povnij zmist osinni sumuj i radosti astafev u p - Шкільний Всесвіт

Осінні сумуй і радостина результаті осіни, коли голи вже лісу, а гори по ту й іншу сторону Єнісею здаються вище, громадней, і сам Єнісей, у вересні ще высветлившийся до донного камешника, із дна ж візьметься сонною водою, і по порожніх городах проступить паморозь, у нашім селі наступає коротка, але бурхлива пора, пора рубання капусти.Заготівля капусти на довгу сибірську зиму, на більші чалдонские родини — — — і справа ґрунтовне, потребуюче каждогодней підготовки, тому й розповідь про рубання капусти поведу я ґрунтовно, здалеку.Картопля на городах викопана, обсушена й зсипана на їжу — — — і в підпілля, на насіння й продаж — — — і в підвал. Морква, бруква, буряк теж вирізані, навіть редьки, тупими рилами узбіччя, що прорили, гряд, висмикнуті, і пегие, огрядні їхні тіла спочивають у сутінках підвалу поверх усякої інший овочі. Про овощь цю говорять у народі все якось із глузуванням: “Чим біс не жартує, нині й редька в торгу! У пост — — — і редьки хвіст!” Але от обійтися без її не можуть, особливо після гулянок і при хворобах, коли потрібно кріпити дух і силу.Хліб прибраний, овочі при місці, бадилля звалене в купи, насіння нам’ято, плутані батоги гороху й сизі кущі бобів із чорними, рівно обвуглілими стручками кинуті біля ґанку — — — і для обтирання ніг.Возиш по звитих нитках гороху обувкой і мимоволі прощупуєш очами жовтий, у мочалку перетворена купа, раптом узреешь стручок, зморщений, білий, із затверділими горошинами, і мерзне, стиснеться серце. Витреш стручок об штани, розбереш його й зі смутком висиплеш ядерця в рот і, поки їх жуєш, згадуєш, як зовсім недавно пасся в городі на горосі, підпертому ціпками, і як разом з тобою бджоли й джмелі обстежили часто розвішані по стеблах бузкові й білі квіточки, і як Кулька, всеїдна собака, шастав у горохових заростях, зубами відкушував і, смачно чавкаючи, уминав цукристі горохові булочки.Тепер Кульки на брудний, занедбаний город і калачем не заманиш. Одна капуста на городі залишилася, розвалила по грядах зелений свій одяг. У пазухи качанів, меж листів налило дощу й роси, а капуста вуж так обпилася, такі качани закрутила, що більше їй нічого не хочеться. У світлих бризах, у лінощах і достатку, не страшачись малих заморозків, чекає вона своєї години, заради якого люди із двох синюватих листочків розсади випестили її, отпоили водою.Серед городу коштує корова й не те дрімає, не те длинно думає, тужачись зрозуміти, чому люди так мінливі в обігу з нею. Зовсім ще недавно, коштувало їй потрапити в город, вони, як ворога — чужоземця, гнали її геть і лупили чим потрапило по хребті, нині розгорнули ворота — — — і ходи скільки хочеш, харчуйся.Вона спершу ходила, бігала навіть, задерши хвіст, обдерла два качани капусти, з’їла зелену траву під черемшиною, пожевала вехотку в передбаннику, потім зупинилася й не знає, що далі робити. Від туги, від чи здивованості корова раптом заухає, задуріє, і із всіх городів, через конопельні й кропив’яні межі їй відгукнуться такі ж, розведені з колективом, що дивуються корови.Кури теж удень із комори в город злітають, ходять по борознах, ліниво клюють і порошать давно виполоту траву, але більше сидять, растопорщившись, з досадою дивляться на молодих петушков, які бундючаться, підводяться навшпиньки, пробують голосу, так виходить — те в них сором, але не мила курячому серцю, отаманська пісня задиры півня.У таку от сумовиту, осінню пору пробудився я ранком від гулу, грому, шипіння й спочатку нічого розібрати й побачити не міг — — — і по хаті клубилася пара, у гуляй, начебто чорти в пеклі, з розпеченими каменями металися человеки.Спочатку мені навіть і моторошно зробилося. Я за трубу спросонья поліз. Але відразу згадав, що надворі пізня осінь і прийшов час бочки й діжки выбучивать. Капусту солити незабаром будуть! Краса!