povnij zmist ne xlibom yedinim dudincev v d 1 28 - Шкільний Всесвіт

Володимир Дудинцев. Не хлібом єдиним

ЧАСТИНА ПЕРША

1О дванадцятій годині дня до станції Музга, до самої вивіски схованої високими сніжними гребенями, наметеними по обох сторони полотна, підійшов поїзд. Пропливли білі дахи вагонів і зупинилися. На платформі почалася штовханина, три чоловіки у валянках, в однакових кожушках тілесного кольору квапливо прошагали у хвіст поїзда, до останнього — московському — спальному вагону. Піднялися у вагон, знову здалися, подали долілиць одна валіза в сірому чохлі, другий… І раптом, немов вітер цікавості дунув по платформі, метнувся легкий шумок, і все побігло в одну сторону, тісною юрбою збилося біля московського пульмана. — Хто приїхав? — Дроздів. Зараз буде виходити… — Вийшов вуж!..Побачити приїжджого майже нікому не вдалося, тому що той, кого називали Дроздовим, був дуже малий ростом. Зате всі побачили м’яку хутряну шапочку й особу його супутниці — сіроокої красуні, що була на голову вище Дроздова.Юрба перемістилася до будинку станції, незадоволено розійшлася, і тільки ті, хто встиг обежать цегельний будинок, побачили, як понеслися з вереском полозів дві трійки — удалину, до білого, сніжного краю степу, через якого піднімалися чорні дими, піднімалися й звалювалися на сторону, завісивши полнеба грязно — сіркою завісою. Там, за далекою сніжною лінією, як за морським обрієм, немов би йшла ескадра. Це димів побудований тут у роки війни гігантський промисловий комбінат, що зі своїми корпусами, цехами, складами й залізничними вітками розтягся на кілька кілометрів. У ті перші післявоєнні роки комбінат цей не значився на картах.Директор комбінату Леонід Іванович Дроздів, або просто Дроздів, як його називали в цих місцях, по виклику міністра їздив у Москву. Він взяв із собою в цю поїздку й молоду дружину, від якої від дня одруження не відходив ні на крок. Тепер вони верталися додому. Обоє минулого задоволена: дружина — зробленими в Москві покупками, а Леонід Іванович — успішним ходом всіх своїх справ. Знайомий начальник головкому дав Дроздову зрозуміти, що йому варто очікувати швидкого переїзду в Москву, а це була давня мрія Леоніда Івановича.Два директори, яких Дроздів добре знав, дотримувалися на цей рахунок іншої точки зору. Вони вважали, що краще бути віссю на заводі, чим спицею в колесі, хоч і столичному. Леонід Іванович не замислювався над тим, що матеріальна забезпеченість його на посаді начальника керування буде небагато менше. Він _ішов_ на зменшення зарплати, це вже було продумано. Обмеження волі також його не бентежили. “Я скрізь буду самим собою”, — думав він. Труднощі великої керівної роботи не лякали, а, навпаки, вабили його. На цей рахунок у нього була навіть теорія. Він уважав, що потрібно завжди зазнавати труднощів росту, тягтися нагору й трошки не відповідати. Посада повинна бути завжди мало — мало не під силу. У такому положенні, коли доводиться тягтися, людина швидко росте. Як тільки ти починаєш справлятися з роботою й тебе похвалили разок — інший, — пересувайся вище, в область нових труднощів, і знову тягнися, намагайся й тут бути не останнім.”Ну що ж, побудував комбінат, — злегка прикривши ока, думав він під свист полозів. — Непогано попрацювали у війну, одержали прапори, ордена… І зараз від рівня передових не відстаємо. Якщо мені зараз п’ятдесят два… Три, чотири, п’ять… Років тринадцять — це ще пристойний резерв! Прили — Ичный!.. Риса з рогами можна зробити за цей час!”