ми обоє минулого закриті відкритими дверима. Мені було й неприємно, і мало — мало страшнувато, як ви можете собі представити, особливо коли я помітив, що незнайомець і сам боїться. Він визволив рукоятку свого кортика, мало — мало витягся його з піхов і увесь час робив такі рухи, начебто ковтає якийсь шматок, що застряг у нього в горлі.

Нарешті в кімнату ввалився капітан, ляснув дверима й, не дивлячись по сторонах, направився прямо до стола, де його чекав сніданок.

— Біллі! — проговорив незнайомець, намагаючись додати своєму голосу твердість і сміливість.

Капітан повернувся на каблуках і виявився прямо перед нами. Засмага як би зійшла з його особи, навіть ніс його зробився синім. У нього був вид людини, що зустрів із примарою, або з дияволом, або із чим — небудь гірше, якщо таке буває. І, зізнаюся вам, мені стало шкода його — таким він відразу зробився старим і в’ялим.

— Хіба ти не довідаєшся мене, Біллі? Невже ти не довідаєшся свого старого корабельного товариша, Біллі? — сказав незнайомець.

Капітан відкрив рот, немов у нього не вистачило подиху.

— Чорний Пес! — проговорив він нарешті.

— Він самий, — відповів незнайомець, трохи підбадьорившись. — Чорний Пес прийшов провідати свого старого корабельного друга, свого Біллі, що живе в трактирі “Адмірал Бенбоу”. Ах, Біллі, Біллі! Скільки води витекло з тих пор, як я втратився двох своїх пазурів! — викликнув він, піднявши покалічену руку.

— Добре, — сказав капітан. — Ти вистежив мене, і я перед тобою. Говори ж, навіщо прийшов?

— Довідаюся тебе, Біллі, — відповів Чорний Пес. — Ти правий, Біллі. Це славне хлопча, який я так полюбив, принесе мені стаканчик рому. Ми посидимо з тобою, якщо хочеш, і поговоримо без натяків, навпростець, як старі товариші. Не чи правда?

Коли я повернувся із пляшкою, вони вже сиділи за столом капітана друг проти друга.

Чорний Пес сидів боком, ближче до дверей і одним оком дивився на свого старого друга, а іншим — на двері, шлях до відступу.

Він велів мені піти й залишити двері відкритої навстіж.

— Щоб ти, сыночек, не підглядав у замкову щілину, — пояснив він.

Я залишив їх удвох і повернувся до стійки.

Довгий час, незважаючи на всі старання, я не чув нічого, крім невиразного говору. Але помалу голоси ставали усе голосніше, і нарешті мені вдалося вловити кілька слів, головним чином лайка, що виходила з вуст капітана.

Раз капітан закричав:

— Ні, ні, ні, немає! І годі про це! Чуєш?

И потім знову:

— Якщо справа дійде до шибениці, так нехай на ній бовтаються всі!

Потім раптово пролунав страшний вибух лайок, стіл і лави з гуркотом перекинулися на підлогу, дзвякнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, і через мінуту я побачив Чорного Пса, із всіх ніг бегущего до дверей. Капітан гнався за ним. Їхні кортики були оголені. У чорного Пса з лівого плеча текла кров. Біля самих дверей капітан замахнулися кортиком і хотів нанести убегающему ще один, найстрашніший, удар і безсумнівно розрубив би йому голову навпіл, але кортик зачепився за більшу вивіску нашого “Адмірала Бенбоу”. На вивісці, унизу, на самій рамі, дотепер можна бачити слід від нього.

На цьому битва скінчилася.

Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, помчався з такою дивною швидкістю, що через півхвилини зник за пагорбом. Капітан стояв і дивився на вивіску як божевільний. Потім кілька разів провів рукою по очах і повернувся в будинок.

— Джим, — наказав він, — рому!

Він злегка похитнувся при цих словах і обперся рукою об стіну.

— Ви поранені? — викликнув я.