Скотився із грубки й у куть. — — — і Бабів, а бабів… — — — і ганявся за очманілою, пітною бабусею. — — — і Бабів, а бабів?.. — — — і Відв’яжися! Бачиш — — — і не до тебе! І каку ти виразку по мокрій підлозі шлендаешь? Опеть издыхать почнеш? Марш на грубку!.. — — — і Я тільки запитати хотів, коли забирати качани. Добре вже, шкода вуж…Я піднявся на піч. Під стелею задушливо й парко. Особа обволікала вогкістю — — — і дихати важко. Бабуся мимохідь сунула мені на піч скиба хліба, кружку молока. — — — і Їли й вимітайся, — — — і скомандувала вона. — — — і Капусту завтре забирати, благословесь, почнемо.У два жевка з’їв окраєць, у три ковтки молоко випив, сапожишки на ноги, шапчонку на голову, пальтечко в беремя й геть із будинку. По гуляй пробирався навпомацки. Скрізь отут діжки, барила , цебри, накриті постілками. У них віддалено, рокотно гримить і вирує. Гарячі камені кинуті у воду, замкнені стихії бушують у бочках. Тягне з них смородинни — кому, вересом, травою м’ятою й лазневим жаром. — — — і Хто там двері расхабарил? — — — і крикнула бабуся від грубки.В устя грубки пошевеливалось, ворочалося полум’я, кидаючи на особу бабусі багряні відблиски.На вулиці я аж захлинувся повітрям. Коштуючи на ґанку, отпыхиваясь, сорочку тряс, щоб холодком пітну спину обдало. Під навісом дідусь у старих бахилах стояв у точила й однією рукою крутив колесо, іншої гострив сокиру. Ніяково так — — — і крутити й точити. Це ж найперший хлоп’ячий обов’язок — — — і крутити точило!Я поспішив під навіс, дід без розмов передав мені залізну криву ручку. Спочатку крутив я жваво, аж бризкала з — під каменю точила руда вода. Але незабаром запал мій ослабшав, всі частіше міняв я руку й з невдоволенням зауважував — — — і точити сьогодні багато є чого: штук п’ять залізних сечек так ще ножі для різання капусти, і, звичайно, дід не пропустить нагоди й неодмінно підправить всі сокири. Я вуж каявся, що висунувся крутити точило, і сподівався таємно па аварію з точилом або яке інше рятування від цієї виснажливої роботи.Коли сил моїх залишилася зовсім мало й пара від мене почав іти, і не я вуж точило крутив, точило мене крутило, дзвякнула клямка об залізний зуб і по дворі з’явився Санька. Ну прямо як Бог або біс цей Санька! Завжди з’являється в ту мить, коли потрібно мене виручити або погубити.Наскільки можливо, я бадьоро посміхався й чекав, щоб він скоріше попросив ручку точила. Але Санька ж велика виразка! Він спочатку привітався з дідом, поговорив з ним про тім про сем, як з ровней, і тільки після того як дід кивнув у мою сгорону й буркнув: “Підміни працівника”. Санька недбало перехопив у мене ручку, играючи, завертів її, закрутилося, закрутилося, засичало точило, початок выхлестывать воду з корытца, дід підняв сокиру: — — — і Легше, легше! Жало виводжу.Я сидів на чурбаке. Мені все це трошки кривдно було бачити й чути. — — — і А ми незабаром капусту рубати будемо. — — — і Знаю. Катерина Петрівна й наші бочки випарює. Ми допомагати кликані.Так, звичайно, Саньку нічим не здивуєш. Санька в курсі всіх наших господарських справ і готовий трудитися де завгодно, з ким завгодно, тільки щоб у школу не ходити. Йому неуды за поводження ставлять і записки вчитель додому пише. Прочитавши записку, тітка Васеня безпомічно ляскала очами, потім ганялася із залізною ключкою за Санькой. Дядько Левонтий, якщо тверезий, показував синові руки в очугунелых мозолях, намагався своїм життєвим прикладом переконати сина, як важко доводиться добувати хліб малограмотній людині. П’яний же дядько Левонтий незмінно запитував таблицю множення в Саньки: — — — і Матрос! Братишка! — — — і піднімав він палець, настроюючись особою на серйозне вчительське вираження. — — — і Скільки буде п’ятьома п’ять? — — — і й відразу сам собі з неприхованим задоволенням відповідав: — — — і Тридцять п’ять!