povnij zmist nezhivij zvir teffi - Шкільний Всесвіт

На ялинці весело було. Наїхало багато гостей і більших, і маленьких. Був навіть один хлопчик, про який нянька шепнула Каті, що його сьогодні висікли. Це було так цікаво, що Катя майже весь вечір не відходила від нього; усе чекала, що він що — небудь особливе скаже, і дивилася на нього з повагою й страхом. Але висічений хлопчик поводився як самий звичайний, випрошував пряники, сурмив у трубу й ляскав хлопавками, так що Каті, як ні гірко, довелося розчаруватися й відійти від нього.Вечір уже підходив до кінцю, і самих маленьких, голосно ревучих хлопців сталі споряджати до від’їзду, коли Катя одержала свій головний подарунок — — — і великого вовняного барана. Він був весь м’який, з довгою лагідною мордою й людськими очами, пахнув кислою шерсткою й, якщо відтягнути йому голову долілиць, мукав ласкаво й наполегливо: мэ — е! Баран уразив Катю й видом, і заходом, і смугою, так що вона навіть для очищення совісті запитала в матері: — — — і Він адже не живий?Мати відвернула своє пташине личко й нічого не відповіла; вона вже давно нічого Каті не відповідала, їй усе було ніколи. Котячи зітхнула й пішла в їдальню напувати барана молоком. Сунула йому морду прямо в молочник, так що він намокнув до самих очей. Підійшла чужа панянка, покачала головою: — — — і Ай — Ай, що ти робиш! Хіба можна неживого звіра живим молоком напувати! Він від цього пропаде. Йому потрібно пустышного молока давати. От так.Вона зачерпнула в повітрі порожньою чашкою, піднесла чашку до барана й почмокала губами. — — — і Зрозуміла? — — — і Зрозуміла. А чому кішці сьогодення? — — — і Так уже треба. Для кожного звіра свій звичай. Для живого — — — і живе, для неживого — — — і пустышное.Зажив вовняний баран у дитячій, у куті, за нянькиным скринею. Котячи його любила, і від любові цієї робився він з кожним днем брудніше й хохлатее й усе тихіше говорив ласкаве ” мэ — е”. І тому, що він став брудний, мама не дозволяла саджати його із собою за обідом.За обідом взагалі стало невесело. Тато мовчав, мама мовчала. Ніхто навіть не обертався, коли Катя після тістечка робила реверанс і говорила тоненьким голосом розумної дівчинки: — — — і Мерсі, тато! Мерсі, мама!Якось раз сіли обідати зовсім без мами. Та повернулася додому вже після супу й голосно кричала ще з передньої, що на ковзанці було дуже багато народу. А коли вона підійшла до стола, тато глянув на неї й раптом тріснув графин об підлогу. — — — і Що з вами? — — — і крикнула мама. — — — і А те, що у вас кофточка на спині розстебнута.Він закричав ще щось, але нянька схопила Катю зі стільця й потягла в дитячу.Після цього багато днів не бачила Катя ні тата, ні мами, і все життя пішло якась несправжня. Приносили з кухні прислугин обід, приходила куховарка, шепотілася з нянькою: — — — і А він їй… а ока йому… Так ти, говорить… В — Геть! А вона йому… а він їй…Шепотіли, шаруділи.Стали приходити з кухні якісь баби з лисими мордами, моргали на Катю, запитували в няньки, шепотіли, шаруділи: — — — і А він їй… В — Геть! А вона йому…Нянька часто йшла знадвору. Тоді лисі баби забиралися в дитячу, шарили по кутах і загрожували Каті корявим пальцем.А без бабів було ще гірше. Страшно.У більші кімнати ходити було не можна: порожньо, гулко. Портьєри на дверях отдувались, годинники на каміні цокали строго. І скрізь було “це”: — — — і А він їй… А вона йому…У дитячій перед обідом кути робилися темніше, точно ворушилися. А в куті тріскотіла огневица — — — і печкина дочка, клацала заслінкою, скалила червоні зуби й жерла дрова. Підходити до їй не можна було: вона злюща, вкусила раз Катю за палець. Більше не підманить.Усе було неспокійне, не таке, як колись.Жилося тихо тільки за скринею, де оселився вовняний баран, неживий звір. Харчувався він олівцями, старою стрічечкою, нянькиными окулярами — — — і що бог пошле, дивився на Катю лагідно й ласкаво, не суперечив їй ні в чому й усе розумів.Раз якось расшалилась вона, і він туди ж — — — і хоч морду відвернув, а видно, що сміється. А коли Катя зав’язала йому горло ганчіркою, він хворів так жалісно, що вона сама потихеньку поплакала.Уночі бувало дуже зле. По всьому будинку піднімалася метушня, пискотня. Котячи просипалася, кликала няньку. — — — і Кыш! Спи! Пацюка бігають, от вони тобі ужо ніс відкусять!Котячи натягала ковдру на голову, думала про вовняного барана й, коли почувала його, рідного, неживого, близько, засипала спокійно.А раз ранком дивилися вони з бараном у віконце. Раптом бачать: біжить через двір дрібної підтюпцем бурий хтось, облізлий, начебто кота, тільки хвіст довгий. — — — і Нянька, нянька! Дивися, який кіт поганий! Нянька підій