— Рому! — повторив він. — Мені потрібно вбиратися звідси. Рому! Рому!

Я побіг за ромом, але від хвилювання розбив склянку й забруднив брудом кран бочки. І поки я приводив усе в порядок і наливав іншу склянку, раптом я почув, як у залі щось грузно гримнулося на підлогу. Я вбіг і побачив капітана, що у всю свою довжину розтягся на підлозі. Мати, стривожена лементами й бійкою, утекла долілиць мені на допомогу. Ми підняли голову капітана. Він дихав дуже голосно й важко. Ока його були закриті, особа почервоніло.

— Боже мій! — викликнула мати. — Який сором для нашого трактиру! А твій бідний батько, як навмисно, лежить хворий!

Ми не знали, як допомогти капітанові, і були впевнені, що він поранений на смерть під час двобою з незнайомцем. Я приніс рому й спробував влити йому в рот. Але сильні щелепи його були стислі, як залізні.

На щастя, двері відчинилася, і ввійшов доктор Ливси, що приїхав відвідати мого хворого батька.

— Доктор, допоможіть! — викликнули ми. — Що нам робити? Куди він поранений?

— Поранений? — сказав доктор. — Нісенітниця! Він так само поранений, як ти або я. У нього просто удар. Що робити! Я попереджав його… Ну, миссис Хокинс, вертайтеся наверх до чоловіка й, якщо можна, нічого не говорите йому. А я спробую врятувати цю тричі непотрібне життя… Джим, принеси мені таз.

Коли я повернувся з тазом, доктор уже засукав у капітана рукав і оголив його більшу, мускулисту руку. Рука була татуйована в багатьох місцях. На передпліччя синіли чіткі написи: “На счастье», „попутного вітру” і”Так збудуться мрії Біллі Бонса”.

Біля самого плеча була намальована шибениця, на якій бовталася людина. Малюнок цей, як мені здалося, був виконаний із щирим знанням справи.

— Пророча картинка, — помітив доктор, торкаючи пальцем зображення шибениці. — А тепер, пан Біллі Бонс, якщо вас дійсно так кличуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров… Джим,

— звернувся він до мене, — ти не боїшся крові?

— Ні, сер, — сказав я.

— Відмінно, — проговорив доктор. — Тоді тримай таз.

Він взяв ланцет і розкрив вену.

Багато витекло в капітана крові, перш ніж він відкрив очі й обвів нас мутним поглядом. Він довідався доктора й насупив брови. Потім помітив мене й начебто трохи заспокоївся. Потім раптом почервонів і, пробуючи встати, закричав:

— Де Чорний Пес?

— Тут немає ніякого пса, крім того, що сидить у вас за спиною, — сказав доктор. — Ви пили занадто багато рому. І от вас вистачив удар, як я вам пророкував. І я, проти бажання, витягся вас із могили. Ну, містер Бонс…

— Я не Бонс, — перебив капітан.

— Не важливо, — сказав доктор. — У мене є знайомий пірат, якого кличуть Бонсом, і я дав вам це ім’я для стислості. Запам’ятаєте, що я вам скажу: одну склянку рому вас, звичайно, не вб’є, але якщо ви вип’єте одну склянку, вам захочеться випити ще й ще. І клянуся вам моєю перукою: якщо ви не кинете пити, ви в найскорішому часі вмрете. Зрозуміло? Підете туди, куди личить, як сказано в Біблії… Ну, спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до постелі.

На превелику силу ми витягли капітана наверх і уклали в постіль. Він у знемозі впав на подушку. Він був майже без почуттів.

— Так помнете, — сказав доктор, — я говорю вам по чистій совісті: слово “ром» і слово “смерть” для вас означають те саме.

Взявши мене за руку, він відправився до мого хворого батька.

— Дрібниці, — сказав він, тільки — но ми закрили за собою двері. — Я випустив з нього стільки крові, що він надовго заспокоїться. Тиждень проваляється в постелі, а це корисно й для нього, і для вас. Але другого удару йому не пережити.

