povnij zmist nekrapka nezvanova dostoyevskij f m 1 9 - Шкільний Всесвіт

I

— Батька мого я не пам’ятаю. Він умер, коли мені було два роки. Мати моя вийшла заміж іншим разом. Це друге заміжжя принесло їй багато горя, хоча й було зроблено по любові. Мій вітчим був музикант. Доля його дуже чудова: це була сама дивна, сама чудесна людина із всіх, котрих я знала. Він занадто сильно відбився в перших враженнях мого дитинства, так сильно, що ці враження мали вплив на все моє життя. Насамперед, щоб було зрозуміле оповідання мій, я приведу тут його біографію. Усе, що я тепер буду розповідати, довідалася я потім від знаменитого скрипаля Б., що був товаришем і коротким приятелем мого вітчима у своїй молодості.

Прізвище мого вітчима було Єфімов. Він народився в селі дуже багатого поміщика, від одного бідного музиканта, що, після довгих мандрів, оселився в маєтку цього поміщика й найнявся в його оркестр. Поміщик жив дуже пышно й найбільше, до пристрасті, любив музику. Розповідали про нього, що він, що ніколи не виїжджав зі свого села навіть у Москву, один раз раптом зважився поїхати за кордон на якісь води, і поїхав не більше як на кілька тижнів, єдино для того, щоб почути якогось знаменитого скрипаля, що, як повідомляли газети, збирався дати на водах три концерти. У нього був чималий оркестр музикантів, на який він витрачав майже весь дохід свій. У цей оркестр мій вітчим надійшов кларнетистом. Йому було двадцять два роки, коли він познайомився з однією дивною людиною. У цьому ж повіті жив богатый граф, що розорився на зміст домашнього театру. Цей граф відмовив від посади капельмейстерові свого оркестру, родом італійцеві, за дурне поводження. Капельмейстер була дійсно дурна людина. Коли його вигнали, він зовсім принизився, став ходити по сільських трактирах, напивався, іноді просив милостиню, і вже ніхто в цілій губернії не хотів дати йому місця. Із цим — те людиною подружився мій вітчим. Зв’язок ця була непояснена й дивна, тому що ніхто не зауважував, щоб він хоч скільки — небудь змінився у своєму поводженні з наслідування товаришеві, і навіть сам поміщик, що спочатку забороняв йому водитися з італійцем, дивився потім крізь пальці на їхню дружбу. Нарешті, капельмейстер умер раптово. Його знайшли поутру селяни в рові, у греблі. Нарядили наслідок, і вийшло, що він умер від апоплексичного удару. Майно його зберігалося у вітчима, що негайно ж і представив доказу, що мав повне право успадковувати цим майном: небіжчик залишив власноручну записку, у якій робив Єфімова своїм спадкоємцем у випадку своєї смерті. Спадщина складалася із чорного фрака, що ретельно зберігався небіжчиком, що усе ще сподівався дістати собі місце, і скрипки, досить звичайної на вид. Ніхто не заперечував цієї спадщини. Але тільки через трохи часу до поміщика з’явився перший скрипаль графського оркестру з листом від графа. У цьому листі граф просив, умовляв Єфімова продати скрипку, що залишилася після італійця і яку граф дуже бажав приобресть для свого оркестру. Він пропонував три тисячі рублів і додавав, що вже кілька разів посилав за Єгором Єфімовим, щоб покінчити торг особисто, але що той завзято відмовлявся. Граф містив тим, що ціна скрипки теперішня, що він не зменшує нічого й у завзятості Єфімова бачить для себе образлива підозра скористатися при торзі його простотою й незнанням, а тому й просив напоумити його.

Поміщик негайно послав за вітчимом.

— Для чого ж ти не хочеш віддати скрипку? — запитав він його, — вона тобі не потрібна. Тобі дають три тисячі рублів, це ціна теперішня, і ти робиш нерозумно, якщо думаєш, що тобі дадуть більше. Граф тебе не стане обманювати.

Єфімов відповідав, що до графа він сам не піде, але якщо його пошлють, то на це буде воля панська; графові він скрипку не продасть, а якщо в нього захочуть взяти її насильно, те на це знову буде воля панська.

Ясна справа, що такою відповіддю він торкнувся самої чутливої струни в характері поміщика. Справа в тому, що той завжди з гордостию говорив, що знає, як звертатися зі своїми музикантами, тому що всі вони до одного щирі артисти й що, завдяки їм, його оркестр не тільки краще графського, але й не гірше столичного.