І даремно доводити дядькові Левонтию, що не прав він, що п’ятьома п’ять зовсім не тридцять п’ять. Дядько Левонтий ображався на які — небудь виправлення, приймався переконувати, що він людина позитивним, трудовий, моряком був, у різні землі хаживал і зубожілий маленько зараз от тільки, але колись із ним капітан пароплава за ручку здоровався, і якась велика людина годинники йому із дзенькотом на премію видала, за справну службу. Правда, потім з пароплава його списали, і годинники він з горя пропив, але однаково не переставав пишатися собою.Санька меж тим потихеньку уматывал з будинку. Дядько Левонтий із претензіями до тітки Васене повертав — — — і неправильно виховує дітей, немає порядку на кораблевасеня ж із претензією зворотної, і поки шуміли друг на дружкові чоловік з женою, те вже остаточно забували, із чого все збурювання вийшло, і виховання Саньки на цьому закінчувалося.Кого почитав і побоювався Санька в селі, так це мого дідуся, без якого він і дня прожити не міг. Санька всяку роботу виконував так, щоб дідусь схвально кивнув або хоч глянув на нього, тоді він гору міг вивернути, щоб тільки дідові моєму потрафити.І коли ми почали забирати капусту, Санька такі мішки на собі тягав, що дід не витримав, докорив бабусю: — — — і Рівне на коня валиш! Дитина все — таки!Слово “дитина” стосовно Саньке звучало непереконливо якось, бабуся, звичайно ж, дала дідові відповідь у тім дусі, що своїх дітей він сроду не жалував, чужі завжди йому були миліше, і що каторжанца цього й жигана, Саньку, він балує більше, ніж рідного онука — — — і мен е, виходить, — — — і але качанів у мішок кидала поменше. Санька зажадав додати ношу, бабуся покосилася убік діда: — — — і Надсадишся! Дитина все — таки… — — — і Ништя — А — Ак! Навалюй, не розмовляй! — — — і Нетерпляче перебираючи ногами, Санька жував з міцним хрускотом білий качан. Бабуся додала йому качан — інший і підштовхнула в спину: — — — і Ступай, ступай! Буде.Санька игогокнул, глянув і помчався з городу у двір. На ґанок він злетів рисаком і, раскатившись у сенках, з гуркотом вивалив качани. Я мчався слідом за ним із двома качанами під пахвами, і мені теж було весело. Кулька котилася за нами слідом, гавкав, вистачав за штани зубами, курки з кудкудаканням розліталися по сторонах.Останні качани вирубували вже за полудень і кидали їх у передбанник. Бабуся втекла збирати на стіл, мужики присіли на трав’янисту призьбу лазні відпочити й почули в небі гусячий переклич. Усе разом підняли голів і мовчачи проводили очами ниточку, що навскіс прошила небо над Єнісеєм. Гусаки летіли високо над горами, і мені чомусь чудилося, що бачу я їх у сні, і, начебто в сні ж, всі невнятней, усе м’якше ставав гусячий клич, що віддаляється, ниточка тоньшала, поки зовсім не зотліла в червоної, вітряну погоду зорі, що предвется.Від чи прощального кличу гусаків, того чи, що з городу була прибрана остання овощь, від чи ранніх вогнів, що зажевріли у вікнах близьких хат, від чи коров’ячого мыка, зробилося сумно на душі. Санька з дідом теж погрустнели. Дід докурив цигарку, зім’яв її бахилом, зітхнув винувато, начебто прощався не з отслужившим службу городом, а залишав живого друга, що приболів: город весь був мерзлякуватий, скуйовджений, у шматках капустяного аркуша, з рідкими купами картопляного бадилля, з оголеними, розпатланими кущами осоту і ястребинника, із прозористыми, зім’ятими межами, із сиротски, що чорніє черемшиною. — — — і Ну от, незабаром і зима, — — — і тихо сказав дід, коли ми вийшли з городу, що безлюдно темніє серед прясел. Він щільно закрив стулку воріт і замотав на дерев’яному штирі мотузку. Забувся дід — — — і нам адже ще з передбанника вилки капусти брати, пускати корову пастися на недоїдках, вона годинниками буде стояти недвижно серед захаращеної землі й час від часу репетувати на все село — — — і тужачи за зеленими лугами, по міцно збитому рогатому табуні.