3. ЧОРНА МІТКА

Біля полудня я ввійшов до капітана із прохолодним питвом і ліками. Він лежав у тім же положенні, як ми його залишили, тільки небагато вище. Він здався мені дуже слабким і в той же час дуже збудженим.

— Джим, — сказав він, — ти один тут чого — небудь коштуєш. І ти знаєш: я завжди був добрий до тебе. Щомісяця я давав тобі чотири пенси сріблом. Бачиш, друг, мені кепсько, я хворий і всіма покинуть! І, Джим, ти принесеш мені кружечку рому, не чи правда?

— Доктор… — почав я.

Але він прийнявся лаяти доктора — слабким голосом, але дуже сердито.

— Всі доктори — сухопутні пацюки, — сказав він. — А цей ваш тутешній доктор — ну що він розуміє в моряках? Я бував у таких країнах, де пекуче, як у киплячій смолі, де люди так і падали від Жовтого Джека note 8, а землетрусу качали сушу, як морську хвилю. Що знає ваш доктор про ці місця? І я жив тільки ромом, так! Ром був для мене й м’ясом, і водою, і дружиною, і іншому. І якщо я зараз не вип’ю рому, я буду як бідний старий корабель, викинутий на берег штормом. І моя кров буде на тобі, Джим, і на цьому пацюку, на докторі…

И він знову вибухнув лайками.

— Подивися, Джим, як тремтять мої пальці, — продовжував він жалібним голосом. — Я не можу зупинити їх, щоб вони не тремтіли. У мене сьогодні не було ні краплі в роті. Цей доктор — дурень, запевняю тебе. Якщо я не вип’ю рому, Джим, мені будуть увижатися жахи. Дещо я вже бачив, їй — богу! Я бачив старого Флінта, геть там, у куті, у себе за спиною. Бачив його ясно, як живого. А коли мені ввижаються жахи, я стаю як звір — я адже звик до грубого життя. Ваш доктор сам сказав, що один стаканчик мене не вб’є. Я дам тобі золоту гінею note 9 за одну кружечку, Джим!

Він клянчив усе наполегливіше й був так збуджений, що я злякався, як би його не почув батько. Батькові в той день було особливо погано, і він мав потребу в повному спокої. До того ж мене підтримували слова доктора, що одна склянка не ушкодить капітанові.

— Не потрібно мені ваших грошей, — відповів я, тому що пропозиція хабара дуже образилася мене. — Заплатите краще те, що ви повинні моєму батькові. Я принесу вам склянка, але це буде останній.

Я приніс склянку рому. Він жадібно схопив його й випив до дна.

— От і добре! — сказав він. — Мені відразу ж стало краще. Послухай, друг, доктор не говорив, скільки мені лежати на цьому ліжку?

— Принаймні тиждень, — сказав я. — Не менше!

— Грім і блискавка! — закричав капітан. — Тиждень! Якщо я буду лежати тиждень, вони встигнуть надіслати мені чорну мітку. Ці люди вже пронюхали, де я, — марнотрати й ледарі, які не могли зберегти своє й заздряться тепер на чуже. Хіба так справжні моряки надходять? От я, наприклад: я людина ощадливий, ніколи не смітив грошима й не бажаю втрачати нажитого. Я знову їх надую. Я відчалю від цього рифа й знову залишу їх усіх у дурнях.

Із цими словами він став повільно піднімати, схопивши мене за плече з такою силою, що я ледве не закричав від болю. Важко, як колоди, опустилися його ноги на підлогу. І його палка мова зовсім не відповідала ледве чутному голосу.

Після того як він сіл на ліжку, воно довго не міг виговорити ні слова, але нарешті вимовив:

— Доконав мене цей доктор… У вухах у мене так і співає. Допоможи мені лягти…

Але перш ніж я простягнув до нього руку, він знову впав у постіль і якийсь час лежав мовчачи.

— Джим, — сказав він нарешті, — ти бачив сьогодні того моряка?

