povnij zmist novina turgenyev i s 1 18 - Шкільний Всесвіт

ЧАСТИНА ПЕРША”Піднімати треба новина не поверхностноскользящей сохою, але глибоко забирающимплугом”.Із записок хазяїна — агронома1Весною 1868 року, години в першому дня, у Петербурзі, піднімався по чорним сходам п’ятиповерхового будинку в Офіцерській вулиці людин років двадцяти семи, недбало й бідно одягнений. Важко шльопаючи стоптанными калошами, повільно погойдуючи важке, незграбне тіло, людина цей достигнул нарешті самого верху сходів, зупинився перед обірваними напіврозкритими дверима й, не подзвонивши в дзвіночок, а тільки галасливо зітхнувши, ввалився в невелику темну передню. — Нежданов будинку? — крикнув він густим і голосним голосом. — Його немає — я тут, увійдіть, — пролунав у сусідній кімнаті іншої, теж досить грубуватий, жіночий голос. — Машурина? — перепитав новоприбулий. — Вона сама і є. А ви — Остродумов? — Пимон Остродумов, — відповідав той і, старанно знявши спершу калоші, а потім повісивши на цвях стару шинелишку, увійшов у кімнату, звідки пролунав жіночий голос.Низька, неохайна, зі стінами, пофарбованими мутно — зеленою фарбою, кімната ця ледь висвітлювалася двома запиленими віконцями. Тільки й було в ній меблів, що залізне ліжечко в куті, так стіл посередине, так кілька стільців, так етажерка, завалена книгами. Біля стола сиділа жінка років тридцяти, простоволоса, у чорному вовняному платті, і курила папироску. Побачивши що вошли Остродумова, вона мовчачи подала йому свою широку червону руку. Той так само мовчачи потис її й, опустившись на стілець, дістав з бічної кишені напівзламану сигару. Машурина дала йому вогню — він закурив, і обоє, не говорячи ні слова й навіть не міняючись поглядами, прийнялися пускати струмки синюватого диму в тьмяне повітря кімнати, уже без того досить просочений ім.В обох курцях було щось загальне, хоча рисами особи вони не походили один на одного. У цих неохайних фігурах, з великими губами, зубами, носами (Остродумов до того ж ще був рябий), позначалося щось чесне, і стійке, і працьовите. — Бачили ви Нежданова? — запитав нарешті Остродумов. — Бачила; він зараз прийде. Книги в бібліотеку поніс.Остродумов сплюнув убік. — Що це він усе бігати став? Ніяк його не піймаєш.Машурина дістала іншу цигарку. — Нудьгує, — промовила вона, ретельно її розпалюючи. — Нудьгує! — повторив з докором Остродумов. — От баловство! Подумаєш, занять у нас із ним немає. Отут дай боже всі дела обломатъ як треба — а він нудьгує! — Лист із Москви прийшов? — запитала Машурина погодя небагато. — Прийшло… третього дня. — Ви читали?Остродумов тільки головою качнув. — Ну… і що ж? — Що? Незабаром їхати треба буде.Машурина вийняла цигарку з рота. — Це отчого ж? Там, чутно, іде всі добре. — Іде своїм порядком. Тільки чоловік один підкрутився ненадійний. Отож… змістити його треба; а то й зовсім усунути. Та й інші є справи. Вас теж кличуть. — У листі? — Так; у листі. Машурина струснула своїми важкими волоссями. Недбало скручені позаду в невелику косу, вони попереду падали їй на чоло й на брові. — Ну, що ж! — промовила вона, — коли вийде розпорядження — міркувати отут нема чого! — Відомо, нема чого. Тільки без грошей ніяк не можна; а де їх взяти, самі ці гроші?Машурина задумалася. — Нежданов повинен дістати, — проговорила вона напівголосно, немов про себе. — Я за цим самим і прийшов, — помітив Остродумов. — Лист із вами? — запитала раптом Машурина. — Із мною. Хочете прочитати? — Дайте… чи ні, не потрібно. Разом прочитаємо… після. — Вірно говорю, — пробурчав Остродумов, — не сумнівайтеся. — Так я й не сумніваюся.І обоє затихли знову, і тільки струмка диму як і раніше бігли з їхніх безмовних вуст і піднімалися, слабко зміячись, над їхніми волосистими головами.У передній пролунав стукіт калош. — От він! — шепнула Машурина.Двері злегка прочинилися, і в отвір просунулася голова — але тільки не голова Нежданова.Те була кругла голівка із чорними, твердими волоссями, із широким зморшкуватим чолом, з карими, дуже живими вічками під густими бровами, з качиним, догори підійнятим носом і маленьким рожевим, забавно складеним ротом. Голівка ця огляділася, закивала, засміялася — причому виявила безліч малюсіньких білих зубків — і ввійшла в кімнату разом зі своїм кволим тулубом, короткими ручками й небагато кривими, небагато кульгавими ніжками. І Машурина й Остродумов, як тільки побачили цю голівку, обоє виразили на особах своїх щось начебто поблажливого презирства, точно кожний з них внутренно вимовив: “А! цей!” і не проронили ні єдиного слова, навіть не пошевельнулись. Втім, зроблений йому прийом не тільки не збенте