povnij zmist odna mova sholoxov m a - Шкільний Всесвіт

По станиці Лужины давнишне брудна кірка снігу, що недавно прилетіли

граки в новому, кольору вороненой стали, оперенні.Дим із труб пухкий і тонкий. Небо як небо — сіре. Контури будинків розпливчасті від реденькой імли, чи що. Лише за Доном чітка й стругаючи волнится хребтина Обдонской гори так ліс коштує, як намальований тушшю.У нардоме — районний з’їзд Рад. Початок. Секретар окружкому партії впевнено расстанавливает слова доповіді про міжнародне становище. На лавах — делегати: позаду дивитися — краснооколые козачі кашкети, папахи, малахаї, дубленополушубча — 2 тые шеренги. Єдиний сап. Зрідка кашель. Рідко — бороди, більше — голощекого народу з різномастими вусами й без них.Секретар читає ноту Чемберлена. Із задніх рядів запально: — Пущай не гавкає!Головуючий дзвонить склянкою про графин: — До порядку!..А після доповіді, у півгодинній перерві, коли а фойє поник над папахами тютюновий дим, у гулі голосів почув я знайомий, начебто Майданникова, голос. Розштовхав ближніх. Він, Майданников — знову вибраний голова Ради хутора Піщаного. Довкола нього купа козаків. Наймолодший з них, у незношеній будьонівці, говорив: — …І повоюем. — Наламають нам хвіст… — А раніше — те! — У них, брат, техніка. — Техніка без народу що кінь без козака. — Аль народу в них мало?Майданников заговорив знову. Голос у нього густомягкий, добротна колісна мазь. — Ти кинь це. Ти, односум, білим світлом не того… Трапся війна — вона нам не страшна… Тю, так ти перегоди! Дай сказати — те! Скінчу я молоти, тоді ти засыпешь, а зараз слухай. Нас у германську забрали в п’ятнадцятому році. Третьої черги я був. Зі станиці Каменської сотню нашу — на фронт. Пристебнули до Восьмої пішої дивізії, ми й ходимо з нею, навроде як на пристежке. Побували в боях. Під Стырью з коньми розсталися. Усучили нам багнети на гвинтівку, і перевершили ми в кобилку. Воюємо. В окопах і по — різному. А більше все в них. Рік у проклятій глині просиділи. Чотири місяці без відпочинку. Вша нас засипала! Отут — з туги, а отут — немиті. І воші були різні: які з туги родются — энти горболысые, а які із бруду — энти чорні, ажник жуковые. Хучь вони й різні, а годували ми їх однаково: сорочку, бывалоча, сымешь, розстелиш на землю, як потягнеш по ній фляжкою алі гарматною склянкою — враз кров’яна зробиться. Ціпками їх били, ременями… Як тварин, убивали. От до чого багато їх розвели! Косяками в сорочках гуляли.А самі воюємо. За що, як і чого — нікому не відомо. Чуже вариво сьорбали.Рік пройшов, і зайняла мене туга. Смерть — і всі! Отут — але коневі знудьгувався, по місяцях не бачиш, як його коновод правдает; там — сім’я залишилася невідомо при чому. А головне, справа, за що народ — і я з ним! — смерть приймає, невідомо.У шістнадцятому році зняли нас із фронту, повели верст за сорок. У сотню поповнення прийшло, майже що одні старі. Бороди нижче пупка, і все інше.Поотдохнули ми трошки, коней виправили. І от тобі — бац! Зі штабу дивізії наказ: рушити нашу сотню до фронтової лінії. Там, мол, солдати бунтуются, не бажають в окопи, у глину лізти; зі смертю кумоваться не бажають…Роз’яснив нам осавул Дымбаш: так, мол, і так. Я взяв отут, написав йому записку й кинув з юрби. “Ваше благородіє, ви нам всчет війни роз’ясняли, що народ різних мов проміж себе воює. А як же ми могем на своїх идтить?” Прочитав він і змінився з особи, а сказати нічого не сказав. Отут — Те ми й розжували, на що до нас старих козаків у сотню влили, та й то зі старовірів. Вони за царя дужої й за всі дужою могли стояти. Одна справа — старі, служба давня їх вишколила, а інша справа — дурковатые, службою вбиті. І те: в энти року в полицю розум людині відбивали скоріше, чим косар косу відіб’є.Погнали нас на солдатов. З нами чотири кулемети й броньова машина. Підходимо до місцю, де полк бунтуется, а там уже дві сотні кубанцев, ишо якісь дикі й собою рябі, на калмиків схожі, оточують цей полк. Страшне, братики, справа! За лісочком дві батареї з передків знялися, а полк на прогалинці коштує й нарікає. До них офіцери під’їжджають, усватывают їх, а вони коштують і нарікають.Віддав осавул наш команду, повынали ми палаші й — клуса, охоплюємо солдатів підковою… І кубанцы по йшли… І зачали солдати гвинтівки кидати. Звалили їхнім багаттям і знову нарікають.А в мені серце кров’ю закипає, аж на губах солоно горить. Як я можу людину в энту могилу гнати, коли я сам там життя вирішувалося, жив у землі, як ховрашок?.. Підскакали. Бачу я: козак нашого взводу Филимонов зопалу б’є солдата шашкою плиском по морді. І на очах моїх пухне в энтого морда й вся в крові, а він оробел. Молодий солдатишка, і явно оробел. Так по мені мороз і пішов, не можу із собою подолати, підскакую: “К