— Чорного Пса? — запитав я.

— Так, Чорного Пса, — сказав він. — Він дуже негарна людина, але ті, які послали його, ще гірше, ніж він. Слухай: якщо мені не вдасться звідси забратися й вони надішлють мені чорну мітку, знай, що вони полюють за моєю скринею. Тоді сідай на коня… — адже ти їздиш верхи, не чи правда? — тоді сідай на коня й скакай щодуху… Тепер уже мені однаково… Скакай хоч до цього проклятого доктора, до пацюка, і скажи йому, щоб він свиснув всіх матросів на палубу — усяких там присяжних і суддів — і накрив моїх гостей на борті “Адмірала Бенбоу”, всю зграю старого Флінта, усіх до одного, скільки їх ще залишилося в живі. Я був першим штурманом… так, першим штурманом старого Флінта, і я один знаю, де перебуває те місце. Він сам всі мені передав у Савані, коли лежав при смерті, от як я тепер лежу. Бачиш? Але ти нічого не роби, поки вони не надішлють мені чорну мітку або поки ти знову не побачиш Чорного Пса або моряка на одній нозі. Цього одноногого, Джим, остерігайся найбільше.

— А що це за чорна мітка, капітан? — запитав я.

— Це неначебто повістка, приятель. Коли вони надішлють, я тобі скажу. Ти тільки не проворони їх, милий Джим, і я розділю з тобою всі навпіл, даю тобі слово честі…

Він почав заговорюватися, і голос його ставав усе слабкіше. Я дав йому ліки, і він прийняв його, як дитина.

— Ще жоден моряк не мав потребу в ліках так, як я.

Незабаром він упав у важке забуття, і я залишив його одного.

Не знаю, як би я надійшов, якби все йшло благополучно. Імовірно, я розповів би про усім докторові, тому що я смертельно боявся, щоб капітан не пошкодував про свою відвертість і не прикінчив мене. Але обставини зложилися інакше. Увечері раптово помер мій бедный батько, і ми забули про всім іншому. Я був так поглинений нашим горем, відвідуваннями сусідів, пристроєм похорону й роботою в трактирі, що в мене не було часу не думати про капітана, не боятися його.

На наступний ранок він зійшов долілиць як ні в чому не бувало. Їв у звичайні годинники, але без усякого апетиту й, боюся, випив більше, ніж звичайно, тому що сам пригощався в стійки. При цьому він фиркав і сопів так сердито, що ніхто не дерзнув заборонити йому випити зайве. Увечері напередодні похорону він був п’яний, як звичайно. Огидно було чути його розгнуздану, дику пісню в нашім сумному будинку. І хоча він був дуже слабкий, ми до смерті боялися його. Єдина людина, що міг би заткнути йому ковтку, — доктор, — був далеко: його викликали за кілька миль до одного хворого, і після смерті батька він жодного разу не показувався біля нашого будинку.

Я сказав, що капітан був слабкий. І дійсно, він не тільки не поправлявся, але начебто ставав усе слабкіше. Через силу сходив він на сходи; валандаючись, шкутильгав із залу до нашої стійки. Іноді він висував ніс за двері — подихати морем, але хапався при цьому за стіну. Дихав він важко й швидко, як людина, що піднімається на круту гору.

Він більше не заговорював із мною й, очевидно, забув про свою недавню відвертість, але став ще вспыльчивее, ще раздражительнее, незважаючи на всю свою слабість. Напиваючись, він витягав кортик і клав його перед собою на стіл і при цьому майже не зауважував людей, занурений у свої думки й маревні бачення.

Раз якось, до нашого найбільшого подиву, він навіть став насвистувати якусь сільську любовну пісеньку, що, імовірно, співав замолоду, перед тим як відправитися в море.

У такому положенні були справи, коли на інший день після похорону — день був похмурої, мрячної й морозний, — години в три пополудні, я вийшов за двері й зупинився на порозі. Я з тугою думав про батька…