Ранком я втік у школу, із працею дочекався кінця уроків і помчався додому. Я знав, що в нашім будинку зараз робиться, що повно світлицю вільної вольниці, мені там бути конче необхідно.Ще з вулиці почув я стукіт сечек, дзенькіт маточки об чавунну ступу й пісню тих, що зібралися на допомогти жінок:Злі люди, ненавистныеда хочут з милим ра — а — азлучи — ить…Веде голос тонкий, дзвінкий — — — і аж у вухах свердлить. І раптом немов обвал з гори: Э — Эх, через гроші, через ревностиброшу милова — а — а люби — и — ить…Ніяка допомогти без випивки не буває. Тому й співають так злагоджено й голосно жінки — — — і смикнули по маленької, щоб радостней трудилося й співалося.У два стрибки вымахнул я на ґанок, розгорнув двері в куть. Панотці — Світла, що отут робиться! Народу повна хата! Стукоток коштує неуявний! Бабуся й жінки постарее мнуть капусту руками на довгому кухонному столі. Скрипить капуста, начебто перемерзлий сніг під чоботями. Руки в цих жінок до ліктів у капустяному кришиві, у червоному буряковому соку. На столі гіркою лежать тугі білі шари, тут же морквина, нарізана тонкими кружечками, і буряк паличками. Під столом, під крамницями, біля печі навалом капуста. На підлозі стільки качанів і аркуша, що й мостин не видно: біля дверей уже коштує висока капустяна діжка, прикрита кружком, задавлена величезними каменями, з — під кружка виступив мутний буряковий сік. У ньому плавають насіннячка анісу й кропу — — — і бабуся чугь — ледве додає того й іншого — — — і для заходу.Грузько зробилося в роті.Я намірився хватанугь щіпку капусти з діжки, так побачив мене Санька, понадив до себе. Він перебував не серед дітвори, що, я знаю, ходить зараз на головах у середней і у світлиці. Він серед жінок. Погляд Саньки солов. Видать, подали Саньке маленьку жінки, або він збудився від загальних веселощів. Б’є Санька маточкою так, що ступа дзвоном дзенькає на весь будинок, розлітаються з її камінчики солі.Витька — Титька — і королек,З’їв у бабусі пірог!Бабуся лається,Витька відмикається!.. — — — іприграючи собі маточкою, гримнув Санька.Я так поспішав додому, так зайнявся заздалегідь тією радістю, що, я знав, була сьогодні в нашій хаті, а отут мене облили пісень цієї щодо пирога, що я и в самій справі якось відніс і із цим же Санькой — Живоглотом розділив. Ал е коли це було! Я вуж давно покаявся у вчиненому, спокутав провину. Але немає мені спокою від пісні клятої ні взимку, ні влітку. Хотів я повернутися й піти, але бабуся витерла руки об фартух, погрозила Саньке пальцем, тітка Васеня змазала Саньку по йоржистій верхівці — — — і й усе обійшлося.Бабуся провела мене в середнюю, зрушила на кут стола порожні тарілки, чарки, дала поїсти, потім вийняла з — під крамниці пляшку з вином, на ходу початку наливати в чарку й протяжно, співучо присуджувати: — — — і А ну, бабоньки, а ну, подруженьки! Людям щоб тин так перешкода, нам щоб сміх так потіха!Одна січка перестала стукати, інша, третя. — — — і Штаби киснула, не перекисла, штаби на зубі хрумтіла! — — — і Штаби капуста була не порожня, штаби, як ця чарочка, сама летіла у вуста! — — — і Мужикові моєму вона штаби кісткою в горлі застрявала, а в мене зазавжди живцем котилася!.. — — — і ухарски крекнула тітка Апроня, перекинула чарку й утерлася рукавом.Баби трахнули, і кожна з них, випивши чарочку, сказала про свого мужика таке, чого іншим разом не тільки сказати, але й помыслить не посмітила б.Мужикам у цю хату доступу сьогодні не було й бути не могло. Проникнув був дядько Левонтий під тим видом, що не може знайти потрібну конче річ у своєму будинку, але жінки так зашуміли, з таким молодецтвом поперли на нього, замахуючись сечками й ножиками, що він швиденько, з лементом: “Сдурели, стерва!” — — — і викотився геть. Однак бабуся моя, незвичайно добра в цей день, винесла йому рюмашку горілки на вулицю, і він знадвору крикнув треснутым басом: — — — і Э — Агов, пал — лундр — ра! Пущай капуста така ж скусная буде.