povnij zmist ostannij uklin astafev u p - Шкільний Всесвіт

Останній поклонзадами пробрався я до нашого будинку. Мені хотілося першої зустріти бабусю, і тому я не пішов вулицею. Старі, бескорые жердини на нашім і сусідньому городах обсипалися, там, де треба бути колам, стирчали підпірки, лозини, тесові уламки. Самі городи стисло знахабнілими, вільно разросшимися межами. Наш город, особливо від увалів, так здавило дурниной, що грядки в ньому я помітив тільки тоді, коли, нацепляв на галіфе торішніх реп’яхів, пробрався до лазні, з якої впав дах, сама лазня вже й не пахнула димом, двері, схожа на аркуш копірки, валялася осторонь, меж дощок проткнулась нинішня травичка. Невеликий загончик картошек так грядки, з густо, що зайнялася огородиною, від будинку полені, там заголенно чорніла земля. І ці, немов би потерянно, але все — таки що свіжо темніють грядки, гнилушки слани у дворі, растертые взуттям, низенький стіс дров під кухонним вікном свідчили про те, що в будинку живуть.Враз отчого — те зробилося боязно, якась невідома сила пригвоздила мене до місця, стисла горло, і, із працею перемігши себе, я рушив у хату, але рушив теж боязко, навшпиньках.Двері розкриті. У сенцах гудів заблудлий джміль, пахнуло прілим деревом. Фарби на двері й на ґанку майже не залишилося. Лише шматочки її світлішали в завалах мостин і на косяках дверей, і хоча йшов я обережно, начебто пробігав лишку й тепер боявся потривожити прохолодний спокій у старому будинку, щелястые мостини однаково ворушилися й постанывали під чоботями. І чим далі я йшов, тим глуше, темніше ставало спереду, прогнутей, дряхлее підлогу, проїдена мишами по кутах, і усе відчутніше пахнуло пріллю дерева, заплесневелостью підпілля.Бабуся сиділа на ослоні біля підсліпуватого кухонного вікна й змотувала нитки на клубок.Я завмер у дверей.Бура пролетіла над землею! Змішалися й переплуталися мільйони людських доль, зникли й з’явилися нові держави, фашизм, що загрожував роду людському смертю, подох, а отут як висів настінний шкафик з дощок і на ньому ситцева фіранка в цяточку, так і висить; як стояли чавунці й синій кухоль на припечке, так вони й коштують; як стирчали за настінною дощечкою вилки, ложки, ножик, так вони й стирчать, тільки вилок і ложок мало, ножик з обламаним носком, і не пахнуло в гуляй квашонкой, коров’ячим пійлом, вареними картошками, а так всі як була, навіть бабуся на звичному місці, зі звичною справою в руках. — — — і Што ж ти коштуєш, батюшко, у порога? Підійди, підійди! Перекрешшу я тебе, милово. У мене в ногу стрелило… Испужаюсь або зрадію — — — і й стрельне…І говорила бабуся звичне, звичним, повсякденним голосом, рівно б я, і справді, відлучався в ліс або на заїмку до дідуся збігав і от вернувся, лишку подзадержавшись. — — — і Я думав, ти мене не довідаєшся. — — — і Так як же не довідаюся? Що ти, Бог з тобою!Я оправив гімнастерку, хотів витягнутися й гаркнути заздалегідь придумане: “Здоров’я бажаю, товариш генерал!”Так який вуж отут генерал!Бабуся зробила спробу встати, але неї шатнуло, і вона вхопилася руками за стіл. Клубок скотився з її колін, і кішка не вискочила з — під лави на клубок. Кішки не було, того й по кутах проїдено. — — — і Остарела я, батюшко, зовсім остарела… Ноги… Я підняв клубок і почав змотувати нитку, повільно наближаючись до бабусі, не спускаючи з її око.Які маленькі зробилися в бабусі руки! Шкіра на них желта й блищить, що цибульна лушпайка. Крізь спрацьовану шкіру видна кожна кісточка. І синці. Шари синців, начебто злежалі листи пізньої осені. Тіло, потужне бабусине тіло вже не справлялося зі своєю роботою, не вистачало в нього сили заглушити й розчинити кров’ю забиті місця, навіть легені. Щоки бабусі глибоко провалилися. В усіх у наших от так будуть у старості провалюватися лунками щоки. Всі ми в бабусю, вилицюваті, усе із круто виступаючими костями. — — — і Што так дивишся? Гарна стала? — — — і спробувала посміхнутися бабуся стершимися, впалими губами.Я кинув клубок і згріб бабусю в беремя. — — — і Живий я залишився, бабонька, живий!.. — — — і Молилася, молилася за тебе, — — — і квапливо шепотіла бабуся й по^ — пташині тикалася мені в груди. Вона цілувала там, де серце, і все повторювала: — — — і Молилася, молилася… — — — і Тому я й вижив. — — — і А посилку, посилку — те чи одержав?Час втратив для бабусі свої визначення. Границі його стерлися, і що трапилося давно, їй здавалося, було зовсім недавно; із сьогоднішнього ж багато чого забувалося, покривалося туманом пам’яті, що тьмяніє.У сорок другому році, зимою, проходив я підготовку в запасному полицю, перед самим відправленням на фронт. Годували нас із рук геть погано, тютюну й з