— Добре! — відповідав поміщик. — Я повідомлю графа, що ти не хочеш продати скрипку, тому що ти не хочеш, тому що ти в повнім праві продати або не продати, розумієш? Але я сам тебе запитую: навіщо тобі скрипка? Твій інструмент кларнет, хоч ти й поганий кларнетист. Поступися її мені. Я дам три тисячі. (Хто знав, що це такий інструмент!)

Єфімов посміхнувся.

— Ні, пан, я вам її не продам, — відповідав він, — звичайно, ваша воля…

— Так хіба я тебе пригноблюю, хіба я тобі примушую! — закричав поміщик, виведений із себе, тим більше що справа відбувалася при графському музиканті, що міг укласти по цій сцені дуже невигідно про долю всіх музикантів поміщицького оркестру. — Ступай же геть, невдячний! Щоб я тебе не видал із цього часу. Куди б ти дівся без мене із твоїм кларнетом, на якому ти й грати не вмієш? У мене ж ти ситий, одягнений, одержуєш платню; ти живеш на шляхетній нозі, ти артист, але ти цього не хочеш розуміти й не почуваєш. Ступай же геть і не дратуй мене своєю присутністю!

Поміщик гнав від себе всіх, на кого гнівався, тому що боявся за себе й за свою гарячність. А нізащо б він не захотів надійти занадто строго з «артистом», як він називав своїх музикантів.

Торг не відбувся, і, здавалося, тим справа й скінчилося, як раптом, через місяць, графський скрипаль затіяв жахливо справу: під своею відповідальністю він подав на мого вітчима донос, у якому доводив, що вітчим винний у смерті італійця й умертвив його з корыстною метою опанувати багатою спадщиною. Він доводив, що заповіт був виманений насильно, і обіцявся представити свідків своєму обвинуваченню. Ні прохання, ні вмовляння графа й поміщика, вступившегося за мого вітчима, — ніщо не могло похитнути донощика в його намірі. Йому представляли, що медичний наслідок над тілом покійного капельмейстера було зроблено правильно, що донощик іде проти очевидності, може бути, по особистій злості й по досаді, не встигши опанувати дорогоцінним інструментом, що для нього купували. Музикант сто на своєму, божився, що він правий, доводив, що апоплексичний удар відбувся не від пияцтва, а від отрути, і вимагав наслідку іншим разом. З першого погляду доказу його здалися серйозними. Зрозуміло, справі дали хід. Єфімова взяли, відіслали в міську в’язницю. Почалася справа, що зацікавило всю губернію. Воно пішло дуже швидко й скінчилося тим, що музикант був його викрито в помилковому доносі. Його присудили до справедливого покарання, але він до кінця стояв на своєму й запевняв, що він правий. Нарешті він зізнався, що не має ніяких доказів, що доказу, їм представлені, вигадані їм самим, але що, видумуючи все це, він діяв по припущенню, по здогаду, тому що до цієї пори, коли вже був зроблений інший наслідок, коли вже формально була доведена безвинність Єфімова, він усе ще залишається в повнім переконанні, що причиною смерті нещасного капельмейстера був Єфімов, хоча, може бути, він вморив його не отрутою, а іншим яким — небудь образом. Але над ним не встигли виконати вироку: він раптово занедужав запаленням у мозку, збожеволів і вмер у тюремному лазареті.

У продовження всього цієї справи поміщик поводився найблагороднішим образом. Він намагався про мого вітчима так, начебто той був його рідний син. Кілька разів він приїжджав до нього у в’язницю утішати його, дарував йому грошей, привозив до нього кращих сигар, довідавшись, що Єфімов любив курити, і, коли вітчим виправдався, задав свято всьому оркестру. Поміщик дивився на справу Єфімова як на справу, що стосується всього оркестру, тому що гарним поводженням своїх музикантів він дорожив якщо не більше, те принаймні нарівні з їхніми даруваннями. Пройшов цілий рік, як раптом по губернії рознісся слух, що в губернське місто приїхав якийсь відомий скрипаль, француз, і має намір дати мимоездом кілька концертів. Поміщик негайно ж почав намагатися яким — небудь образом залучити його до себе в гості. Справа йшла на лад; француз обіцявся приїхати. Уже все було готове до його приїзду, покликаний був майже цілий повіт, але раптом усе прийняло інший зворот.