Комбінат, схожий на велике місто, поступово виростаючи, насувався на нього, охоплюючи степ із правого й лівого флангів. П’ять високих цегельних труб стояли в центрі — стояли в ряд, всі однакової висоти, і всі п’ять чорно диміли. Під ними внизу була видно безліч дрібних димів — сірих, червонуватих і ущипливо — жовтих. Осторонь чорніли вежі — градирні, і від них піднімалися круті хмари пари, що сіяють серед чорних димів особливо чистою білизною. Уже були чутні свистки комбінатських паровозиків — зозуль і по обидва боки дороги потягнулися однакові двоквартирні будиночки з білої цегли, з гострими шиферними дахами — будиночки соцгорода, коли Леонід Іванович, опам’ятавшись від своїх думок, підвівся й тикнув пальцем у кожушок кучерів. — Пройдемося пешочком, Надюша! А? Дивися — Ка, погодка!Сани зупинилися. Дружина Дроздова, підібравши м’які підлоги манто, купленої шість днів назад у Москві, зійшла на чистий, неглибокий і дуже яскравий сніжок. — Чудо який сніг! — почувся її щасливий, молодий голос.Леонід Іванович небагато забарився. Прорвавши діру у великому картонному коробі, він діставав звідти яскраво — жовтогарячі великі апельсини й розпихував по киш енях. Потім махнув кучерям і, грубо зриваючи кірку з апельсина, заспішив до дружини. Та спокійно прийняла очищений і злегка розділений на часточки плід, і вони пішли, насолоджуючись сонячним зимовим днем. Дроздів — маленький, у шкіряному глянсовому пальто шоколадного кольору, з коміром з мармурового каракулю й у такий же мраморно — сизій вушанці. Дружина — висока, з постійним смутком у сірих очах, без рум’янцю, але з яскраво — рожевими губами й з великою оксамитовою родимкою на щоці. Вона була в шапочці й у манто з ніжно — каштанового шовковистого хутра, у широкоплечому дорогому манто, що сиділо на ній небагато боком. Вона увесь час відставала, і Леонід Іванович чекав її, тримаючи щораз у руці новий очищений апельсин.Надя була вагітна. Дроздів, крокуючи спереду, жмурився, морщив сухе, жовте чоло, щоб сховати радісну посмішку. Люди здоровалися з ними, відступали в замет, дивилися в упор — назустріч і вслід. Леонід Іванович зупиняв на кожному погляд чорних, втомлених і щасливих очей. Він знав, про що могли говорити ці люди там, позаду, вийшовши із замету на дорогу: ” Дружину — Те одну кинув — стара стала. Тепер дівчисько молоду отримав — зовсім рехнулся!” — “Ну й рехнулся! — подумав він. — Невже треба кривити душею й жити із дружиною, що ніколи не любив, і уникати зустрічей з тої, котру любиш? Чи не простіше зробити от так?” — Він оглянувся на дружину, і вона посміхнулася йому з — під шапочки. “Тим більше, що Шурка наша говорить: “Леонідові Івановичу судилося дві дружини мати. У нього — дві верхівки”. Він засміявся, згадавши це, і знову оглянувся на дружину. “Молода!” — з радістю подумав він. Погляди людей його не стискували. Не почував він незручності й від того, що ростом він їй був до плеча. Правда, Надя, якщо йшла поруч із ним, злегка сутулилася, щоб здаватися нижче, це в неї вже стало ставати звичкою…Так вони йшли, то сходячись, те розходити, займаючи всю вулицю, киваючи й розкланюючись зі знайомими. Іноді попадалися назустріч школярі із сумками й портфелями. Ті, хто постарше, відійшовши в сторонку, тягли навперебій: “Здрастуйте, Надія Сергіївна!” — Надя викладала в школі географію. Пропустивши Дроздових і виждавши ще з мінуту, хлопці кидалися на дорогу, на жовтогарячі кірки, затоптані в сніг. З веселими й здивованими лементами вони вистачали й ховали яскраве, пахуче чудо — таких кірок ще ніхто не видывал у цьому степовому й недавно ще зовсім глухому районі.