povnij zmist nevidoma kvitka platonov a p - Шкільний Всесвіт

( Казка — Минуле)

Жив на світі маленька квітка. Ніхто й не знав, що він є на землі. Він ріс один на пустирі; корови й кози не ходили туди, і діти з піонерського табору там ніколи не грали. На пустирі трава не росла, а лежали одні старі сірі камені, і меж ними була суха мертва глина. Лише один вітер гуляв по пустирі; як дідусь — сівач, вітер носив насіння й сіяв їх усюди — і в чорну вологу землю, і на голий кам’яний пустир. У чорній добрій землі з насінь народжувалися квіти й трави, а в камені й глині насіння вмирали.

А один раз упало з вітру одне насіннячко, і притулилося воно в ямці меж каменем і глиною. Довго нудилося це насіннячко, а потім наситилося росою, розпалося, випустило із себе тонкі волоски корінця, упилося ними в камінь і в глину й стало рости.

Так почав жити на світі та маленька квітка. Нема чим було йому харчуватися в камені й у глині; краплі дощу, що впали з неба, сходили по верху землі й не проникали до його кореня, а квітка всі жив і жив і ріс помаленьку вище. Він піднімав листи проти вітру, і вітер ущухав біля квітки; з вітру впадали на глину порошини, що приніс вітер із чорної гладкої землі; і в тих порошинах перебувала їжа квітці, але порошини були сухі. Щоб змочити їх, квітка всю ніч сторожив росу й збирав її по краплях на свої листи. А коли листи тяжчали від роси, квітка опускав їх, і роса падала долілиць; вона воложила чорні земляні порошини, що приніс вітер, і роз’їдала мертву глину. Удень квітка сторожила вітер, а вночі росу. Він трудився день і ніч, щоб жити й не вмерти. Він виростив свої листи більшими, щоб вони могли зупиняти вітер і збирати росу. Однак важко було квітці харчуватися з одних порошин, що випали з вітру, і ще збирати для них росу. Але він мав потребу в житті й перемагав терпеньем свій біль від голоду й утоми. Лише один раз у добу квітка радувалася: коли перший промінь ранкового сонця стосувався його стомлених листів. Якщо ж вітер подовгу не приходив на пустир, погано тоді ставало маленькій квітці, і вже не вистачало в нього сили жити й рости. Квітка, однак, не хотів жити сумно; тому, коли йому бувало зовсім горестно, він дрімав. Все — таки він постійно намагався рости, якщо навіть корінь його гризли голий камінь і суху глину. У такий час листи його не могли насититися повною силою й стати зеленими: одна жилка в них була синя, інша червона, третя блакитна або золотого кольору. Це траплялося тому, що квітці бракувало їжі, і мученье його позначалося в листах різними квітами. Сама квітка, однак, цього не знав: він адже був сліпий і не бачив себе, який він є. У середині літа квітка розпустила віночок угорі. До цього він був схожий на травичку, а тепер став справжньою квіткою. Віночок у нього був складений з пелюстків простого світлого кольору, ясного й сильного, як у зірки. І, як зірка, він світився живим мерехтливим вогнем, і його видно було навіть у темну ніч. А коли вітер приходив на пустир, він завжди стосувався квітки й ніс його захід із собою. І от ішла один раз поутру дівчинка Даша повз той пустир. Вона жила з подругами в піонерському таборі, а нині ранком прокинулася й занудилася по матері. Вона написала матері лист і понесла лист на станцію, щоб воно скоріше дійшло. По дорозі Даша цілувала конверт із листом і заздрила йому, що він побачить матір скоріше, ніж вона. На краю пустиря Даша відчула пахощі. Вона подивилася навколо. Поблизу ніяких квітів не було, по стежці росла одна маленька травичка, а пустир був зовсім голий; але вітер ішов з пустиря й приносив звідти тихий захід, що як кличе голос маленького невідомого життя. Даша згадала одну казку, її давно розповідала їй мати. Мати говорила про квітку, що усе сумував по своїй матері — троянді, але плакати він не міг, і тільки в пахощах проходила його смуток. «Може, це квітка нудьгує там по своїй матері, як я» — подумала Даша. Вона пішла в пустир і побачила біля каменю та маленька квітка. Даша ніколи ще не бачила такої квітки — ні в поле, ні в лісі, ні в книзі на картинці, ні в ботанічному саду, ніде. Вона села на землю біля квітки й запитала його: — Отчого ти такий? — Не знаю, — відповів квітку. — А отчого ти на інших несхожий? Квітка знову не знала, що сказати. Але він уперше так близько чув голос людини, уперше хтось дивився на нього, і він не хотів скривдити Дашу мовчанням. — Тому, що мені важко, — відповів квітку. — А як тебе кличуть? — запитала Даша. — Мене ніхто не кличе, — сказав маленьку квітку, — я один живу. Даша огляділася в пустирі. — Отут камінь, отут глина! — сказала вона. — Як же ти один живеш, як же ти із глини виріс і не вмер, маленький такий? — Не знаю, — відповів квітку. Даша схилилася до нього й поцілувала його у світну голівку. На інший день у гості до маленької квітки прийшли всі піонери. Даша привела їх, але ще задовго, не доходячи до пустиря, вона веліла всім зітхнути й сказала: — Чуєте, як добре пахне. Це він так дихає. Піонери довго стояли навколо маленької квітки й любувалися ним, як героєм. Потім вони обійшли весь пустир, виміряли його кроками й порахували, скільки потрібно привезти тачок із гноєм і золою, щоб удобрити мертву глину. Вони хотіли, щоб і на пустирі земля стала доброї. Тоді й маленька квітка, невідомий по ім’ю, відпочине, а з насінь його виростуть і не загинуть прекрасні діти, найкращим, сяючим світлом квіти, яких немає ніде. Чотири дні працювали піонери, удобрюючи землю на пустирі. А після
того вони ходили подорожувати в інші поля й лісу й більше на пустир не приходили. Тільки Даша прийшла один раз, щоб попрощатися з маленькою квіткою. Літо вже кінчалося, піонерам потрібно було їхати додому, і вони виїхали. А на інше літо Даша знову приїхала в той же піонерський табір. Всю довгу зиму вона пам’ятала про маленькому, невідомому по ім’ю квітці. І вона негайно пішла на пустир, щоб провідати його. Даша побачила, що пустир тепер став інший, він заріс тепер травами й квітами, і над ним літали птахи й метелики. Від квітів ішло пахощі, таке ж, як від того маленького квітки — трудівника. Однак торішньої квітки, що жили меж каменем і глиною, уже не було. Мабуть, він умер у минулу осінь. Нові квіти були теж гарні; вони були тільки небагато гірше, ніж та перша квітка. І Даше стало смутно, що немає колишньої квітки. Вона пішла назад і раптом зупинилася. Меж двома тісними каменями виріс нову квітку — такої ж точно, як той старий колір, тільки небагато краще його й ще прекрасніше. Квітка цей ріс із середини каменів, що стиснулися; він був живий і терплячий, як його батько, і ще сильніше батька, тому що він жив у камені. Даше здалося, що квітка тягнеться до неї, що він кличе неї до себе безмовним голосом своїх пахощів