В один ранок доповідають, що Єфімов зник невідомо куди. Почалися пошуки, але й сліду нема. Оркестр був у надзвичайному стані: бракувало кларнета, як раптом, дня три через послу зникнення Єфімова, поміщик одержує від француза лист, у якому той гордовито відмовлявся від запрошення, додаючи, звичайно натяками, що надалі буде надзвичайно обережний у зносинах з тими панами, які тримають власний оркестр музикантів, що неестетично бачити щирий талант під управлінням людини, що не знає йому ціни, і що, нарешті, приклад Єфімова, щирого артиста і кращого скрипаля, якого він тільки зустрічав у Росії, є достатнім доказом справедливості слів його.

Прочитавши цей лист, поміщик був у глибокому здивуванні. Він був засмучений до глибини душі. Як? Єфімов, той самий Єфімов, про яке він так піклувався, якому він так благодіяв, цей Єфімов так нещадно, безсовісно оббрехав його в очах європейського артиста, такої людини, думкою якого він високо дорожив! І нарешті, лист було нез’ясовно в іншому відношенні: повідомляли, що Єфімов артист із щирим талантом, що він скрипаль, але що не вміли вгадати його талант і примушували його займатися іншим інструментом. Все це так уразило поміщика, що він негайно зібрався їхати в місто для побачення із французом, як раптом одержав записку від графа, у якій той запрошував його негайно до себе й повідомляв, що йому відомо вся справа, що заїжджий віртуоз тепер у нього, разом з Єфімовим, що він, будучи здивований зухвалістю й наклепом останнього, наказав затримати його й що, нарешті, присутність поміщика необхідно й тому ще, що обвинувачення Єфімова стосується навіть самого графа; справа це дуже важливо, і потрібно його роз’яснити якомога швидше.

Поміщик, негайно відправившись до графа, негайно ж познайомився із французом і пояснив всю історію мого вітчима, додавши, що він не підозрював у Єфімові такого величезного таланта, що Єфімов був у нього, навпроти, дуже поганим кларнетистом і що він тільки в перший раз чує, що начебто залишив його музикант — скрипаль. Він додав ще, що Єфімов людин вільний, користувався полною свободою й завжди, повсякчас, міг би залишити його, якщо б дійсно був пригноблений. Француз був у подиві. Покликали Єфімова, і його ледь можна було довідатися: він поводився зарозуміло, відповідав з насмешкою й наполягав у справедливості того, що встиг наговорити французові. Все це до крайності роздратувало графа, що прямо сказав моєму вітчимові, що він негідник, наклепник і гідний самого ганебного покарання.

— Не турбуйтеся, ваш сіятельство, я вже досить із вами знаком і знаю вас добре, — відповідав мій вітчим, — по вашій милості, я ледь пішов від карного покарання. Знаю, по чиєму наущенью Олексій Никифорыч, ваш колишній музикант, доніс на мене.

Граф був поза собою від гніву, почувши таке жахливе обвинувачення. Він ледь міг здолати із собою; але случившийся в залі чиновник, що заїхав до графа в справі, оголосив, що він не може залишити всього цього без наслідків, що образлива брутальність Єфімова містить у собі зле, несправедливе обвинувачення, наклеп і він уклінно просить дозволяти заарештувати його зараз же, у графському будинку. Француз виявив повне обурення й сказав, що не розуміє такої чорної невдячності. Тоді мій вітчим відповів із запальністю, що краще покарання, суд і хоч знову карний наслідок, чим те життя, що він випробував дотепер, складаючись у поміщицькому оркестрі й не маючи засобів залишити його раніше, за своею крайнею бідністю, і із цими словами вийшов із зали разом з арестовавшими його. Його замкнули у віддалену кімнату будинку й пригрозили, що завтра ж відправлять його в місто.

Біля напівночі відчинилися двері в кімнату арештанта. Увійшов поміщик. Він був у халаті, у туфлях і тримав у руках запалений ліхтар. Здавалося, він не міг заснути й болісна турбота змусила його в таку годину залишити постіль. Єфімов не спав і зі здивуванням глянув на що вошли. Той поставив ліхтар і в глибокому хвилюванні сіл проти нього на стілець.

— Єгор, — сказав він йому, — за що ти так скривдив мене?

Єфімов не відповідав. Поміщик повторив своє питання, і якесь глибоке почуття, якась дивна туга звучала в словах його.