Дроздовы жили на сусідньому, широкому проспекті Сталіна. Удома тут були теж двоквартирні, але з більше вигадливими, залізними дахами й з більшим числом вікон. У цих будинках жив, як говорили в Музге, командний склад комбінату. Будинок Дроздова не відрізнявся нічим від своїх сусідів, крім того, що він весь був зайнятий одним хазяїном і обидві його квартири були з’єднані в одну.Пропустивши дружину вперед, Леонід Іванович увійшов у покрову, затупотів, закашляв. Домашня робітниця — росла сільська дівчина Шура — виглянула у двері й відразу розгорнула її. — Панотці, нова шуба! Здрастуйте, Леонід Іванович! Надія Сергіївна, з вас належить за обнову! Чого це за хутро, так який м’який! — Це хутро заморський, — прищуливши ока, з важливістю сказав Леонід Іванович, допомагаючи дружині знімати манто. Надя, коштуючи перед ним, по звичці злегка зігнулася. — Хутро заморський, норка називається.Шура при цих словах охоче пирснула. — Добре сміятися. На — ка, повісь… у шифоньєр.Надя, вибираючи з волось шпильки й погойдуючись, пішла до себе в кімнату. А Леонід Іванович без пальто, у чорному костюмі — худенький, із що стирчать, жовтуватими вухами, наспівуючи щось незрозуміле й потираючи руки, направився через весь будинок, по довгому коридорі, на кухню. — Мама! — пролунав його різкуватий, веселий голос. — Не бачиш, ми приїхали! — Бачу, бачу! — відповів йому з кухні чоловічий голос матері. — Щось ти начебто раніше строку? — Мати! — Леонід Іванович зупинився у дверях і оглянув ледве глузливим поглядом зв’язки лука, розвішані на стінах, росіянку пекти, поруч із нею газову плитку, що працює від балона зі стисненим газом, і в порога — напівзакритий ганчіркою, низенький цебер зі сметаною. — Мати, — він закрив очі й, постоявши так кілька митей, повільно відкрив їх, що було ознакою стриманого роздратування. — Ти куди справи мого Глазкова? — За сметаною посилала, до Слободчикову. Для Наді посвіжій треба. А зараз відпочиває. Двоє доби все — таки людин проїздив. — Справа гарне, — Леонід Іванович знову оглянув очами кухню й затримав погляд на цебрі зі сметаною. Він надовго закрив очі й, повільно

відкриваючи їх, сказав різким, хлоп’ячим голосом: — А все — таки машину без мого дозволу ти не викликай. Прийде дати розпорядження в гараж… — Ну — ну, — сказала баба, не обертаючись до нього. — Давай… розпоряджайся… Командовай…Леонід Іванович повернувся в коридор, підійшов до телефону. — Мені диспетчера… Роз’єднаєте… — Він сонно засопів у трубку, це була ще одна його звичка. — Олександр Олексійович?.. Це? Хм, це Дроздів. Так… Спасибі. Як там справи? Н — Так. Четвертий апарат налагодили?.. А печі? — Голос Леоніда Івановича загрозливо померк. — Що свистить? Що свистить? Як же це, товариші дорогі, якби я не десять, а двадцять днів був відсутній, апарат би у вас свистів двадцять днів? Не через чотири дні, а післязавтра піде… Ну, добре, не будемо сперечатися… Так, я зараз прийду… — Чорт, — сказав Леонід Іванович, вішаючи трубку.Втім, він відразу заспокоївся й велів Шурі відповідати на всі телефонні дзвінки, що його немає будинку. — Годувати — Те будете? — закричав він убік кухні.