инь, Филимонов!” Він мене в матір, дарма що старовір. Я палаш заніс, постращать хотів: “Кинь, говорю, а те, щирий бог, зрубаю!” Він як рвоне гвинтівку із плеча. Я його й ширнул кінцем палаша в глотку… Як в опудалу ширнул, а вийшло — живої людини зняв із землі… Вийшло отут таке, що сам чорт не розбере. Кубанцы зачали в нас стріляти, ми — у них. Дикі, рябі энти, на нас в атаку, а солдати підхопили назад гвинтівки й знову нарікають і стріляють по всіх кіннотах. Там така була хвилювання…Захопили нас звідти, спочатку в тил було направили, потім як ойкнули в Карпати; з очкурів не встигли вошей обібрати, і от тобі Карпати. Ідемо вночі по ходах повідомлення. Наказ — щоб ні стукоту, ні бряку. Виявилося, австрійські окопи в сорока сажиях від наших. День живемо. Голови не висунути. Дощ. Мокро. В окопах — по щиколотки бруду. Немає в мені ні сну, ні спокою. Життя немає! Як там, думаю: за що ми в цих окопах зі смертю в обнимку живемо? Стала мені колом у голові мислячи, щоб погутарить із австрійцями. Ихнпе солдати по^ — нашому гутарят. Інший раз шумлять: “Пан, ви за що воюєте?” — “А ви за що?” — шумимо. Не могем вирішити за дальністю відстані. Думаю: от би зібратися по^ — доброму, погутарить. Немає можливостей! Розділили народ дротом, як худобину, а ить австрійці такі ж, як і ми. Усіх нас від землі відняли, як дитя від сиськи. Повинен у нас ить одна мова бути.І от ранком раз прокидаємося, а вартовий шумить: “Гля, братики, за нашу проводку звір зачепився!” И австрійці, чуємо, взголчились, як граки на стерн. Я це висунув трошки голову, а супротив мене коштує лось, звір такий — навроде оленя, рога кущем. І зачепився за дротові загородження рогами. Лівій нас по фронті сильні бої йшли, от стрілянина й нагнала його проміж окопів.Австрійці шумлять: “Пані, виручайте тваринну, ми стріляти не будемо!” Я шинель із себе — і на насип. Глянув на ихние окопи, а там одні голови стирчать. Толечко я до звіра, а він — у диби, аж коли, укрепы, захиталися. Мені на допоможу ишо троє козаків повыскакивали. Нічого не могем поробити — він до себе й близько не подпушает! Глядь, австрійці біжать — без гвинтівок, і в одні ножиці.Отут — Те ми й загутарили. Наш сотник зліг на насип у цілить із гвинтівки в крайнього австрійця, а я його спиною заслоняю. Не могли ж нас офіцери розігнати, і повели ми австрійців гістьми у свої окопи. Зачав я з одним говорити, а сам ні слова ні по — ихнему, ні посвоему не можу сказати, сльоза мені голос секет. Попався мені літній австріяк, рудуватий. Я його посадив на патронний ящик і говорю: “Пан, які ми з тобою вороги, ми рідня! Дивися, з рук — те в нас музли ишо не зійшли”. Він слів — те не розбере, а душею, бачу, розуміє, ить я йому на долоні мозоль скребу! Головою киває: так, мол, згодний. І зібрався округ нас купа козаків і ихних. Я й говорю: “Нам, пан, вашого не треба, а ви нашого не трожьте. Давай війну кінчати!” Він знову, бачу, згодний, а слів не розуміє й кличе нас руками до себе. Пояснює: там, мов, є наш, котрий по — російському кумекає. Ми й пішли. Вся сотня знялася й пішла! Офіцери налякалися, ходу. Прийшли ми в австрійські окопи. Чех у них по — нашому гутарит. Я зі своїм австрійцем гутарю, а він перекладає. Я своєму подовторил, що ми не вороги, а рідня. І знову ж йому на долоні мозоль нігтем поскреб і по плечу поплескав. Він через чеха відповідає: я, мол, робітник, слюсар, я дуже згодний з вами. Говорю йому: “Давайте війну, братики, кінчати. Никчемушнее ця справа. А багнети треба по сурепку тим увігнати, хто нас стравив”. Його ажник у сльозу ввігнали ці слова мої. Відповідає, що будинку кинув дружину з дитем і згодний війну кінчати. Шум ми підняли великий. А офіцер ихний ходить індиком і зуби, падло, скалить. Браталися ми й кохвей у них пили. І такий ми мову знайшли один для всіх, що слово їм скажу, а вони без перекладача на лету його розуміють, шумлять зі слезьми й цілуватися лізуть.Як прийшов я у свої окопи, то вийняв із гвинтівки затвор, затолочил його в бруд і кровно побожився, що більше разу не стрельну в австрійського брата: у слюсаря, робітника, у хлібороба… У цю же ніч пішла наша сотня з окопів, роззброїли нас біля села Шавелки. А через час вийшов переворот, пануючи в Петербурзі налагодили… — Перегоди, — перебив оповідача молодий козак у будьонівці, — а як же звір? — Звір? Йому що, звіра ми виручили. Пихнув, по тих пор його й видали. Беремя колючої проволки на рогах відніс. Отут не у звірі справа. Отут люди однією мовою загутарили, а ти от брешеш: війна, війна. Війна буде відома: як доберемося до солдатов ихних, мозоль об мозолю черканется, і загутарим… — Товариші д