— А бог знає, за що я так скривдив вас, пан! — відповідав нарешті мій вітчим, махнувши рукою, — знати, лихий попутав мене! І сам не знаю, хто мене на все це наштовхує! Ну, не життя мені у вас, не життя… Сам диявол прив’язався до мене!

— Єгор! — почав знову поміщик, — відвертай до мене; я все забуду, всі тобі прощу. Слухай: ти будеш першим з моїх музикантів; я покладу тобі не в приклад іншим платня…

— Ні, пан, ні, і не говорите: не мешканець я у вас! Я вам говорю, що диявол до мене нав’язав. Я у вас будинок запалю, коли залишуся; на мене знаходить, і така туга часом, що краще б мені на світло не народитися! Тепер я й за себе відповідати не можу: вуж ви краще, пан, залишіть мене. Це все з тих пор, як той диявол побратався із мною…

— Хто? — запитав поміщик.

— А от, що издох як собака, від якої світло відступилося, італієць.

— Це він тебе, Егорушка, грати вивчив?

— Так! Многому він мене навчив на мою погибель. Краще б мені ніколи його не видать.

— Хіба й він був майстер на скрипці, Егорушка?

— Ні, він сам мало знав, а вчив добре. Я сам вивчився; він тільки показував, — і легше, щоб у мене рука відсохнула, чим ця наука. Я тепер сам не знаю, чого хочу. От запитаєте, пан: «Егорка! чого ти хочеш? усе можу тобі дати», — а я, пани, адже ні слова вам у відповідь не скажу, потім що сам не знаю, чого хочу. Ні, вуж ви краще, пан, залишіть мене, іншим разом говорю. Уже я що — небудь таке над собою зроблю, щоб мене куди — небудь подалі спровадили, та й справа з кінцем!

— Єгор! — сказав поміщик після хвилинного мовчання, — я тебе так не залишу. Коли не хочеш служити в мене, ступай; ти ж людина вільний, тримати тебе я не можу; але я тепер так не піду від тебе. Зіграй мені що — небудь, Єгор, на твоїй скрипці, зіграй! заради бога, зіграй! Я тобі не наказую, зрозумій ти мене, я тебе не примушую; я тебе прошу слізно: зіграй мені, Егорушка, заради бога, те, що ти французові грав! Відведи душу! Ти впертий, і я впертий; знати, у мене теж свій норов, Егорушка! Я тебе почуваю, відчуй і ти, як я. Живий не можу бути, покамест ти мені не зіграєш того, по своїй добрій волі й полюванню, що французові грав.

— Ну, бути так! — сказав Єфімов. — Дав я, пан, зарік ніколи перед вами не грати, саме перед вами, а тепер серце моє розв’язалося. Зіграю я вам, але тільки в перший і останній раз, і більше, пан, вам ніколи й ніде мене не почути, хоч би тисячу рублів мені пообіцяли.

Отут він взяв скрипку й почав грати свої варияции на російські пісні. Б. говорив, що ці варияции — його перша й краща п’єса на скрипці й що більше він ніколи нічого не грав так добре й з таким натхненням. Поміщик, що і без того не міг равнодушно чути музику, плакав ридма. Коли гра скінчилася, він устав зі стільця, вийняв триста рублів, подав їх моєму вітчимові й сказав:

— Тепер ступай, Єгор. Я тебе випущу звідси й сам усе влагоджу із графом; але слухай: більше вуж ти із мною не зустрічайся. Перед тобою дорога широка, і коли зштовхнемося на ній, так і мені й тобі буде кривдно. Ну, прощай!.. Почекай! ще одна моя рада тобі на дорогу, тільки один: не пий і вчися, усе вчися; не зазнавайся! Говорю тобі, як би батько твій рідної сказав тобі. Дивися ж, ще раз повторюю: учися й чарки не знай, а сьорбнеш раз із горя (а горя — те багато буде!) — пиши пропало, усе до біса піде, і, може, сам де — небудь у рові, як твій італієць, издохнешь. Ну, тепер прощай!.. Постій, поцілунок мене!

Вони поцілувалися, і слідом за тим мій вітчим вийшов на волю.