Години через три він вийшов з будинку, несучи більшу шкіряну папку. За воротами його чекав “газик” захисного кольору. Леонід Іванович сіл поруч із молоденьким шофером Глазковым і насупився, відразу став зовсім іншим. Машина зробила кілька поворотів між будинками й зупинилася перед під’їздом двоповерхового будинку з більшими квадратними вікнами. Так само суплячись, Леонід Іванович піднявся по щаблях, штовхнув дзеркальні двері й зашаркав на сходах і по коридорі, на ходу киваючи зустрічним. Усі знали про приїзд начальника, і кілька людей уже сиділи в приймальні. Леонід Іванович пройшов до себе, у просторий, високий кабінет з більшим рудуватим килимом, пересіченим по діагоналі зеленою доріжкою. Слідом за ним увійшла злегка підфарбована секретарка у вузькій спідниці й білій прозорій кофточці. — Хто це там? — запитав Леонід Іванович, зачісуючи височки й обмацавши більшу, роздвоєну плішину. У нього дійсно були дві верхівки — щаслива прикмета! — Це винахідник. Щодо труб. — Так, так. Я пам’ятаю. Нехай чекає. Ганичев із Самсоновым нехай увійдуть.Секретарка вийшла, а Леонід Іванович обійшов свій величезний стіл, на якому поблискував відлитий із чорного каспійського чавуну чорнильний прилад, складений зі знаків гетьманської влади. Отут стояли дві булави, масивна печатка, піднімався бунчук і були розкладені ще якісь багатозначні й важкі речі. Дроздів сіл і, пішовши головою в плечі, з’єднавши обидві руки в один великий блідий кулак, очікувально опустив його на зелене сукно. Відразу, згадавши щось, він миттєво перемінив позу, зняв трубку й, пересунувши важелі на чорному апарату, схожому на більшу друкарську машинку, сонним голосом заговорив із цехом, де був погано працюючий четвертий апарат. У цю — те мінуту й увійшли Ганичев — головний інженер комбінату й Самсонов — секретар партійного бюро. Ганичев був дуже високий, товстий, гладко виголений і носив поверх синього костюма куртку — спецівку з тонкого коричневого брезенту. Самсонов був такого ж росту, як директор комбінату, носив старенький офіцерський костюм без погонів і чоботи. Обоє селі перед директорським столом. — Ну — З, — сказав Леонід Іванович. — Здрастуйте, товариші. Що нового скажете? — Новеньке, на жаль, завжди найдеться, — проговорив Самсонов.Ганичев непонимающе подивився на нього. — А я привіз от яку новину, — Леонід Іванович розкрив папку й показав листок ватману, розграфлений уздовж і поперек і заповнений стовпчиками цифр. — По цьому графіку тепер будемо звітувати. От я зараз для всіх повішу його на видному місці. — Дроздів взяв з гетьманської шапки кілька кнопок, насупився й, солідно поскрипуючи черевиками, пройшов до жовтої дошки в стіни. — Повішу от… — він піднявся на носках. — Щоб усі бачили… — Дозвольте, Леонід Іванович, — величезний Ганичев поспішив до нього. — Дозвольте, я. Я, так сказати, малість вище. — Наполеон у цьому випадку сказав би так, — Самсонов відкинувся назад. — Ти, Ганичев, не вище, а длиннее.Він голосно засміявся. Ганичев немов би й не чув, а Леонід Іванович повернувся до Самсонову, закрив очі й потім повільно відкрив їх. Це повинне було означати стриманий гнів, але Самсонов відразу побачив веселі вогники в чорних очах Леоніда Івановича. Директорові сподобалася гострота. — Товариш Самсонов, — він підняв голову й строго звів брови, сміючись одними очами. — Товариш Самсонов, історичні паралелі рискованны. Обережніше!..Через годину Ганичев пішов. Леонід Іванович, затишно сидячи за столом, знову з’єднав всі десять пальців в один великий кулак і, піднявши брову, подивився на Са