Я нашвидку пообідав і теж включився в роботу. Орудував дерев’яної толкушкой, утрамбовував у барилі нарубану капусту, обдирав зелені листи з качанів, товк сіль у ступі поперемінно із Санькой, сковзав на мокрих листах, підспівував хору. Не удержавши пориву, сам затяг виучену в школі пісню:Розпустила Дуня коси,А за нею всі матроси!Эх, Дуня, Дуня, Дуня, я,Дуня — — — і ягідка моя! — — — і Нудно мені! — — — і сплеснула бабуся руками. — — — і Працівник — Те в мене че вивчив, а? Ну грамотій, ну грамотейя від похвали зрадів і горланив голосніше колишнього:Нам воля дарма!Ми у віконце цеглою!Эх, Дуня, Дуня, Дуня, я,Дуня — — — і ягідка моя!..Меж тим у хаті легко, начебто навіть і шутейно, ішла робота. Жінки, сидячи в ряд, рубали капусту в довгих коритах, і, вибившись із ладу, секанув по дерев’яному борті, та або інша з рубщиц заявляла з голосним, награним жахом: — — — і Нудно мені! От так уработалась! Ти більше не подавай мені, тітка Катерина! — — — і Й мені вистачить! А то я на листи звалюся! — — — і Й мені! — — — і Багато ль нам треба, бабам, битим, топтаным так израбо — танным… — — — і Агов, подружки, на сум не звертай! — — — і втручалася бабуся в розмову. — — — і Суму наші до труни з нами дійдуть, від могили убік увильнут і до інших бабів прилипнуть. Давайте ще проспіваємо. Пущай не чутно буде, як виємо, а чутно, як поїсти. Гуска, заводі!І знову встромився в сирим, просоченим розсолом і заходом провина, избяное простір дзвінкий голос тітки Августи, і всі баби з якийсь забубенностью, розпачем, зі слізливою зворушеністю підхоплювали протяжливі пісні.Разом з усіма співала й бабуся, і в той же час вмочала щільно, що спресувалися половинки, качанів у солону воду, укладала їх у бочку — — — і толково, з ощадливістю, потім навалювала шар м’ятого, отпотевшего кришива капусти — — — і цю роботу вона робила завжди сама, нікому її не передоручала, і, приходячи потім пробувати до нас капусту, жінки захоплювалися бабусиною майстерністю: — — — і А будь ти негарна! Слово како знаєш, Петрівна? Ну чисто цукор!..Схвильована похвалою, бабуся ответствовала на це з відтінком скромної гордості: — — — і В будь — якій справі не слово, а руки всьому голова. Рук жалувати не треба. Руки, вони всьому скус і вид роблять. Хворіють на ночі рученьки мої, тому як не жалувала я їх ніколи…До вечора робота затихала. Один по одному вилазили зі світлиці й із середней дітлахи. Объевшиеся солодких качанів, вони суцільно мучилися животами, пхикали, просилися додому. Досадливо збираючись, жінки ляскали їх і бажали, щоб скоріше вони зовсім попропадали, що немає від них, окаянних, ні життя, ні спокою, і з жалем залишали будинок, де панували весь, такий рідкий у їхньому житті день, де праця була не в працю, у задоволення й свято. — — — і Дякуємо, Катерина Петрівна, за угошшэние, за приятну бесіду. Просимо до нас бувати! — — — і кланялися жінки. Бабуся, у свою чергу, дякувала подружкам за допомогу й обіцяла бути, де й коли буде потрібно справі.У сутінках вигребли з кухні а

ркуш, качани, капустяні відходи. На швидку руку тітки мили підлоги в хаті, кидали постілки й, тільки робота завершилася, із заїмки, де ще залишалася наша косовиця, повернулися дідусь і Кольча — Молодший. Вони там теж усі забрали й підготували до зими.Бабуся зібрала на стіл, налила дідусеві й Кольче — молодшому по чарочці горілки, як би що ненароком залишилася в пляшці.Усі вечеряли мовчачи, утомилося.Мужики цікавилися, як з капустою? Чи попоралися? Бабуся відповідала, що, слава Тобі, Господи, попоралися, що капуста ноне вродилася соковитая, всі начебто добре, але от тільки сіль їй не глянется, сіра якась, несолкая й кабы вона всю справу не зіпсувала. Її заспокоювали, згадуючи, що в дев’ятнадцятому або у двадцятому році сіль вуж зовсім никудышней була, однак ж капуста однаково вдалася й шпарко виручила тоді родину.