Ледь він опинився на волі, як негайно ж почав тим, що прокутил у найближчому повітовому місті свої триста рублів, побратавшись у той Же час із самою чорною, брудною компанією якихось гуляк, і скінчив тим, що, залишившись один в убогості й без усякої допомоги, змушений був вступити якийсь жалюгідний оркестр бродячого провінційного театру в якості першої й, може бути, єдиної скрипки. Все це не зовсім погодилося з його первісними намірами, які полягали в тому, щоб якомога швидше йти в Петербург учитися, дістати собі гарне місце й цілком утворити із себе артиста. Але життя в маленькому оркестрі не зладилося. Мій вітчим незабаром посварився з антрепренером мандрівного театру й залишив його. Тоді він зовсім упав духом і навіть зважився на розпачливу міру, що глибоко уражала його гордість. Він написав лист до відомому нам поміщикові, зобразив йому своє положення й просив грошей. Лист був написаний досить незалежно, але відповіді на нього не пішло. Тоді він написав інше, у якому, у самих принизливих вираженнях, називаючи поміщика своїм благодійником і величаючи його титулом теперішнього цінителя мистецтв, просив його знову про вспоможении. Нарешті відповідь прийшла. Поміщик надіслав сто рублів і кілька рядків, писаних рукою його камердинера, у яких повідомляв, щоб надалі позбавити його від усяких прохань. Одержавши ці гроші, вітчим негайно ж хотів відправитися в Петербург, але, по розплаті боргів, грошей виявилося так мало, що про подорож не можна було й думати. Він знову залишився в провінції, знову надійшов у якийсь провінційний оркестр, потім знову не ужился в ньому й, переходячи в такий спосіб з одного місця на інше, з вічною ідеєю потрапити в Петербург як — небудь незабаром, пробув у провінції цілі шість років. Нарешті якийсь жах напав на нього. З розпачем помітив він, скільки потерпів його талант, стискува_ безперервно беспорядочною, нищенскою жизнию, і в один ранок він кинув свого антрепренера, взяв свою скрипку й прийшов у Петербург, майже просячи милостиню. Він оселився десь на горищі й отут — те в перший раз зійшовся з Б., що тільки що приїхав з Німеччини й теж замишляв скласти собі кар’єру. Вони незабаром подружилися, і Б. із глибоким почуттям згадує навіть і тепер про це знайомство. Обоє минулого молоді, обоє з однаковими надіями, і обоє з одною й тою же метою. Але Б. ще був у першій молодості; він переніс ще мало вбогості й горя; поверх того, він був насамперед німець і прагнув до своєї мети вперто, систематично, з доконаною свідомістю сил своїх і майже розрахувавши заздалегідь, що з нього вийде, — тоді як товаришеві його було вже тридцять років, тоді як уже він утомився, стомився, втратив усяке терпіння й вибився з перших, здорових сил своїх, примушений цілі сім років заради шматка хліба бродяжити по провінційних театрах і по оркестрах поміщиків. Його підтримувала тільки одна вічна, нерухлива ідея — вибитися нарешті з кепського положення, зібрати грошей і потрапити в Петербург. Але ця ідея була темна, неясна; це був якийсь непереборний внутрішній заклик, що нарешті з роками втратив свою першу ясність в очах самого Єфімова, і коли він з’явився в Петербург, те вже діяв майже несвідомо але, по якійсь вічній, стародавній звичці вічного бажання й обмірковування цієї подорожі й майже вже сам не знаючи, що прийде йому робити в столиці. Ентузіазм його був якийсь судорожний, жовчний, порывчатый, начебто він сам хотів обдурити себе цим ентузіазмом і впевнитися через нього, що ще не висохнули в ньому перша сила, перший жар, перше натхнення. Цей безперервний захват уразив холодного, методичного Б.; він був осліплений і привітав мого вітчима як майбутнього великого музичного генія. Інакше він не міг і уявити собі майбутню долю свого товариша. Але незабаром Б. відкрив ока й розгадав його зовсім. Він ясно побачив, що вся ця порывчатость, гарячка й нетерпіння — не що інше, як несвідомий розпач при спогаді про зниклий талант; що навіть, нарешті, і самий талант, може бути, і в самому — те початку був зовсім не так великий, що багато було осліплення, даремної самовпевненості, первісного самозадоволення й безперервної фантазії, безперервної мрії про власного генія. «Але, — розповідав Б., — я не міг не дивуватися дивній натурі мого товариша. Переді мною відбувалася въявь розпачлива, пропасна боротьба судорожно напруженої волі й внутрішнього безсилля. Нещасний цілі сім років до того задовольнявся одними мріями про майбутню славу своєї, що навіть не помітив, як втратив саме первісне в нашім мистецтві, як втратив навіть самий первісний механі