овсім не давали. Я стріляв курити в тих солдатів, що одержували з будинку посилки, і прийшла така пора, коли мені потрібно було розраховуватися з товаришами.Після довгих коливань я попросив у листі надіслати мені тютюну.Задавлена нестатком Августа відправила в запасний полк мішечок самосаду. У мішечку виявилися еше жменя дрібно нарізаних сухарів і склянка кедрових горіхів. Цей гостинець — — — і сухаришки й горіхи — — — і власноручно зашила в мішечок бабуся. — — — і Дай — Кось я подивлюся на тебе.Я слухняно завмер перед бабусею. На старезній щоці її залишилася й не сходила вм’ятина від Червоної Зірки — — — і по груди мені зробилася бабуся. Вона оглаживала, обмацувала мене, в очах її стояла густою дремою пам’ять, і дивилася бабуся кудись крізь мене й далі. — — — і Великий — Те ти який став, большо — ої!.. От би мати — те покійниця подивилася так помилувалася… — — — і На цьому місці бабуся, як завжди, здригнулася голосом і з питальною боязкістю глянула на мене — — — і чи не гніваюся? Не любив я раніше, коли вона починала про таке. Чуйно вловила — — — і не гніваюся, і ще вловила й зрозуміла, видать, хлоп’яча йоржистість зникла й відношення до добра в мене тепер зовсім інше. Вона заплакала не рідкими, а суцільними старечими слабкими слізьми, про щось шкодуючи й чомусь радуючись. — — — і Жизня — Те яка була! Не приведи Господи!.. А мене Бог не прибирає. Плутаюся під ногами. Так адже в чуджу могилку не заляжеш. Помру незабаром, батюшко, помру.Я хотів запротестувати, заперечити бабусю й ворухнувся вуж було, але вона якось мудро й необразливо погладила мене по голові — — — і й не стало потреби говорити порожні, утішник — ные слова. — — — і Утомилася я, батюшко. Вся утомилася. Вісімдесят шостий годок… Роботи зробила — — — і іншої артілі впору. Тебе все чекала. Жданье кріпить. Тепер пора. Тепер незабаром помру. Ти вуж, батюшко, приедь поховати — те мене… Закрій мої глазоньки…Бабуся ослабнула й говорити нічого вже не могла, тільки цілувала мої руки, мочила їхніми слізьми, і я не відбирав у неї рук.Я теж плакав мовчачи й просветленно.Незабаром бабуся вмерла.Мені надіслали на Урал телеграму з викликом на похорони. Але мене не відпустили з виробництва. Начальник відділу кадрів вагонного депо, де я працював, прочитавши телеграму, сказав: — — — і Не покладений. Матір або батька — — — і інша справа, а бабусь, дідусів так кумовей…Звідки знати він міг, що бабуся була для мене батьком і матір’ю — — — і всім, що є на цьому світлі дорогого для мене! Мені треба б послати того начальника куди треба, кинути роботу, продати останні штани й чоботи, так поспішити на похорони бабусі, а я не зробив цього.Я ще не усвідомив тоді всю величезність втрати, що осягла мене. Трапся це тепер, я б поповзом добрався від Уралу до Сибіру, щоб закрити бабусі ока, віддати їй останній уклін.І живе в серце вина. Гнітюча, тиха, вічна. Винуватий перед бабусею, я намагаюся воскресити її в пам’яті, вивідати в людей подробиці її життя. Так які ж цікаві подробиці можуть бути в житті старої, самотньої селянки?Довідався от, коли обезножела бабуся й не могла носити воду з Єнісею, мила картоплі росою. Устане до світла, висипле цебро картошек на мокру траву й катає їх граблями, нібито й исподину росою стирати пробувала, як житель сухої пустелі, збирала вона дощову воду в старій діжці, у кориті й у тазах…Раптом зовсім — зовсім недавно, зовсім ненавмисно довідаюся, що не тільки в Минусинск і Красноярськ їздила бабуся, але й на моленье в Києво — Печерську лавру добиралася, отчого — те назвавши святе місце Карпатами.Умерла тіточки Апраксинья Іллівна. У жарку пору лежала вона в бабусинім будинку, половину якого зайняла після її похорону. Приорювати стала покійниці, треба б ладаном покурити в хаті, а де його нині візьмеш, ладан — те? Нині словами по всіх усюдах кадять, так так густо, що часом світла білого не видать, щирої правди в чаду слів не розрізнити.Ан, найшовся й ладан — те! Тітка Дуня Федораниха — — — і запаслива баба, розвела кадильню на вугільному совку, до ладану пихтовых гілок додала. Димиться, клубиться маслянистий чад по хаті, пахне стародавністю, пахне чужестранством, відбиває всі дурні заходи — — — і хочеться нюхати давно забутий, нетутешній захід. — — — і Де взяла — те? — і запитую у Федоранихи. — — — і А бабуся твоя, Катерина Петрівна, царство їй небесне, коли на молитви сходила в Карпати, усіх нас наділила ладаном і гостинцями. З тих пор і бережу, маленько зовсім залишилося — — — і на мою смерть залишилося…Ненька рідна! А я и не знав такої подробиці в житті бабусь, напевно, ще в старі роки добиралася вона до України, бла