Після вечері дід і Кольча — Молодший курили. Бабуся тлумачила їм щодо льоху, у якому треба подремонтировать засіки. Стомлено, до сліз позіхаючи, карала вона Кольче — Молодшому, щоб він довго на вечірку не був, не шлявся б до півнів зі своєї Нюрой — Гультяйкою, тому як роботи у дворі невпроворот, і не выспится він знову. І, звичайно ж, додавала ще який — чого про Нюрку, що те в нас жила, те тікала до своїм, не витримавши бабусиного гноблення й нагляду.Кольча — Молодший згідно слухав її, однак ж і він, і бабуся доподлинно знали, що слова ці даремні й не вонмет їм ніхто.Кольча — Молодший ішов з хати й ще на ґанку заспівував щось безтурботне, відсторонене, рівно на порозі обтрусив із себе, як дерево осінні листи, всі бабусині накази. — — — і Агов, Ведмедик! Ти незабаром там? — — — і кликав він за воротами.Безрідний Ведмедик Коршуков, призретый тіткою Авдотьей і визначилася на тимчасове проживання в її будинку, озоровато кидав: “Шшас! Гармошку полагоджу, надиколонюсь, тітці Авдотье дров наколю, дівок її ременем напорю, Тришихе вікна переб’ю…”Ведмедик Коршуков з Кольчей — Молодшим зухвало кричали під сільськими вікнами солонувату частівку. Вслід хлопцям, у нишком розсунуті фіранки, дивилися заздрим оком тітки Авдотьины дівки, яких вона хоча й строго тримає, однак часто удержати не може — — — і збігають вони на міст, на вечірки. Тоді тітка Авдотья стрімко мчиться по сільських вулицях, визирає їх у затишних кутах і тягне за волосья додому, осоромлюючи на все біле світло, обзиваючи своїх гультяйок распоследними словами.Бабуся хукнула в скло лампи й у темряві шепотіла, слухаючи таємно, що здійснює за віконцем життя: — — — і От адже сикухи! От адже волосотряски! Нискоко матір не слухають! Не — Е, мої дівки рані… — — — і Але не всі, видать, і в її дівок було в ладі, тягала й вона їх за волосья, як мені відомо. Перевернувшись на інший бік, бабуся й міркування распочинала з іншого боку: — — — і Хлопці роздеруться знову! І ця, ні дружина, ні наречена совецкая! Ні штаби будинку посидіти, лагодити, — — — і на вечірку прибіжить! Хоч би Кольчу не підкололи. Народец — Те ноне… Господи, оборони.Ворочається, зітхає, бурмоче, молиться бабуся, і мені спадає на думку — — — і вона адже не про одному Кольче — Молодшому отож турбувалася. Ті дядьки мої й тітки, які визначилися й живуть самостійно, так само гуляли колись ночами, і так само от ворочалася, думала про їх і молилася бабуся. Яке ж повинне бути здорове, яке велике серце, коли про усіх воно, і про мене теж, боліло, болить… — — — і Ах, рученьки мої, рученьки! — — — і тихо голосила бабуся. — — — і Й куди ж мені вас покласти? І чим же мені вас натерти? — — — і Бабів, а бабів? Давай нашатирним спиртом? — — — і Я терпіти не можу нашатирний спирт — — — і він щипає очі, б’є в носі, але заради бабусі готовий стерпеть усе. — — — і Ти ще не вгомонився? Спи давай. Без соплей мокро. Фершал найшовся!..Ставні зробили хату глухий, відгородили її від миру й світла. З гуляй тягне капустою, що закисає, чутно, як вона там починає пузиритися, як із кректанням осідають кружки, придавлені гнітом.Цокали ходики. Бабуся замовкла, перестала метатися на ліжку, знайшла місце ниючим рукам, уклала їх добре.З першим ранковим проблиском у щілинах ставень вона знову на ногах, управляється по будинку, потім поспішає на допомогти, і тепер уже в іншій хаті розпалюється сир — бор, стукають січки, здіймаються пісні, за інші сараї бігають дітлахи, объевшиеся капусти й качанів. Целую тиждень, іноді й дві по всьому селу розсипався стукоток сечек, чмихали з потребиловки жінки, ховаючи під полушалками шкалики, мужики, витиснуті з хат, товклися в гумна або поруч покинутої мангазины, курили свіжий тютюн, зачерпнувши щіпку друг у дружки з кисетів, солідно тлумачили про молотьбу, пр